Дотик
Шрифт:
— Будемо ставитися до цієї халепи так, наче це — природно і немає чого турбуватися, — сказала Елізабет, звертаючись до Джейд і Нелл після повернення від Рубі. — Якщо Анна почне скаржитися, що їй стало важче ходити, ми відповімо, що це невдовзі минеться. Вона іще не блювала, Джейд?
— Ні, міс Лізі. Якби блювала, я б раніше переполохалася.
— Тоді це означає, що вона дуже легко переносить вагітність. Почекаємо, що скаже доктор Симон Вайлер, але сумніваюся, що Анна схильна до токсикозу, як я.
— Я дізнаюся, хто це зробив, —
— Міс Рубі каже, що це неможливо, Джейд, і тут я з нею згодна. То, напевне, був якийсь випадковий комівояжер, котрий уже давно поїхав геть. Ніхто з місцевих чоловіків не ризикнув би чіплятися до Анни.
— Я однаково дізнаюся.
— У нас просто не буде на це часу. Ми будемо доглядати за Анною, — сказала Елізабет.
Нелл найважче звикала до тієї долі, яка спіткала її сестру. Все її доросле життя Анна не була для неї сестрою-приятелькою, однак у певному сенсі вона була чимось навіть більшим. Безпорадна істота, яку важче навчити чого-небудь, аніж домашнього кота чи собаку, всіма пещена за свою доброзичливість, ніжність і постійну усміхненість. Анна ніколи не бувала в поганому настрої, і єдине, що страхало і виводило її з рівноваги, була кровотеча під час менструацій. Поцілуй Анну — і вона поцілує тебе у відповідь. Посміхнися — і вона посміхнеться тобі.
Мабуть, саме Анна надихнула Нелл зосередитися у своєму читанні на темі мозку: там так багато незвіданих таємниць! Але певні відкриття вже зроблені, і будуть зроблені нові відкриття. Можливо, колись будуть знайдені ліки для таких людей, як Анна. Як було б чудово, коли б ці ліки винайшла Нелл! Або хоча б узяла участь у їх винаходженні! Але все це не могло відволікти Нелл повністю: інколи вона усамітнювалася у своїй кімнаті і безпорадно плакала. Втрату Анною невинності Нелл відчувала як свою власну втрату.
Доктор Симон Вайлер досить сильно відрізнявся від свого батька — менш поштивий, більш різкий. Але достатньо розумний, щоб відразу ж інстинктивно збагнути, що слід робити з Анною. Спершу він зробив те, що не здогадалися зробити Елізабет, Джейд і Нелл, — розпитав про те, що з нею трапилося.
— Ти кого-небудь зустрічала, Анно, коли тікала?
Нахмурені брови, потім — спантеличений вираз обличчя.
— Анно, ходити в зарості — розумієш? Ти любиш ходити до лісу?
— Так!
— І що ти там робиш?
— Збираю квіти. Дивлюся на кенгуру — стриб, стриб!
— Тільки квіти й кенгуру? Може, когось іще бачила?
— Гарного чоловіка.
— Боб? Білл? Веллі?
— Гарний чоловік, добрий чоловік.
— І ти гралася з тим чоловіком?
— Гарна гра! Обніматися. Обійми — дуже приємно.
— А цей добрий чоловік і досі тут, Анно?
Анна скорчила нещасну міну.
— Добрий чоловік поїхати. Нема обіймів.
— І давно?
Але цього Анна не могла сказати. Знала лише, що добрий чоловік поїхав.
Потім доктор Вайлер став переконувати
— Уяви, що я — добрий чоловік, Анно. Він робив отак, потім отак, а потім отак — еге ж?
Огляд здійснювався ненав’язливо і обережно, якомога ближче до того, що в розумінні Анни називалося обіймами. Але якщо Елізабет думала, що на цьому її приниження скінчилися, то вона глибоко помилилася: з жахом дивилася вона, як її тринадцятирічна донька почала корчитися від задоволення та стогнати.
— Усе, Анно, досить, — сказав лікар. — Сідай і надягай свої підштаники.
Його погляд зустрівся з поглядом Джейд — і він здригнувся так, наче відчув крижаний дотик руки мерця. Джейд мерщій кинулася до ліжка і допомогла Анні вдягнутися.
— Вона приблизно на п’ятому місяці вагітності, леді Кінрос, — мовив доктор'Вайлер, вдячно сьорбаючи чай в оранжереї.
— А ви не зможете її перервати? — спитала Елізабет, і її обличчя сіпнулося.
— Ні, я не зможу цього зробити, — лагідно відповів лікар.
Елізабет знала відповідь наперед, але однаково спитала:
— Вона… Їй це явно сподобалося, так?
— Здається, що так. Той тип напевне мав досвід у спокушанні молоденьких незайманок і був далеко не дурень. — Він поставив чашку, нахилився вперед і поглянув на Елізабет співчутливими сірими очима. — Анна — це суцільне протиріччя. У неї розум дитини, яка ледве навчилася ходити, а тілесні реакції такі, як у майже сформованої молодої жінки. Він навчив її любити те, що він робив, навіть попри те що перший раз це було їй не надто приємно. Хоча цього могло й не бути. Анні невідомі звичайні жіночі страхи, тому вона могла й зовсім не відчути болю. Особливо якщо чоловік був досвідчений.
— Зрозуміло, — мовила Елізабет, і до горла у неї підкотився клубок. — Ви хочете мені сказати, що тепер, коли її спокусник поїхав, Анна знову шукатиме задоволення?
— Якщо чесно, то я не знаю, леді Кінрос. Шкода, але не знаю.
— А як нам бути з переймами, коли вони почнуться?
— Гадаю, на той час мені треба бути тут. На щастя, мій батько і досі при доброму здоров’ї і здатен практикувати, тож я гадаю, що ніхто з моїх пацієнтів не заперечуватиме, якщо замість мене до них навідається він.
— А як стосовно дитини? Вона буде такою ж, як і Анна?
— Може, й ні, — відповів Симон Вайлер з виглядом людини, яка вже ретельно обдумала це питання. — Якщо Анна народить легко, дитя має бути нормальним. На цій стадії вагітності поки що все гаразд. Якби я робив ставки, то поставив би на здорову дитину з неушкодженим мозком.
Елізабет налила лікарю іще чаю і мало не силоміць змусила з’їсти петифур.
— Якщо Анна через деякий час знову почне шукати задоволення, то чи є якийсь спосіб запобігти її новій вагітності?