Експансія-I

Семенов Юлиан Семенович

— «Грязюку» треба зібрати в архівах. А вони сидять у камерах і позбавлені такої можливості. Вони говоритимуть по пам'яті, апелюватимуть до почуття, а це згубно на суді. Вагу має лише документ, підпис, свідоцтво безпристрасного очевидця.

— Я повинен подумати, — сказав Герінг. — Я обдумаю вашу пропозицію.

Того ж дня Донован зустрівся з головним обвинувачем США Джексоном:

— Усе-таки я глибоко вірю в те, що коли єдиний, який лишився в живих, ватажок банди зізнається в злочинах, котрі чинила решта гангстерів, це відкриє очі німцям. Найбільше я боюсь загальної і тихої покірності нації…

— Думаєте, він так просто визнає себе винним?

— Ні, «так просто»

він, звичайно, не зізнається у своїй вині… А коли ми доб'ємося, що він відчує себе фюрером бодай на лаві підсудних, коли він нарешті дістане те, про що мріяв, лишаючись наці номер два, коли ми саме так проведемо його перший допит на суді, тоді з ним можна домовитися про лінію поведінки щодо інших обвинувачених. Він допоможе нам довести вину Розенберга, Штрайха, Кальтенбруннера.

Джексон поволі підвів очі на Донована, глянув на нього з подивом, потім запитав:

— Ви що ж, пропонуєте укласти угоду з Герінгом?

— Я не назвав би таким словом цю пропозицію. Ми дістаємо можливість для широкого маневру, а нам доведеться маневрувати, не треба закривати на це очей. То буде серйозна справа, якщо він піде на таку домовленість.

— Він — може бути. Але я не піду, Вілл. А якщо підете ви, то я зроблю все, щоб таку угоду поламати.

— Це непередбачливо.

— Принаймні це чесно. Тут не спектакль, Вілл, а трибунал, якого чекає людство. Гра недопустима, угода страшна по відношенню до пам'яті тих, кого знищив цей жирний мерзотник.

Донован знизав плечима:

— Він схуд…

— Стривайте, ви що, вже мали з ним таку розмову?

— Я допитував його. Черговий допит. І обговорив можливість спільної лінії…

— Ви що, з глузду з'їхали?! Спільної лінії?! З ким? Вілл, я забороняю вам надалі спілкуватися з цією потворою!

— Ви не маєте права забороняти мені будь-що, — відповів Донован. — Я не дитина, а ви не бабуся. У мене є свій погляд на речі, у вас — свій. Давайте подивимося, чий погляд переможе.

… Але переміг Джексон. Розгнівався він страшенно, натякнув, що звернеться до преси, буде скандал; Донована відкликали в Америку; перед від'їздом він усе-таки зустрівся з Герінгом ще раз.

Так, думав Герінг у короткі хвилини перед сном, вільні від роботи над документами, єдино правильна лінія мого захисту — це захист чистої ідеї і звинувачення тих, хто ухилявся від неї. Так, звичайно, Донован сказав правду: Ганс Франк і Ернст Кальтенбруннер хворі люди, психіка у них розладнана, вони жили примарою, вони були такі наївні, що навіть не дозволяли собі думати про можливу катастрофу, цілком позбавлені захисного інстинкту, зовсім не думали про майбутнє, коли доведеться відповідати за кожен документ, що вийшов з твоєї канцелярії. Я був ближче до фюрера, я ніколи не забуду, як він на третій день після приходу до імперської канцелярії здивовано поглянув на товстезні папки, які йому принесли чиновники для читання й підпису. Я пригадую, як він сказав: «Якщо я читатиму й підписуватиму ваші папери, я не зможу думати й виступати перед нацією. Я призначив міністрів, з ними й вирішуйте всі поточні справи, я не підпишу жодного документа, крім вітальних та співчутливих телеграм лідерам мого рівня». І поїхав вечеряти у свій улюблений мюнхенський ресторан, запросивши, як завжди, Шпеєра і двох ветеранів, котрі працювали в Гейдельберзькому університеті. А нещасний Штрайхер щодня писав по одній статті в свою газету, вимагаючи покінчити з євреями. Наївний ідеаліст, він підписував кожен свій рядок, йому й на думку не спадало, що фюрер усе-таки уявляв собі трагічний кінець усієї нашої справи, тому й придумав собі такий захист заздалегідь, у далекому тридцять третьому… Що ж йому, Герінгові, доведеться захищатися в такий же спосіб тут, у Нюрнберзі, через дванадцять років після тих подій; боже мій, всього дванадцять років, а вдається — життя минуло, довге, щасливе й прекрасне життя…

