Експансія-I
Шрифт:
— Я від Еронімо, — сказав Пол, — він просив передати, що має намір зробити візит на різдво.
Це були слова пароля від полковника Еронімо з відділу реєстрації іноземців Пуерта-дель-Соль; ключ до нього Пол підібрав не зразу, поступово, але все-таки підібрав, тепер працювали душа в душу.
— Хочете вина? — спитав один з агентів.
— Ні, спасибі, я не п'ю вина. Хіба що холодної мінеральної води.
Агенти перезирнулись; нічого, подумав Пол, платіть за холодну мінеральну воду, вона вдвічі дорожча від вашого кислого вина, не треба було пропонувати, теж мені, гранди паскудні.
Один з агентів клацнув
30
Рубіо — руді, тобто світлі, сигарети (ісп. жаргон).
31
Негро — сигарети з чорним тютюном (ісп. жаргон).
— Ні, ні, цей американський нікарагуанець ні в чому не перейшов межі закону. Вашого закону. Ми не звертаємося до вас офіційно. Звичайна дружня допомога. Сеньйор Брунн, який мене цікавить, забув внести гроші, він просто забув сплатити податки, розумієте? Нам доводиться в посольстві й цим займатися.
— Розумію, — відповів той агент, який, видно, був старший за званням. — Отже, наші послуги вам більше не потрібні?
— Ні, дякую. Велике спасибі. Де зараз сеньйор Брунн?
— Об'єкт, що вас цікавить, зараз у музеї.
— Ясно. А як він провів день? Нічого тривожного? Він досить багато п'є, ось у чому річ… Не бешкетував часом?. Ви ж знаєте, ми буйні, коли нап'ємося…
— Він взагалі нічого не пив, — відповів старший і замовк, мабуть, мав вказівку чекати запитань.
Чудово, сеньйори, я безмежно вам вдячний… Тільки от чи не пішов він з музею, поки я тут пив з вами воду?
— Нас повідомлять. Музей далеко?
— За рогом, три квартали.
А якщо він уже піде, коли я туди під'їду?
— Вас попередять біля входу. Дякую, сеньйори, до зустрічі…
У музеї Брунна, звичайно, вже не було; вродлива рудоволоса дівчина покликала Роумена (Пол зразу подумав, що вона пофарбувала волосся, але потім зрозумів, що воно таки справжнє, дівчина з Астурії, там у горах зустрічаються руді, дуже схожі на римлянок, тільки в тих немовби виточені, аристократичні, трошки хижі носи, а в цієї був кирпатенький, селянський, милий його серцю; чимось схожа на Пат, молодшу дочку їхнього сусіда по фермі).
— Куди він пішов, — спитав Пол тихо, хоч жодної людини не було в мертвотно-холодному холі музею, тільки старий касир куняв у своєму закутку, раз у раз роняючи голову на груди, як поганий диригент, котрий хоче взяти аудиторію не вмінням, а позою; проте чуба з лоба не відкидав, був лисий.
— Вас просять заїхати на Сан-Пердо, двадцять три, — відповіла дівчина.
— Якого чорта? — не стримався Пол. — Мені сказали, що ви знаєте, куди пішов той
— Там знають, куди він подався, — відповіла дівчина і, обернувшись, пішла собі. Пол зрозумів, що розмовляти з нею марно, не скаже ні слова, шістка.
Він чортихнувся, підійшов до касира, спитав, як знайти кальє Сан-Педро, вислухав двадцять пустих і непотрібних слів про те, що всі у місті знають цю вулицю, як же можна не знати цю прекрасну тінисту вулицю, на якій живуть найповажніші сеньйори, вона ж зовсім поряд, треба поїхати прямо, потім повернути на кальє Алехандро-де-ла-Пенья, а далі біля ресторану «Лас пачолас» звернути ліворуч, перетнути авеніду де Мадрід, а там третій провулок ліворуч, лише самі особняки в парках.
Пол приїхав на цю вулицю, але вона виявилася не Сан-Педро, а Сан-Педро-Мартір.
Він угамував у собі бажання повернутися в музей, витягти старого з-за скла і примусити бігти поперед машини через місто, підштовхуючи його своїм бампером.
Біля одного з особняків він побачив жінку, що вибирала пошту з великої скриньки, принаймні десяток газет, кілограмів п'ять паперу, і все порожньо, жодної інформації; фашизм — це повна відсутність інформації, тобто правди; всі брешуть один одному, добре знаючи, що брешуть, і все-таки навіть Автори цієї брехні шукають між рядками цієї спритно сконструйованої нісенітниці бодай дещицю правди, от парадокс, га?! Ні, не парадокс, заперечив собі Пол, фашизм — це відсутність гарантій для будь-кого; не сподобається Франко, як на нього подивився якийсь міністр чи генерал, от і немає голубчика, авіакатастрофа, відставка або заслання кудись якнайдалі.
— Пробачте, ви не допоможете мені знайти кальє Сан-Педро? — трохи пригальмувавши, спитав Роумен.
— Та це зовсім в іншому кінці міста, — озвалася жінка. — По-моєму, десь на півдні…
— По-вашому чи точно? — роздратовано спитав Пол. — Я кажу: Сан-Педро… Що, таких вулиць багато в місті?
Жінка всміхнулася, і Пол помітив, що її чарівне зеленооке обличчя всіяне веснянками, хоч надворі жовтень, весна давним-давно скінчилася.
— Більшість наших вулиць названо на честь «сан» чи «санта», — вона все ще всміхалася. — Нічого не вдієш, ми більші католики, ніж папа римський.
— Невже, — усміхнувся Пол і подумав, якби він лишився тут з нею, поговорив, потім запросив її на вечерю, а потім повів би кудись потанцювати, могло статися чудо, могло виявитися, що вона саме та людина, яку він шукає усі ті роки, як повернувся з гітлерівського полону, дивом перепливши на рибальському човнику затоку, й опинився у Швеції, прилетів звідти додому, не подзвонив Лайзі з аеропорту — хотів зробити сюрприз, ну й зробив — підняв з ліжка нежданим дзвінком у двері, а на його маленькій подушечці лежав мулат у жовтій, найтоншого шовку туніці.
Але я не розмовлятиму з нею, зрозумів Роумен, я схожий на запряженого коня, весь націлений на діло, воно стало моїм єством, я боюсь од нього відірватися, бо нікому тепер не вірю, я й сам собі перестаю вірити, а коли в ділі, голова зайнята ним одним, дуже надійно, ніяких емоцій, злість і устремління, нічого більше.
Він від'їхав метрів сорок, різко загальмував, вирішив усе-таки повернутися: подумав, що зустрівся саме з тією жінкою, яка йому потрібна; подивився в дзеркальце: на вулиці вже нікого не було; найдужче він боявся здатися смішним; незручно дзвонити в під'їзд і питати: «Пробачте, де тут у вас живе дівчина, в неї обличчя у веснянках і дуже гарні зелені очі…»