Дотик
Шрифт:
— Саме так.
— Я заявляю про свою незгоду.
— І я, — сказав Сунь.
— І я, — сказала Рубі. — Я також заявляю про незгоду Дьюї.
— Ваша незгода нічого не важить. Нуль, — відказав Александр.
— А ти збираєшся виплатити якісь компенсації тим, кого звільниш? — спитав Лі.
— Ну аякже! Я ж не варвар. Усі вони отримають допомогу по звільненні у відповідності до робочого стажу, кваліфікації та навіть розміру сім’ї.
— Хоч щось, і то добре, — мовив Лі. — А це стосується і вугільної шахти?
— Ні, це стосується лише працівників золотої копальні, які мешкають у
— Господи, Александре, та ці ж вуглярі такі бунтівники! — скрикнула Рубі.
— Саме через це їм і не перепаде нічого від моєї щедрості.
— Ти точнісінько як отой млинар з Йоркшира, — сказала Рубі.
— Александре, яка муха тебе вкусила? — спитав Лі.
— Я збагнув усю глибину провалля, що існує між імущими та неімущими.
— Дурнішої відповіді ще пошукати треба!
— Це вже межує з нахабством, молодий чоловіче!
— Не такий уже й молодий, мені двадцять шість, — мовив Лі і підвівся з рішучим виразом на обличчі. — Так, я добре усвідомлюю, що всім, що маю, зобов’язаний тобі, від освіти до моєї частки в «Апокаліпсисі». Але я не зможу зберігати свою лояльність до тебе, якщо ти і далі будеш таким черствим. Якщо ти і далі будеш таким бездушним, Александре, то мені з тобою не по дорозі.
— Це абсолютна й повна бздура, Лі. Робітничий рух організується у профспілки і збирається брати участь у політиці, профспілки відчувають свою силу, тому промислові гіганти на кшталт нашої компанії невдовзі обкладуть з усіх боків. Якщо ми не вживемо заходів зараз, то невдовзі вже буде запізно. Ти що, хочеш, щоб якась кліка шахраїв-соціалістів керувала всіма бізнесами — від банків до булочних? Робітничому рухові треба дати урок, і чим раніше, тим краще. І ті заходи, про які ми сьогодні говорили, є моїм особистим внеском у боротьбу, — пояснив Александр.
— Один із твоїх внесків? — спитала Рубі.
— Так, бо я маю на думці й інші. Я не збираюся збанкрутувати.
— Та хіба ж «Апокаліпсис Ентерпрайз» може збанкрутувати? — різко спитав Лі. — Наше підприємство стільки яєць розклало по різних кошиках, що навіть біблійний Апокаліпсис не зможе його захитати.
— Я вже прийняв рішення і від нього не відступлю, — вперся Александр.
— Тоді я не відступлю від свого, — відказав Лі і рушив до дверей. — Це означає мою відставку з членів правління і припинення будь-якої діяльності в компанії.
— Тоді продай мені свою частку, Лі.
— Чорта з два! Ти призначив цю частку моїй матері, щоб вона тримала її для мене, і вона передала її мені, коли мені виповнився двадцять один рік. Це — компенсація за ті послуги, що їх надавала тобі моя мати, і це не підлягає обговоренню!
Лі спокійно і з гідністю вийшов з кімнати; Александр закусив губу, Сунь дивився у стелю, а Рубі злобно витріщилася на Александра.
— Ти вчинив негарно, Александре, — мовив Сунь.
— Ти геть здурів! — вигукнула Рубі.
Александр швидко зібрав свої папери.
— Якщо інших питань немає, то оголошую зібрання закритим, — сказав він.
— Біда в тому, — поскаржилася Рубі синові, — що Александр став якимось зашкарублим, щось у ньому змінилося… я навіть не знаю, як це назвати! Його альтруїзм геть випарувався, і все — через спілкування з отими олігархами. Прибутки
— У нього є Нелл, — мовив Лі, відхилившись у кріслі і заплющивши очі.
— Нелл — жінка, і я не кажу це в якомусь принизливому сенсі. Та от біда в тому, що вона успадкувала Александрову сталеву волю по-своєму, по-жіночому. Вона ніколи не доросте до того, щоб очолити «Апокаліпсис Ентерпрайз», це я спинним мозком відчуваю. О, Нелл доб’ється приголомшливих успіхів у інженерній справі, вона все робитиме, аби задовольнити його, бо вона його обожнює. Але це скінчиться нічим, ось побачиш, Лі. По-іншому не буде.
— Ти у мене пророчиця, мамо.
— Ні, твоя мама — тлумач реальності, — серйозно відповіла Рубі. — Що ти збираєшся робити, сину?
— Оскільки грошей мені не бракує, це однозначно, то я можу робити все що заманеться, — відповів Лі, розплющив очі і уставився на матір поглядом, який вона завжди асоціювала з виразом «котик-муркотик». — Подамся у подорож Азією, заїду до декого з моїх товаришів по школі Проктора.
— Ой, тільки не покидай Кінроса! — скрикнула Рубі.
— Мені доведеться, мамо. Якщо я цього не зроблю, Александр обрушиться на мене, як тонна цеглин. Нехай він сам пожинає бурю, яку сіє.
— Це його іще більше розлютить.
— Тоді не залишайся, щоб усього цього не бачити, мамо. Поїхали зі мною.
— Ні, я залишуся тут. Якщо чесно, іще одна подорож — то вже буде занадто. Я на рік старша за Александра, і цей рік я відчуваю як двадцять. До того ж він гепнеться об землю з усього розмаху і розіб’ється на друзки. Хто ж збиратиме уламки, як не я? Не Елізабет же, справді?
— Я й гадки не маю, на що вона здатна, а на що — ні.
На відміну від Александра Лі не надавав великого значення володінню матеріальними речами, тому зібрався він швидко й легко. Одна велика та одна маленька валізи — він відчував, що йому не знадобляться дорогі вечірні костюми для світських прийомів. З Александром зустрічатися йому не хотілося.
Останнього ранку він подався звивистою стежиною в чащу. Сонце світило ще по-зимовому, кидаючи тьмяний червонуватий відблиск на молоде листя евкаліптів. Весна вже була не за горами, з’явилися бруньки на боронії, на північно-східних боках розкиданих валунів з’явилися кремові шпичаки орхідей дендробіум. Такі красиві. Усе було таке красиве, що важко було відірвати очі, важко поїхати геть.
Він сів на один з валунів посеред орхідей і обхопив коліна руками.
«Єдине, що я не зможу в собі знищити, — це моє кохання до Елізабет, яке впливало і впливає на моє життя. Життя кочове, одиноке, вільне. Однак мені не хочеться бути вільним. Мені хотілося б бути з Елізабет — якби я міг. Я б усе віддав, що у мене є і ким я є, за те, щоб мати Елізабет. Її тіло, її розум, її серце, саму її душу».