Архе
Шрифт:
Простір. He-букви. Сріблясті молекули. Молекули живі. Піняться.
– Мені все розпливається. Мені тоне фокус. Тебе очі не печуть?
38
39
– Нє. Тобі теж зараз пройде. Зосередься на смугах. Бачиш їх? Згрупуй літери у
смуги. Спробуй. Схоже на рівчаки, світлі і темні. Знайшла?
– Бачу.
– Це ти бачиш свої вії крізь архе. Зосередься на темних зернятах.
Розпружся... обережно на коми.
– Бачу шось темне... трохи двоїться...
– А тепер
– О Господи, ЦЕ Ж НЕМОЖЛИВО!!!
– Давай-давай. Вивертай!
– Бути такого не може!!! Та тут ціла щілина між світами! А он ще одна! Ціла
пустеля горизонтів!
– Не фіксуйся. Це тільки пунктуація. Точки напруженості Архе. Краще фокусуй
себе на рядках! Вони довгі-довгі, і
ори
о н т
– У-у-у-ух ти!!! Ну ти й сказанув! Мені аж дух захопило: гори з онт аль н
і... Ціла пустеля горизонтів!
– Не фіксуйсь, а то філолологом станеш!
– ОгоГОгоГО!!! ЛОГОГОЛОГОМ?!! Але мене малі-монить! Я все зрозуміла! Як
влучно! Та я просто не ві-і-і-ірю! Уааааа!
– Сприймай це відсторонено. Ніби книгу читаєш. Просто пірни ?
– Bay! Bay! Я вийшла! Вийшла на це! Я вивернула, Антон! Це тощо! ТОЩО! Я
ЗРОЗУМІЛА! ЦЕ ТОЩО! ОН В О Н О Щ О!!!
ТОЩО!
Терезку дежав'ючить
– Антоне? Це ти?
Постать без чітких контурів кивнула головою, і Терезка знову замружилась.
Дико кололо в очах. Пальцями розчепірила повіки, зойкнула від яскравого
проміння і знову зажмурилася. Біль стихав.
Хтось сів поруч.
Терезка спробувала пригадати, що відбувалося кілька секунд назад. Здається, на цей раз щось цілком космічне.
їй захотілося плакати: щойно вона знаходилася всередині таїни, а зараз навіть
не пам'ятала, у чому ж приваба загадки, яку вона виділа. Хоч убий, не
пригадала би. Залишилося хіба враження чогось страшенно потрібного. Вона
почувала себе достоту так, мовби осягнула, як наяву можна літати, але
наступної ж миті все забула.
– Ти виділа плазму?
– спитав Антон.
– Кажи: виділа, ні? Терезка кивнула.
Перед очима пливли мокрі плями, де-не-де відторочені пекучими порізами
світла.
– Точно пам'ятаю, шо виділа. Навіть зараз, коли згадую про неї, трішки
наповнююся тим світлом. У тебе нема такого? А де цей, другий?
– Буба? Буба впав у кому. Його затягнуло десь далеко-далеко. Образно кажучи, десь на край книжки. Ну, ти розумієш.
До її вух долинуло черкання сірника і звук припалюваної цигарки. Запахло
димом. Довелось перебороти себе, щоб не вирвати. Антонові губи розліпилися, і
він заговорив:
1
– Антоне? Це ти?
Постать без чітких контурів кивнула головою,
Дико кололо світло.
Пальцями вона розчепірила повіки, зойкнула від яскравого проміння і знову
зажмурилася. Біль стихав. Хтось присів поруч.
40
41
Терезка спробувала пригадати, що ж такого небувалого відбувалося кілька
секунд назад. Здається, щось геть потойбічне.
– Ми вже крапали? Ах, ми вже крапали!
– згадала Терезка й зітхнула. їй
захотілося плакати: щойно вона знаходилася всередині загадки, а зараз навіть
не пам'ятала, в чому ж полягала приваба тої загадки, яку вона виділа. Хоч
убий, не пригадала би. Залишилося хіба враження чогось страшенно потрібного.
Якщо пояснити на прикладі, то вона почувала себе так, мовби на секунду
осягнула, як наяву можна літати, але наступної миті все забула.
– Ти виділа плазму?
– спитав Антон.
– Кажи: виділа, ні? Перед очима пливли
мокрі плями, де-не-де відторочені
пекучими зрізами світла.
– Точно пам'ятаю, шо виділа... Ого! Навіть зараз, коли згадую про неї, трішки
ніби наповнююся нею. У тебе нема такого?.. Слухай, а де цей другий?
– Буба? Буба впав у кому. Або в апостроф. По-любому, затягнуло десь далеко-
далеко. Образно кажучи, на край книжки. Ну, ти розумієш.
До її вух долинуло черкання сірника і звук припалюваної цигарки. Запахло
димом. Терезку вивернуло спазмом, довелося переборювати. Антонові губи з
тихим звуком розліпилися, і він заговорив:
– Ти виділа «плазму»?
– спитав Антон.
– Кажи: виділа, нє?
Терезка кивнула головою.
– Виділа.
– І як? Сильно?
– Сильно. Навіть зараз, коли пригадую собі, роблюся іншою. Чим більше
пригадую, тим більше наповнююся. Тим більше інакшаю. Зауважую більше, буквально на льоту. Але згадати повністю не можу. А де цей, другий?
– А, Буба? Е-е-е, Буба впав у кому... чи у крапку. Про таке кажуть: погорів
на пунктуації. В Архе багато пасток.
Буба прийняв «плазму» занадто особистісно. Тому його й затягнуло - далеко-
далеко. Десь аж на сам край книжки. А шкода. Був би з нього колоритний
персонаж. А тепер бовтається десь, неборак, недоречний, як до паска рукав. Ну
але нехай...
До її вух долинуло черкання сірника і звук припалюваної цигарки. Затягнуло
димом. Губи Антона розліпилися, і він заговорив:
– «Плазма» діє на нас, як атмосфера на метеорит. Коли той влітає у густі
шари, практично повністю згоряє. Зате уламок, який падає в море - набуває
нечуваної міці. А Буба твійПУУ УУ УУУ