Дотик

Маккалоу Колін

Вдягнувшись, Анна знову повернулася до своїх маргариток.

— Як ти гадаєш, на якому вона місяці? — спитала Елізабет у Джейд, коли вони вийшли у залу.

— Скоріше на п’ятому, аніж на четвертому, міс Лізі.

По її обличчю котилися сльози, але Елізабет їх не помічала.

— Моя бідолашна дитина! Джейд, що ж нам робити?

— Розпитувати міс Рубі, — відповіла Джейд, яка теж рюмсала.

Раптом на Елізабет накотився такий гнів, що вона аж здригнулася.

— Я так і знала, що Александр помилявся! Я знала, що треба було знайти заміну Бабці! Які ж вони дурні, ці чоловіки! Як він міг насправді подумати, що здатен накинути захисну мантію своєї влади на мою прекрасну,

спокусливу та безневинну дитину! Горіти йому в пеклі!

Нелл зайшла до зали якраз вчасно, щоб розчути цю фразу, до того ж вона достатньо заспокоїлася, щоб збагнути, що матір не була причиною її нещастя.

— Мамо, що сталося? Ти ж не плачеш через те, що я на тебе накричала, правда?

— Анна вагітна, — мовила Елізабет, витираючи очі.

Нелл аж хитнулася і сперлася об стіну, щоб не впасти.

— Ой, мамо, ні, ні! Цього не може бути! Хто ж це таке вдіяв з Анною?!

— Якийсь мерзотний негідник, якому варто відчикрижити прутня! — жорстко відказала Елізабет. Вона повернулася до Джейд. — Побудь з нею, будь ласка. Нелл, допомагай. Їй не можна дозволяти блукати де заманеться.

— А може, їй якраз і треба дозволити блукати, — зауважила Нелл, побілівши як крейда. — Тоді ми змогли б спіймати того виродка.

— Я гадаю, що він уже накивав п’ятами. Якщо він не втік кілька тижнів тому, то зараз, побачивши її вагітність, точно втече.

— І що ти збираєшся робити, мамо?

— Побачитися з Рубі. Можливо, нам якось вдасться зірвати вагітність.

— Уже запізно! — скрикнули в унісон Джейд і Нелл за спиною Елізабет. — Уже надто пізно, щоб це робити!

Такого висновку дійшла й Рубі після шаленого нападу несамовитих матюків.

— А що ви собі з Джейд думали? — спитала вона, стиснувши кулаки. — Як ви не помітили, що вона пропустила кілька разів? Заради Бога, як?

— Якщо чесно, через те, що її менструації — це завжди такий кошмар! Ми так їх боїмося, що й думати про них не хочемо, не те що обговорювати. До того ж у неї й раніше часто траплялися затримки. У неї немає регулярного циклу, — пояснила Елізабет. — Та й узагалі — чи міг хто-небудь таке собі уявити, га? Це ж зґвалтування, Рубі!

— Я могла собі таке уявити! — відрізала Рубі.

Однак треба було витягнути з Рубі хоч якийсь резонний варіант дій, і тому Елізабет наполягала.

— Тоді було стільки метушні й негараздів — то Александр сказився, то Лі поїхав геть, погіршення ваших стосунків з Александром…

— Ага, зрозуміло! Значить, це, по-твоєму, я винувата, так?

— Ні, ні, це моя вина, суцільно моя! Я — її мати, і на мені лежить відповідальність за неї! — скрикнула Елізабет. — Тільки себе я звинувачую, більше нікого! Бідолаха Джейд сама не своя.

— Ти також, — мовила Рубі, заспокоївшись достатньо, щоб підійти до буфета і налити два шкалики коньяку. — Ось, Елізабет. Випий і не заперечуй. Пий.

Елізабет випила і відчула деяке полегшення.

— Що ж нам робити? Якщо вона на п’ятому, а не на четвертому місяці, то вона може померти! Плоду позбуваються на шостому тижні, навіть на десятому — і то вже ризиковано. А їй же лише тринадцять! Утім, може, син сера Едварда Вайлера схоче прооперувати її. Він же перебрав батькову практику, так?

— Так. Його звуть Симон Вайлер.

