Грішниця
Шрифт:
– Іде. Знаєш, я все думаю й думаю, що відчувала Оксана, коли обирала між собою й ненародженою дитиною? Дитина без матері все одно не народиться, а от вона жила б – тільки без.
– Вона житиме й народить, ти – теж.
Ніна посміхнулась, ховаючи очі. Якби ж цієї весни ніде не було пустоцвіту.
– Вагітна? Ти що! А контрацепція?
– Не допомогло.
Я добре пам’ятаю Ліну. Смішна така дівчинка, по-іншому назвати її було важко, дитина дитиною. Вона ж ображалася й активно малювала на обличчі фатальну жінку чи своє уявлення про таку, оскільки макіяж більше нагадував розпис індіанця, який вийшов на стежку
Дві смужки. Одна й друга. Тест виявився позитивним. Ліна ходила з ним по квартирі, наштовхуючись на двері й кути, навіть стіни. Це неможливо, бо бути цього не може. Роман хмикнув і наказав іти до лікаря. Знайомий гінеколог підтвердив – вагітна.
– Як ти змогла? Плодюча кішка.
Ліна ковтала сльози і трусилась, немов лист на вітру. Вагітність – цілком природне явище, коли у твоєму ліжку чоловік, однак у нашому їх були десятки, тому все мало бути чисто й надійно. Клієнти користувалися презервативами, а якщо ні, то існували гормональні препарати, які унеможливлювали вагітність як таку. Нам не потрібно було зайвий раз пояснювати, що й до чого, швидше ми самі могли прочитати з цього питання ледь не цілий курс лекцій для початківців, і тут…
– Ніщо не дає стовідсоткової гарантії, хіба що перев’язка труб. Вітаємо, мила, ти – той один відсоток.
Ліна розтирала сльози по обличчю.
– І що з цим робити?
– Те, що робить якщо не кожна, то кожна друга за життя – аборт.
Вона затрусилася ще дужче, вискочила з кімнати і впала обличчям у подушку.
– Боюсь.
– Дурна, – констатував Роман й пішов дзвонити гінекологу.
– Ти ж не відчуєш, заснеш, прокинешся – а вже все.
– Як усе?
– Усе позаду.
Пам’ятаю, що в той день періщила страшенна злива, вода збивала з ніг, змиваючи куряву й пісок з асфальту. Ліна прощалася з нами, немов ішла назавжди, в очах стояв панічний страх, руки трусились, і пакет із набором «абортички» весь час падав на підлогу. Якби можна було, щоб за неї хтось інший ліг на оте крісло, за це Ліна багато б віддала, однак непрошене життя засіло саме в ній. Надвечір дощ ущух, з листя крапотіли останні поцілунки зливи, а в небі розійшлися хмари. Нашу дівчинку привезли, коли вже почало темніти, – бліду й виснажену, немов її чавили.
– Ну що? Як ти?
Вона втомлено повела головою.
– Усе.
Уже зранку піднялася висока температура, її збивали, Ліна пролежала так ще добу. Гарячка не вщухала, дівчину періодично почало трусити, ми вже нічого не могли вдіяти, тому викликали «швидку». Через тиждень Ліна померла від зараження крові, у голові не вкладалось, як подібне могло статися. Чому зараження? Чому померла?
– Вона – один відсоток тих, кого врятувати не вдається.
Ми плакали усі до одної. Не стало дівчинки, нашої смішної дівчинки. Наостанок їй на обличчі ніхто не намалював фатальну жінку. Для чого? Адже смерть жіночої статі, та й подобатись їй не обов’язково, зате хтось із дівчат поклав до труни ляльку.
– Нехай хоч там пограється.
Світло зійшло на землю. Цього разу воно обіцяло стати особливим – світло релігійного свята.
– Ларисо, ану йди-но сюди, будеш допомагати паски пекти. Магазинні – не такі, треба своїми руками, то й Пасха буде як Пасха. Ще
Жінка підійшла до столу, на якому розверталося диво.
