Частина друга

Меньшов Олександр

– Вам тут якось нструмент занесли, - промовив я, дивлячись на Семена скоса.

– Хто занс? який нструмент?

– Хлопц Жереха... Грабова... Василю, розкажи-но, що в тебе було.

Ликових задумався, а за мить спробував пояснити.

– А-а-а, - захитав головою коваль.
– ... заносили... То, виходить, ваше?

– А чи?
– пдморгнув я.
– Жереха? Та вн в житт крм ножа нчого не тримав.

– То правда, - погодився Семен.
– Пощастило вам, хлопц, що я й дос лнувався переплавити т цяцьки...

Коваль

пдйшов до стни, схопив якийсь мшок та притягнув нам. Василь кинувся розв'язувати тасьма, ледь закнчив, висипав на траву яксь залзяки. Секунда вн розридався.

– Е-е-е... чого це з ним?
– перелякався коваль.

А в мене всередин так щось стислось, аж в горл почало дерти.

– Чого, та чого!
– ледь змг вичавити з себе. А потм вдкашлявся та сердито кинув: - Ти за кузнею свою сумував би? Отож!

Я присв та почав допомагати Василю складати нструменти назад до мшка...

3

...Корабель на Умойр, невеличка торгова шнява, повльно розвернувся , роблячи широку дугу, почав виходити з гаван, переливаючись напвпрозорими райдужними втрилами. Позаду гудв старенький двигун, який неквапливо штовхав судно вбк вдкритого моря.

Василя я вже не бачив. На палуб копошилися матроси, юрмилася невеличка групка пасажирв, серед яких було вже важко когось розрзнити. На берез бля парапету згрудився натовп проводжаючих. Люди вдчайдушно махали руками кричали, щось на кшталт "удач"...

Коли ми забрали нструменти, та вибралися з Кузнв, я дстав дв србн "новоградки" простягнув х Василю. Вн спочатку обурився, кричав, що не взьме. Потм, що це занадто багато. Проте я навть не слухав, а мовчки всунув грош в його суху долонь та потягнув Ликових до пристан.

– Тоб на якй алод повертатися?
– спитав у нього.

– Е-е-е... на Умойр...

– Пшли шукати, хто туди вдправляться...

– А як же Новоград?

– Вн уже тут стоть, здаться, рокв зо сто. ще, дасть Сарн, сто простоть.

– Але я ж обцяв показати столицю... за це ж, мабуть, повинен отримати грош...

– Сам розберуся. Не маленький...

– Послухай... послухай... Ти не можеш мен дати грош просто так! Врнше, я не можу х просто так взяти!
– вдчайдушно жестикулював чолов'яга. На його обличч з'явилася маска розпачу, а на очах заблищали крупинки слз.

– Можеш... не можеш... хочеш, чи не хочеш... Все вже зроблено! обговорювати ми це не будемо!
– вдрзав я, одночасно вдчуваючи довол суперечлив емоц.

Ми деякий час йшли мовчки. Василь плентався позаду, а потм торкнувся мого плеча неголосно сказав:

– Дякую... я цього не забуду, - вн потупив оч та деклька секунд нервово гладив свою бордку.
– Через мене у вас будуть непримност, - промовив чолов'яга.

– То нехай!
– вдмахнувся

я.
– Знав би ти, Василю, як непримност, так би мовити, були деклька днв тому... то сказав би, що сьогодншн под - весела прогулянка...

– О, Сарне! Невже ви дйсно не перейматесь власною долею?
– дивувався Василь.

Я мовчав. А що вдповдати? Зайве приндитись? Н, все це дурня... Що зроблено, то зроблено, причин тому шукати зась.

Ми спустилися вузенькими вуличками та десь за пвгодини вийшли до пристан. Я пймав одного з портових служак та з'ясував про корабл до Умойру. Вн морщив лоба, крутив носом, проте побачивши мдний п'ятак вказав нам на деклька суден.

Ще пвгодини ми з Василем обходили пристань, питали про вльн мсця, нарешт натрапили на невеличку шняву. Каптан повдомив про закнчення завантаження та вдхд з порту за годину.

– Вот только забру разршн в портовой управ, - додав вн згодом.

Я розрахувався, потм майже силомць заштовхав Ликових на борт та спустився до парапету.

Василь щось прокричав, проте в натовп мен не вдалось анчого зрозумти. Дочекавшись, коли корабель вдйде вд пристан та рушить в астральне море, я пднявся по сходах на площу попрямував до столиц.

Було вже далеко за полудень. Настрй нарешт почав вибиратися на зустрч гарячому сонечку. Ота паскудна частинка, що гризла мою душу постйними докорами, мовляв, навщо ти допомагаш, вдтепер занурилася в свою нрку, поступившись мсцем "задоволенню", яке бува у людини, що виконала достойну справу... Я вдчував себе прекрасно, як то кажуть - на пдйом. з таким настром пдйшов до портових ворт Новограда.

Охорона, чоловк десь з десять, втупилась в мене поглядом. Врнше, солдати оглядали майже кожного вижджаючого. Декого зупиняли та розпитували про мету прибуття.

От не думав, що в мсто не всх пускають. В цю ж мить почув, як хтось сердито лаявся, мовляв, "нема що робити цим бовдурам".

– Вчора такого не було!
– бурчав чолов'яга.
– А сьогодн що змнилося? Кого, Нхаз вас бодай, розшукують?

– У нас прказ!
– рявкнув один з солдатв.
– А будш прчть да прркаца, вощ в холодную загрмш!

Я протопав мимо, намагаючись не встрявати в суперечку.

Ворота були вдчинен навстж. Масивн, величезн... зроблен ледь не з вкових дубв... Та ц стулки сам Нхаз не здола! х, мабуть, три десятки людей з мсця не зрушить.

Я дивився на вирзьблен на дерев узори, а сам неспшно заходив пд арку, прикрашену нехитрими цегляними плястрами. Рзкий перехд вд свтла до темряви на деякий час ослпив мене. Прийшлось навть зупинитися.

Треба вдмтити, народу тут вешталось - хай Сарн милу! Зажджали вози, сунулися яксь натовпи богомольцв... йшли торговц, солдати, матроси... то в середину, то назовн... Вс пруться, штовхаються... Мене це починало дратувати.