Дотик
Шрифт:
Його промову на Кінрос-сквер у неділю сприйняли дуже добре. Біду на думку спала оригінальна ідея — він привіз із собою групу вуглярів з Літгоу, щоб збільшити кількість аудиторії, яка із захватом вітатиме його виступ. Відчуваючи за своєю спиною підтримку, він виявив, що контингент з Літгоу мав у своєму складі ще й робітників цегельного заводу, металургійного заводу та холодильні Семюела Морта. Будучи надто розумним, щоб відкрито виступити проти сера Александра особисто, Бід зосередився на тому, як мало отримували робітники в порівнянні з колосальними прибутками підприємства «Апокаліпсис», і намалював словесну картину утопії, де багатство буде розподілятися рівномірно і справедливо, де ніхто не житиме в особняках, але
Завдяки своїй промові Бід Тальгарт відразу ж став у Кінросі знаменитістю, і в понеділок він уже походжав у оточенні палких шанувальників. Робітники з Літгоу благали його виступити у своєму місті наступної неділі, і навіть дехто з шахтарів-золотодобувників схвально поплескав його по спині. Хоча, як скрушно зазначив він подумки, зробили вони це через його непересічні ораторські здібності, а не тому, що збиралися підтримати страйк. Той дволикий негідник сер Александр теж виступав, але перед невеличкими групами, наполягаючи на тому, що він завжди був добрим і щедрим господарем, тому робітники мусять вірити йому, коли він каже, що не може підтримувати виробництво в колишніх обсягах. Тож Біду ще належало здійснити у Кінрос-тауні чимало підготовчої роботи.
Але тій роботі не судилося бути завершеною. Шостого серпня Бід був відізваний до Сіднея телеграмою з профспілкової ради. З’явилися відомості про те, що «спілка» фермерів-вівчарів починає відправку «непрофспілкових» тюків з вовною із сільської місцевості до Сіднея з метою подальшого їх завантаження на кораблі іноземних компаній. Сіднейська профспілка докерів оголосила цю вовну «чорною» і відмовилася її вантажити. У розпал цього скандалу спалахнула суперечка між власниками суден та профспілкою моряків, яка охопила всіх — від керівництва до рядових членів. Тоді власники шахт у Ньюкаслі позвільняли своїх шахтарів, через що шахтарі всіх інших вугільних родовищ у штаті оголосили страйк солідарності. Промислові безпорядки перекинулися навіть на сріблодобувні копальні у Брокен-Гілл, чиї власники тимчасово припинили всі роботи з огляду на неможливість транспортування злитків срібла.
Страйки спалахнули, як пожежа у степу, і зрештою охопили понад п’ятдесят тисяч робітників усіх галузей. Сутички у Сіднеї спричинилися до появи Закону про бунти, і в міру того, як зростали злидні та вимушені поневіряння страйкарів, зростала і їхня агресивність. Через виплату величезних пожертв на підтримку лондонських докерів 1889 року профспілкова каса не могла впоратися з оплатою страйкарів на домашньому фронті.
Страйки, які почалися на початку серпня 1890 року, наростали й ширилися аж до кінця жовтня, коли профспілкам довелося відступити перед лицем упертої рішучості роботодавців та браком коштів; і тепер увесь континент став відчувати наслідки економічної кризи, що наростала. До середини листопада докерам, вуглярам та іншим довелося повернутися до роботи, так і не домігшись виконання своїх вимог. Роботодавці святкували велику перемогу, бо в результаті трьох жахливих місяців протистояння вони отримали право наймати непрофспілкову робочу силу, навіть у тих галузях, які доти являли собою закриті цехи. Останніми відступили стригалі овець.
Коли закрилися срібні шахти у Брокен-Гілл, Александр повністю закрив копальню «Апокаліпсис»,
Для Біда Тальгарта Кінрос перетворився на далекий спогад. Він зализував свої рани разом з рештою профспілкових діячів і переключив увагу на вибори до Законодавчої асамблеї Нового Південного Уельсу — це так називалася виборна нижня палата парламенту. Вони мали відбутися аж 1892 року, але вже час був зайнятися їх підготовкою та плануванням. Тримісячний загальнонаціональний страйк поставив багато родин на межу виживання, і Бід був одним із тих, хто збирався через свою законодавчу діяльність поліпшити долю цих людей і витягнути їх зі злиднів.
Будучи людиною передбачливою та проникливою, Бід вирішив працювати в сіднейському виборчому окрузі, де кандидат від профспілок мав непоганий шанс на обрання; виборчі округи були багатолюдними, бо Сідней уже налічував майже півмільйона мешканців. У міських районах на кшталт Редферна кандидати від профспілок мали майже стовідсоткову можливість обрання, тому там була велика конкуренція серед профспілкових великих цабе, через що Бід майже не сумнівався, що він програє у змаганні з офіційним кандидатом від робітничого руху. Тому він вирішив поборотися в одномандатному окрузі і вирушив на південний захід від похмурих промислових ландшафтів навколо брудних річок, що стікали в затоку Ботанрі Бей. Там він сподівався отримати достатньо голосів під час попереднього відбору кандидатів, а потім — виграти й самі вибори і стати членом Законодавчої асамблеї. Прийнявши рішення, він почав з невтомною енергією працювати у вибраному ним окрузі, щоб завоювати довіру виборців як палкий та турботливий захисник їхніх інтересів.
Щойно страйки припинилися, Александр зібрав свої валізи і вирушив до Сан-Франциско. На його превелике невдоволення, Рубі навідріз відмовилася з ним їхати.
Розділ З
Катастрофа
На думку Нелл, її п’ятнадцятий день народження став катастрофою. Прийшов лист від батька, у якому він сповіщав, що плани змінюють: тепер їй доведеться чекати до 1892 року і лише тоді розпочати навчання інженерній справі у Сіднейському університеті. Чотирьом старшим хлопцям теж доведеться перечекати 1891 рік у Кінросі, а вже потім усі вони уп’ятьох, як і планувалося, поїдуть разом до Сіднея.
«Вважаю вкрай важливою свою присутність у Кінросі та Сіднеї, коли ти почнеш учитися, — повідомлялося в листі акуратним прямим почерком. — Звісно, я здогадуюся, що ця новина аж ніяк тебе не обрадує, але візьми в кулак свої емоції і змирися з моїм рішенням, Нелл. Воно було прийняте у твоїх найкращих інтересах».
Нелл відразу ж подалася до матері, вимахуючи листом, як бунтівник — смолоскипом.
— Що ти йому сказала? — вимогливо запитала дівчина, і її обличчя взялося червоними плямами.
— Прошу? — отетеріло спитала Елізабет.
— Що ти написала у своєму листі до батька?
— Листі до батька?
— Господи, мамо, не клей дурня!
— Мені начхати на твій тон і на твій лексикон, Нелл. Я й гадки не маю, про що ти кажеш.
— Ось про що! — скрикнула Нелл, тицяючи листа під ніс матері. — Татко каже, що я не зможу почати навчання в цьому році і що мені доведеться дочекатися шістнадцяти років!
— О, слава Богу, що він це написав! — з полегшенням зітхнула Елізабет.