Зброя вогню
Шрифт:
Андрій подивився у вказаному напрямку. Там раптом визирнула з води усміхнена жіноча голівка.
— Русалка?.. — здивовано вигукнув козак.
Обличчя водяника розплилося в масній усмішці. Усі присутні з неабияким здивуванням дивилися на дівчину, що плила до берега. Вона підпливла зовсім близько і по пояс висунулася з води. Гапка фиркнула. Андрій завсміхався.
— Здрастуй, лялечко, — злегка вклонившись, привітався козак. — Чого-чого, а того вже не сподівався, що ще колись побачимось…
Русалка посміхнулася і кивнула Андрієві.
— Може,
— Гм… — мугикнув водяник.
Русалка глянула на нього і винувато посміхнулась.
— Вибач, Никодиме… — І знову до Андрія: — Він мені все пояснив. Вам потрібне срібло, багато, як я розумію, срібла… Я допоможу. Гадаєте, лише на землі казна-що робиться? Де там! Анциболоти та відьми болотяні звідусіль у Дніпро полізли, навіть у море запливають! Такого ще не було…
Раптом Андрій помітив, що груди дівчини навскіс оперезані тоненьким золотим ланцюжком. Русалка перехопила його погляд, закинула праву руку назад за голову, і в повітрі зблиснув вузенький срібний клинок шпаги.
— Так, так, Андрію, нам доводиться відбиватися від цих почвар, і, повір, шансів у них мало. — Дівчина спритно сховала шпагу до піхов.
Під час цієї розмови Мурко з цікавістю розглядав русалку, потім зайшов до колін у воду і простягнув дівчині свою ручку долонею догори. Русалка зробила кидок, сильно вдаривши хвостом по воді, і, опинившись поряд з Мурком, поклала на його долоню свою руку.
— Ти дуже вр-р-родлива, — сказав малюк, — і мені гір-р-рко від того, що такі кр-р-расуні змушені бр-р-ратися за збр-р-рою. Мене звуть Мур-р-рком.
Дівчина нахилилася до малюка і щось прошепотіла йому на вухо.
— Ой! Яке кр-р-расиве ім’я! — в захваті вигукнув Мурко. — Сподіваюся, ми ще побачимось.
— Звичайно! — весело крикнула русалка і відштовхнулася від берега.
Усі присутні здивовано перезирнулися, а в Никодима щелепа так і відвисла.
— А тепер, — русалка звернулася знову до Андрія, — готуй, козаче, човни, але, прошу тебе, — без людей. Нехай човнами керує нечисть.
Русалка виконала свою обіцянку, і вже за кілька годин чотири човни, ущерть завантажені всяким срібним начинням, піднімалися вгору по річечці до Степанового млина, коло якого стояла кузня. Часу залишалося мало, і двадцять ковалів, закатавши рукава, узялися до роботи. Серед них був і Андрій.
Минуло два дні. Ковалі, не покладаючи рук, вдосконалювали зброю козаків і заготовляли ще двісті клинків для козаків Пуголовка. Нечисть же нудилася без роботи. То збиралася у своїй хаті і різалася в «дурня», а то слухала дивовижні оповідки про походеньки водяника-запорожця Никодима, що, погодьтеся, вже само по собі було явищем парадоксальним: водяник — і запорожець! Никодим розповідав про битви, в яких він брав участь, про те, як він два роки тому гнав татар і повернув собі чесне ім’я. Ґном Нікель не відставав від
А безжальний час збігав останніми годинами до вирішального моменту.
— Ех, друзі, — зітхнув водяник, — скільки нам залишилося? День? Ну, може, два… А там що?
— Никодиме, не ятри душу! — Козодій невдоволено задригав ногами. — І без того тяжко.
— Так а я до чого веду? — труснув головою водяник. — Поставив би нам Сивий пару відерок горілки, а то ж нудьга зелена заїдає! Та й козакам розвеселитися не завадить! Ви як?
— У! Я залюбки! — закректав Вітряк.
— Істину глаголиш, — пробасив Кулака, — правда, Жменько?
— Правда, Кулако.
Коник жваво схопився на ноги.
— Гм-м-м, я по Андрія!
Хвилин через п’ять Коник повернувся разом з козаком і Мефодієм.
— Ви що, серйозно горілки хочете? — Андрій аж сторопів з такого дива.
Нечисть дружно закивала головами.
— Що ж, коли така справа, буде вам горілка, — сказав він, — та глядіть, не перестарайтеся, — за нашими підрахунками післязавтра вночі ворог уже буде на підході…
Никодим широко посміхнувся.
— А ти чого либишся?
— Так… моя ж ідея!
— Дивись мені, ідейний натхненнику, — пробурчав Андрій.
— Не бійся, Сивий! Що ми — діти малі?
За годину жінки накрили для погані стіл, а Козодій з Вітряком викотили з льоху бочку горілки. У козацьких таборах теж заметушилися. Нечисть дружно сіла за стіл і квапливо взялася за чарки, один тільки Кулака сидів непорушно, дивлячись на свою чарку, як баран на нові ворота.
— Що се за мензурка? — невдоволено пробасив він.
Усі дружно розсміялися, а Гапка подала лісовикові здоровенний кухоль.
— Ось, Кулако, саме як для тебе.
— Оце діло, — добродушно усміхнувся лісовик і зично крикнув, піднімаючи свій кухоль: — Давайте, друзі! За перемогу!
— За перемогу! — підхопили інші.
Мурко непевно подивився на свою чарочку, але все-таки перехилив її. Очі його враз округлилися, він замахав ручками і пропищав, хапаючи ротом повітря:
— Ур-р-р! Гор-р-рю!
Нікель подав йому нанизаного на шпичку вареника.
— На, закушуй, Мухку, закушуй…
Мурко припав до вареника, як немовля до цицьки. Опісля третьої чарки всі помітно повеселішали, а Мурко вже геть сп’янів і почав ікати.
— Ур-р-р… — воркотав він. — М-да-а-а… ік… Це тобі… ік… не пиво… ік…
— Мурку, мо`, досить? — непевно спитав Кулака, і малюк ікнувши кивнув.
А Никодим продовжував наливати.
— От скажи мені, Нікелю, — звернувся він до ґнома, — у вас горілка є?
— Ні, — відповів гном, — але коли повехнуся — буде!
— Правильно! Хороша річ — горілка!.. Але захоплюватися не раджу! Я ж розповідав тобі, як зі мною вийшло?
— Угу, — сказав ґном, закушуючи горілку цибулиною, наче яблуком.