– Я, Маріє Степанівно, жодної в житті не спекла.
Старенька сплеснула долонями – й довкола знялася біла хмаринка з муки.
– Як жодної?
– Отак.
– Непорядок. Ану одягай-но мій фартушок, он там у верхній шухлядці шафи. Знайшла? Добре руки вимий і сюди швиденько, будемо чаклувати. Ось так, перехрестися біля ікон та з відкритим серцем і чистими думками починай.
Лариса виявилася слухняною ученицею, і Марія Степанівна задоволено посміхалась, мовляв, гарна господиня, гарна, з таких рук усе з душею виходить, тому смачне та корисне. Жінки довго вимішували жовте сонце у великих мисках, а Рудя підстрибував поруч у повній розгубленості. Для чого сонце посадили в миски, та й ще цілих дві? Потім додали родзинок і поставили відпочивати – звичайно, нам’яли бідолашне, не скоро відійде. Може, щоб швидше заспокоїлось, двері позачиняли, накрили вишиваними рушниками, ще й Руді заборонили бешкетувати, аби протягів не було. Чудні. Правда, сонце в мисках якось швидко втихомирилось, подобрішало й чомусь почало рости, виповзаючи за краї. Втекти захотіло? Напевно, щоб знову боків не на м’яли. Однак цього дня воно точно чимось завинило, бо його все одно заходилися вимішувати, а потім розклали в менші миски, каструльки, горщики, навіть горнята. Рудя стрибнув на підвіконня, аби краще розгледіти, скільки ж тих маленьких сонечок тепер у хаті. Ого, як багато! Що ж з ними всіма робити?
Доки Рудя рахував багатство, одразу й не помітив, що на столі звідкись з’явилися хрести, колоски і справжні птахи, так-так, справжнісінькі. Кошеня навіть протерло жовті очиці лапками, однак птахи продовжували сидіти, пишно розправивши крила, а з рук господинь з’являлися все нові й нові. Потім їх посадили зверху на сонечка, і всі до одного відправили в піч. От вам і маєш! Рудя навіть почав сумувати, але згодом відчув, як по кімнаті розповзався дивовижний аромат. Такого він ще не відчував на своєму віку, але жив на світі не так і багато. Що ж це так пахне смачно? Ага, ось баба Марія вийняла з печі першу партію пасок. Рум’яні, високі, пахучі – справжні паски. Кошеня жваво підскочило й махнуло на вулицю, щоб розповісти Шавкові про Пасху а то старий пес ще проґавить.
– Гарні вийшли. Дивись, ось твої.
Жінка зачаровано роздивлялася витвір своїх рук і не вірила, що на подібне здатна сама. Усередині стало тепло-тепло, немов там гріла невидима піч.
– Так, тепер справа за крашанками. Ларисо, он пензлики, можна декілька розмалювати власноруч.
– А що малювати?
– Свою віру. Те, чого хочеш, що серце підказує.
Жінка подумала, а потім намалювала хреста у цвітінні – аби віра цвіла.
Господині ще довго щось пекли, смажили, варили, готуючи страви до святкового столу. Насамкінець Марія Степанівна урочисто склала великоднього кошика, примостила свічечку й накрила вишитим рушником.
– От, усе до церкви готово. Тут наших сусідів нових син має до церкви відвезти, недалечко, до сусіднього селища. Бач, старі в місто не хочуть, запрошували й нас приєднатись.
Лариса розгублено озирнулась, ніби шукала кого.
– Та я… я не знаю, чи можна мені.
– До церкви всім можна, якби тільки серце вело. Ніна із Сергієм он у місті підуть, запрошували, та я відмовилась. Нащо? Там стільки люду. Зате Марину заберуть. Може, і ти з ними захочеш?
Лариса заперечливо хитнула головою.