Так, думав він, я визнаю своє лідерство, я наполягав

на доцільності наших постулатів, так, ми хотіли врятувати Європу від марксизму, зробити це могла тільки сильна Німеччина, а не Веймарська республіка, так, були помилки, так, я таврую ганьбою непотрібні жорстокості, про які я нічого не знав, але все, що я робив, було підпорядковано лише одному — врятуванню німецького народу, європейської культури і протиборству з більшовизмом.

ШТІРЛІЦ-ІХ

(Бургос, жовтень сорок шостого)

Він не знав, скільки часу тривало розслаблене забуття, в яке він провалився, тільки-но голова впала на подушку.

Він прокинувся, бо йому здалося, ніби хтось торкнув його плече. Але в номері нікого не було; тиша, звична самотність; тільки тут просторо, не так, як у мадридському пансіонаті; два вікна, альков, велика ванна; людина швидше звикає до маленького простору; тут, у величезному номері, Штірліц почувався невпевнено.

Спи, сказав він собі. Ти вирвався. Завтра ти будеш ка кордоні, тому треба як слід відпочити; усе вже позаду, ти повернешся на Батьківщину, тільки наберися зараз сили, ти мусиш бути зосередженим і міцним, завтра передбачається важкий день, але ти зробиш усе, що задумав, тільки тверде бажання дає перемогу, ти переможеш. Повернись ца правий бік, як учив батько, і лічи до ста, умить заснеш. Ні, заперечив він собі, я не засну, і це дуже погано, справді погано, бо зовсім буду кволий, а коли задумано головне діло, треба відчувати своє тіло зібраним, а мозок ясним, готовим на швидкі, але добре обмірковані рішення.

Він подивився на годинник — пів на третю; а я хотів прокинутися о сьомій, не вийшло. А може, висплюся в автобусі? Ні, в автобусі не поспиш, ніде в світі немає таких галасливих і веселих людей, як в Іспанії, та й їхати доведеться через ті місця, де я був дев'ять років тому; повернення в молодість — якщо тридцять сім років дозволяється вважати молодістю — б'є по нервах, я не зможу не думати про Яна Пальму, про Васю, який був Базилем, про прекрасну Клаудію, я не зможу не згадувати, як мені влаштували перехід за лінію фронту до наших, до Володимира Антонова-Овсієнка і Михайла Кольцова.

Штірліц устав з ліжка, світла не вмикав, зловив себе на думці, що все ще боїться хвоста, хоч вважав, що стежити зараз не повинні, знайти його практично неможливо, тим більше в суботу, в поліції теж працюють люди, мають же вони право на відпочинок; будь ласка, відпочивайте собі, любі жандарми, пийте, гуляйте з подругами, спіть, тільки не сидіть у своїх кабінетах на Пуерто-дель-Соль біля телефонних апаратів, не треба, сядете післязавтра, коли мене вже не буде у вашій країні…

Він підійшов до столу, на якому стояв великий приймач; Штірліц не слухав іноземного радіо відтоді, як опинився в Іспанії, бо в його пансіонаті старий портьє мав репродуктор, що передавав повідомлення однієї лише мадрідської станції, а знайомих у нього не було — він не мав права їх заводити без санкції зв'язкового з ОДЕССи, а то не дадуть дотації, а за що жити, — то й інформації, крім тієї, яку організовували франкісти, він не мав, про реальний стан у світі скоріше здогадувався, ніж знав, а він належав до тих людей, що вірили тільки факту, а не домислу, бо з нього ніякого пуття — розслаблююча мозок маніловщина, безвихідність…

Напевно, не працює ця старезна бандура, подумав Штірліц, вмикаючи приймач; але він помилився, бандура працювала, та ще й дуже добре. Він довго ловив Москву; безрезультатно. Німеччина — як східна зона, так і західна — передавала фокстроти; Париж вальсував; пощастило з Англією — він знайшов станцію, що транслювала передачу з Нюрнберга; оглядач коментував промови правозаступників; докладніше зупинився на виступі адвоката, який захищав Альфреда Розенберга, цитував уривки з промови: