Частина друга

Меньшов Олександр

Невже, - думаю, - ось там десь наверху знаходиться той Айденус? Цкаво, а вн взагал виходить до людей, чи сидить, наче арештант?

О, Сарне! Як ж дурн думки в мой голов рояться.

Я приклав до очей долоню та витрщився на шпил. Навколо головного повльно хороводили величезн повтрян лхтар, як ярко освтлювали прилегл вулички та площ.

Будвля мала восьмикутну форму була складена з гладеньких ггантських каменв. Вони були так чтко пдгнан один до одного, що аж-но не врилось. Навть не уявляю, яким чином можна було присунути до столиц подбних велетнв.

Скорш за все лише магчним засобом... Та ну! От не поврю, що шматок скел можна просто так пдняти та перенести... Та навть перевезти! Це не можливо!.. Тльки чаклунство! Тльки так! до шептухи не ходи!
– я хлопнув себе по ляшц та рушив дал.

Ця частина мста разюче вдрзнялася вд попередньо. По-перше, тут було чистше, а вулиц набагато ширш, вже так не тисло на мзки. А по-друге, мсцева публка здавалась бльш поважною. Ан галасливих торговцв, ан ншо брат. Все довол чемно, розмряно... По вулицях гуляло чимало франтуватих ельфв та не менш хизувато разодягнених людей... Були й гберлнги. Вони ходили невеличкими групками, демонструючи повну вдстороненсть байдужсть, наче навкруги нкого окрм них не було.

Взагал, мене Новоград починав... Як би це пом'якше сказати? Дивувати? Н... н... Скорш розчаровувати. Замсть того, щоб поднувати, це мсто народжувало ще бльш протирччя та поглиблювало розколи.

Мсцев, та т, що прибули сюди за кращою долею, стрибали один перед ншим, наче блохи. Топили сусдв в "багнюц", аби самим вибратись вище них... Тьху! Нхазове плем'я!

Вдразу пригадалось пдслухане в Торговому Ряд, коли якийсь чванливий товстун ганив вбк тих же гберлнгв.

– Будинки?
– нахабно посмювався вн.
– Ой не смши! От дивакуват бочки? Ти х назвав будинками? Так собаки в кращих будках живуть, нж т гберлнги!

Або розмова двох жночок бля якось крамнички, де одна з них повчала подругу, як пдчепити "багатого мужичка".

Чужсть... хизування... грубсть... черствсть... честолюбство... чванство... Так можна стояти та перелчувати ус вади, що снують в свт, аж до ноч. отже вс вони будуть тут, в столиц, ледь не у кожного третього.

Я озирнувся та побачив в кнц одн з широких вуличок довол гарну будвлю. Скорш за все, то був собор. Цкаво, чи не про нього тод розповдала ельфйка в каплиц?
– промайнуло в мой голов.
– Може дйсно туди варто сходити?

Я розгублено зробив пару крокв та тут же отримав поштовх в плече вд якогось перехожого. Вн сердито пробурчав якусь лайку та пшов соб дал. Я на мить розгубився, та ледве вдступив вбк, як сам в свою чергу налетв на якусь жнку. Вона голосно зойкнула сердито втупилася на мене.

– Вибачте, - промовив я.
– Тут така штовханина...

– А ти рота не роззявляй!
– рзко вдповла жнка.

обличчя було довол красивим. Але ця красота скорш примушувала напружуватись, нж доброзичливо посмхатися. Мдно-руде розпущене волосся, що спадало на плеч... тонк брови, суворий погляд холодних очей... горда постава... бла-бла шкра... Тако ще не бачив. Наче молоко.

Я позадкував знову пробубонв вибачення.

– Дай

мен руку!
– раптом наказала жнка.
– Нумо!

Чомусь послухався та простягнув й свою бруднувату долоню.

– Хм!
– жнка примружилася, розглядаючи . Вона ще рази три хмикнула, а потм заявила: - Тво майбутн дуже туманне...

Овва! Ще мен цього не вистачало!

– А ви хто така? Вщунка?
– запитав я, дивлячись в темно-ср жноч оч.

Зараз почне грошики вимагати, мовляв, а давай погадаю. Балагана вистава, хай йому грець! От не можна ходити по новоградським вуличкам, щоб не зустрти якусь халепу.

– Хм... Не сподвайся, що компас Покровителя вкаже тоб врний шлях, - бурмотла жнка.
– Ти граш з свою долею.

– все це видно на долон?
– рончно спитав я.

– Майже... майже, людина без шрамв...

ось тут я завмер. Як вона мене назвала?

– лизавета Баришева!
– заявила жночка, вдпускаючи мою долонь.
– Це мо м'я. А тебе як звуть?

– Б-б-б... Ратмир...

лизавета чомусь хмикнула та зщулилась. В нй вдчувалася якась нервознсть... якась напруженсть... Може це через погляд? Була в ньому якась ненормальнсть...

Раптом зниц Баришево неймоврно розширилися. Ох, скажу, перелякало це мене. Невже людина здатна сама керувати своми зницями?

Жнка гордовито посмхнулася промовила:

– Отже, ти Ратмире... Рат-ми-ре... Нехай так... хоча це м'я тоб не пасу... То з яких братв будеш? З Умойру? нгосу? Темноводдя?

– Братв?
– мен здалось, що я почув саме це слово.

– Так, братв...

Скорш за все мова йшла про земляцтва. Вона мабуть вважа мене членом одного з них.

– Я сам по соб!
– заявив Баришевй.

– Сам?.. Хмм... Отже, Ратмире... ти сам по соб...

Уривчастсть фраз виглядали схожою на накази. Пухк червон губи лизавети некрасиво скривилися вона раптом заявила:

– Я - провсник. Проте говорю тоб прямо, що не кожному розповдаю його майбутн... не кожному допомагаю з його шляхом...

– А хба можна знати чись майбутн? Здаться мен, навть Велик маги цього не вмють.

Нарешт я себе трохи опанував.

– Врити мен, або не врити - тво право!
– заявила лизавета. зниц повернулись до нормальних розмрв.
– Але заковика в тому, що насправд ми вс здатн передбачати майбутн... власне майбутн... корегувати свй життвий шлях... Просто в силу деяких обставин не завжди те розуммо.

– я також можу?
– рончно спитав у провсниц.

– Можеш! робиш!
– з викликом заявила лизавета.
– Ти кожного дня плануш яксь д... кожного дня нтутивно робиш те або нше, а потм пояснюш друзям, що тоб пощастило... що це доля посмхнулась... А насправд несвдомо користушся власними силами, як прихован в твой природ... Це у всх нас!

– Ну, можливо... Проте не раз, не два, навть не три бува таке, що мене сптка невдача. Чи то бува щось втратив, або сталася якась неочкувана непримнсть... Горе, нарешт! Як в такому випадку бути? Де мо передбачення? Куди воно дивилося?