— Я пошлю йому телеграму, але ні на що не надійся. Сумніваюся, що навіть досвідчений лікар за це візьметься, ураховуючи увесь жах нашої ситуації. — Рубі глибоко зітхнула: — А Александру однаково доведеться повідомити, навіть якщо він не захоче повертатися додому через народження свого першого онука.

— Боже милосердний! Та він просто сказиться від злості!

— Так,

неодмінно сказиться.

— Мене найбільше мучить ось що: якою буде дитина?

— Дитина може бути цілком нормальною, Елізабет, якщо Анна є розумово відсталою через народження, а не через спадковість. — Рубі істерично захихикала. — Господи, яка жахлива іронія! Александр може отримати свого першого сина-наступника від своєї розумово неповноцінної доньки та довбаного й обісраного мерзотника, який розбещує беззахисних дітей. — Її сміх перейшов у гучний несамовитий регіт, потім — у виття; вона впала в обійми Елізабет і через кілька хвилин вгамувалася; лише груди її важко здіймалися та опускалися. — Моя люба, моя дорога Елізабет, — нарешті вимовила вона, — що тобі ще не доводилося пережити, га? Якби я могла, я б узяла все це на себе і вистраждала сама.

Ти ж і мухи ніколи не зачепила, а я — шльондра, якій невдовзі виповниться п’ятдесят.

— Є ще одна обставина, Рубі.

— Яка?

— Нам треба знайти чоловіка, який це зробив.

— А! — Рубі випрямила спину, дістала хустку і витерла залишки свого горя. — Сумніваюся, що нам це коли-небудь удасться, Елізабет, бо я навіть натяку найменшого не чула на те, що хтось чіплявся до Анни. Кінрос — маленьке містечко, і я знаходжуся немовби в його центрі, в гущі подій. У барі, у салуні та в їдальні я можу почути абсолютно все. Не можу стверджувати, що це — місцевий мешканець, бо якщо місцевий мешканець на це наважився б, то його убили б на місці. Усі знають, скільки їй років! Моя здогадка така: це — комівояжер, вони приїжджають і від’їжджають настільки часто, що за ними важко прослідкувати, і кожного разу від тієї самої компанії приїздить інший представник. То торговці гвинтівками, то торговці сідлами, то всілякі шахраї, що намагаються збути підозрілі зілля чи фальшиві діаманти! Так, це точно комівояжер.

— Його треба знайти і віддати під суд. І повісити.

— Це нерозумно. — Зелені очі спалахнули недобрим вогнем. — Подумай добряче, Елізабет! Твоя особиста біда стане справою всякого й кожного, а такі ганчірки, як газета «Правда», днями полоскатимуть брудну білизну сера Александра Кінроса.

— Зрозуміло, — прошепотіла Елізабет. — Я все зрозуміла.

— Йди додому. Я пошлю телеграму доктору Симону Вайлеру і відіб’ю кодовану телеграму Александру. Таку новину не можна повідомляти відкритим текстом. Іди, люба, йди! Ти потрібна Анні.

І Елізабет пішла — ще не повністю отямившись від удару, але відчуваючи здатність впоратися з цим нещастям. Коньяк допоміг їй, але іще більше допомогла Рубі. Практична, неймовірно досвідчена, приземлена. Хоча вона теж не помітила катастрофи, що насувалася; якби помітила, то давно б попередила — що тут казати. Проблема ось у чому: ми надто довіряємо іншим, ми гадаємо, що всі на світі будуть співчувати, захищати нещасних так само, як і ми. Це ж не їхня провина, що вони такими народилися. Але що ж це за світ, у якому спокійно живуть страшні істоти, для яких жінки — лише вмістилища для їхньої сперми? Моя маленька дитино, люба тринадцятилітня дитино! Ти навіть не знаєш, що з тобою сталося, і не зрозумієш, коли ми спробуємо тобі пояснити. Ми мусимо вибратися з цієї халепи, але я не знаю як. Чи розуміють корови або кішки, що з ними трапляється, коли вони зачинають у собі життя? Але ж Анна — не корова і не кішка, вона — розумово відстала тринадцятирічна дівчина, тому я не можу сподіватися, що вона поведеться під час пологів так, як поводяться корови та кішки. Значить, вагітність. Знаючи Анну, можна припустити, що їй здається, наче вона просто погладшала. А вона знає, що це таке — погладшати?