Грішниця
Шрифт:
– Маріє, якби хто знав, як мучиться дитина моя, серце рветься, що нічим допомогти не можу, ніхто не може. Не знаю, говорили вони про що чи ні, тільки знаю, що Оксанка махнула рукою, мовляв, іди з Богом, прощаю. Та хіба він себе простить коли? Ходить і мовчить, мовчить і мовчить, страшно за нього, ой, як страшно.
– Ти б його до церкви сходити умовила, нехай би там покаявся.
– Хотіла, просила, благала – ні, не може.
– То молись і чекай, нічого іншого не лишається. Хіба що… якби Оксанка до вас повернулась… до Степана. Може, тоді провину свою спокутував зміг
Жінка заплакала.
– Не піде. Каже, що не може себе пересилити. Пробачити – пробачила, а повернутись – не повернеться. Сама знаєш, який чоловік у мене, не Степан, так він кров питиме.
– То куди ж бідолашна піде? Вагітна, а потім із дитиною?
– Не знає, плаче тільки. До батьків назад – що в пекло, нема куди подітись, нема – сирота-сиротою.
Недооцінка ворога – це його перевага. Я вже була не тією сиротою, яку безкарно викидають на узбіччя дороги. Ніхто? Нехай і ніхто, але разом із цим – матір, так-так, матір, що здатна вбити, захищаючи своє дитинча.
Геннадій недооцінив мою силу й мою любов – ні про те, ні про інше він не здогадувався. Я повернулася назад у будинок нічного метелика й завмерла, як роблять це змії перед смертельним стрибком. Чого це мені коштувало? Не знаю, тоді здавалось, що ось-ось втрачу розум, розірвуся на шматки від внутрішньої напруги. Я тільки й робила, що кидалася з кутка в куток, билася головою об стіни й ходила дивитися на псів, просто там, у вольєрі, мене огортало примарне полегшення. Собаки відчували мій стан: безжальні машини для вбивства піджимали хвости, клали голови на коліна, сумовито зазирали в очі й вили, вили, вили. Від цього виття піднімалося волосся на голові, а Роман кілька разів поривався застрелити псів, зупинявся тільки тому, що ті божевільні дорого коштують.
Це затишшя було оманою, я діяла й найперше використала всі можливі та неможливі зв’язки, щоб дізнатися про Геннадія все – аж до нічних кошмарів і дитячих страхів. Лише знання могло допомогти зрозуміти, навіщо йому знадобився мій син. За ці кілька років він високо злетів, змінював посади, кабінети, жінок, машини й будинки. Що ж, милий, нічого нового в красивій картинці з життя обраних, тільки-от падати звідти – не всякий підніметься. Очевидно, ти впав: одружився два роки тому з кількома рахунками в банку, але це теж один із пунктів успіху, рано чи пізно по кожному б’ють дзвони. Твоя дружина виявилася талановитим дзвонарем: дочка непристойно впливового тата, вона добре знала свою ціну, щоб просто любити, мала стати містком, а перетворилася на петлю. Так буває, хтось диктує правила, а хтось підкоряється. Ти підкорятися не вмів, вона – тим паче. Шлюб розпався за рік, дітей не було. Але хіба це привід викрадати чужих? Ясно, що ні, не вистачає чогось важливого, аби вхопитися за правду.
Я дізналася про хворобу насамкінець, коли вже втратила надію щось зрозуміти. Геннадій Владиславович Р. переніс інфаркт. Це ж треба! У нього є серце? Ось де плівка життя відмоталася назад. Що? Не дуже веселе кіно? Ніхто не винен, адже сценарист сам, і режисер, і актор. Очевидно, там, у лікарняному ліжку, відбулася переоцінка цінностей,
– Лорочко, не знаю, навіщо все це тобі, тільки подібні речі – конфіденційна інформація. Думаю, ти розумієш, що й до чого.
– Розумію, котику, і буду розумною дівчинкою.
Коли гість пішов, я дістала всі фотографії сина, довго гортала альбом і цілувала рідне личко. Звичайно, ти – дар, мій маленький, дар, тільки чий?
Уперше ми зустрілися віч-на-віч на допиті – Геннадія затримали для уточнення. Ніколи не забуду його очей, не переляканих, ні. Він дивився так, немов сил земного тяжіння раптом не стало.
– Де мій син?
– Син? Він і мій теж.
– Неправда! І ніколи не було правдою.
– Шановний, доведіть права на батьківство. Де свідоцтво про народження хлопчика? У протилежному разі Ви викрали й незаконно утримуєте неповнолітнього.
Геннадій обвів поглядом кабінет слідчого, мене й дістав папірець.
– Ось, будь ласка. Результати дослідження ДНК, а ось нове свідоцтво, у ньому вже вписаний батько.
– Почекайте, хто дозволив робити якісь аналізи? Ти ВКРАВ дитину в матері, розумієш?
Він посміхнувся прямо мені в обличчя.
– Матері, кажеш? А де була ця «мати»? І чим займалася? Будь-який суд позбавить тебе батьківських прав, тут особливо й старатися не доведеться. Краще б написала відмову одразу, тихо-мирно, і всі щасливі.
Я нахилилася до самого вуха й прошепотіла: «Не доживеш. У когось із нас хворе серце. Здогадайся з трьох спроб – у кого?»
Самовпевнена посмішка миттєво сповзла, очі забігали, а на чолі виступили прозорі крапельки поту.
– Це відкрита погроза. За таке відповідна стаття є.
Я жбурнула йому в обличчя усі папірці.
– Може, скажеш, хтось щось чув? Поверни сина, поки що я тільки прошу.
Руки трусились, однак він зібрав документи та прошипів:
– Не доживеш.
Отямилася вже на цвинтарі серед довжелезних рядів надгробків. Могили, могили, могили – царство мертвих посеред світу живих. Дивно. Чотири троянди лягли на свіжу могилу.
– Я обов’язково поверну нашого хлопчика, поверну за будь-яку ціну.
Могила мовчала, мертві не вміють говорити по-іншому, однак я точно знала, що Тамара Павлівна вірить і чекає – навіть там.
Ніна приїхала раптово й так само спонтанно запросила до себе в гості.
– Ларисо, Маріє Степанівно, я у вас, можна сказати, живу, а ви жодного разу в мене не були. Збирайтесь. Сергій закине, а потім помчить знову по справах, ну й нічого – влаштуємо дівчачі посиденьки.
Марія Степанівна дивилася на жінку й посміхалась, можливо, бачила щось нове?
– Ти, Ларисо, їдь, а я до Федора Павловича навідаюсь, якісь сни дивні сняться останнім часом. Та що це я? Ви не зважайте на балачки старої, повеселіться так, як годиться.