Зброя вогню
Шрифт:
— Здрастуй, Дороше, — привітався він.
— Здоров був, Сивий, — відповів отаман, оглядаючись кругом. — Бачу, ми не перші — у тебе тут уже цілий табір!
Козаки спішилися. Уперед виступив Бородавка.
— Я одержав твоє повідомлення, Сивий… Може, поясниш, у чім справа?
— Довго буде, — сказав Андрій, шанобливо обнімаючи старого характерника. — Давай розмістимо спочатку твій загін, а потім будемо говорити.
Слідом за загоном їхало тридцять возів, запряжених волами. Через вузький місток проїхати вони не могли.
— Свій табір ми розіб’ємо на тому боці річки, — сказав Дорош.
Андрій кивнув і спитав:
— Скільки людей ти
— Триста двадцять. Більше кошовий не дав. Але дозволив послати гінців по паланках, так що з Божою поміччю ще чоловік з двісті охочекомонних набереться… Коло Ненаситця за тиждень у них збір, а поведе їх курінний Пуголовок, пам’ятаєш його? Гарний козак, хоча й ростом не вдався.
— Боюся, що за тиждень буде пізно, — задумливо проказав Андрій.
— А в тебе скільки? — запитав Дорош.
— Трохи більше двохсот. Головно характерники.
— Це добре.
— Добре, але мало. На нас сунуть незліченні полчища…
— Хто? Татари? — Дорош навіть не намагався приховати свій подив.
— Гірше. Погань. Чорна.
— Та ну?! — очі отамана округлилися.
— Розбивай табір, — відповів на те Андрій, — потім будемо говорити.
Вже через годину на іншому березі річки розкинувся чималий козацький табір. До Андрія підійшли Дорош і Бородавка.
— Андрію, ми повинні тобі дещо розповісти, — почав Дорош.
— Давайте.
— Говори, Степане, — кивнув отаман старому характернику.
— Рівно тиждень тому на Січ напали… Уночі… Як думаєш, хто?
— Ну, і хто?
— Упирі, — похмуро відповів Бородавка. — Сотні півтори козаків забрали.
— Святий Боже… — прошептав Андрій. — Навіщо?
— Гм… їм потрібні нові сили, — продовжив козак, — а ти уявляєш собі, який то буде упир із запорожця? Воєначальник! Убити такого ой як нелегко буде!.. Що вони задумали?
— Кого? — спитав Андрій так, ніби вже наперед знав відповідь.
— Серед зниклих — Іван Колій.
Андрій потупився.
— Збирай своїх людей і веди до моїх. Раду радити будемо.
Дружини Дороша й Андрія стояли поруч, утворюючи півколо. Андрій піднявся на невелике узвишшя.
— Ну що, брати мої, готові слухати?
— Готові, — дружно відповіли всі.
— На нас чекає битва, — почав Андрій, обвівши твердим поглядом присутніх. — Скажу прямо: мало хто з нас в живих залишиться… Поранених не буде, будуть лише мертві й уцілілі. Ворог насувається грізний, і сили його набагато перевищують наші. Не хочу перебільшувати, але багато чого залежить від результату цієї битви. Вороги наші — не люди. З заходу сунуть полчища вампірів, і, судячи з усього, їх підтримають перевертні. Вони вже сотнями нишпорять по окрузі, знищуючи на своєму шляху все живе. Поза всяким сумнівом, будуть там і упирі, будуть і вурдалаки. Чи готові ви до такої битви?
— Готові, — понуро, але впевнено і в один голос сказали присутні.
— Тоді, друзі, послухайте, що скаже цей чоловік. — Андрій кивнув Мефодію, і той піднявся на узвишшя. — Звуть його Мефодій. Відразу скажу, що Мефодій — упир. — Натовпом прокотилася хвиля здивування. — Не дивуйтеся, — продовжував Андрій, — він — наш друг, і розповість нам детальніше про наших ворогів, як з ними битися і як убивати.
Мефодій виступив уперед.
— Шановне козацтво! — почав він. — Як ви вже зрозуміли, ворог перед нами незвичайний, і у звичний спосіб нам його не подужати. Для початку я запропоную вам от що: оскільки в таборі Андрія одні характерники, і вони знають, як боротися з поганню… отож
Юрба схвально загула.
— Згода! Згода! — почулися дружні голоси.
— А тепер, — продовжив упир, — як власне боротися з нечистю… Почнемо з вампірів. Вампірів убиває срібло, причому не обов’язково поцілити в серце, а просто в життєво важливий орган. Стосовно того, що вкушений стане вампіром — не вірте. Людина просто вмирає. Їхня зброя — це переважно довгі шпаги і рапіри, і, скажу чесно, володіють вони цією зброєю вправно. Вампіри збираються в племена і, так би мовити, братства. Племена — це зграя напівдиких кровопивць, недалеких, погано озброєних і менш небезпечних. Вони вже заповнили наші ліси. На відміну від них, вампіри, згуртовані в братства, більш, скажемо так, цивілізовані. Вони хитрі і спритні, володіють різними тактиками ведення бою. От вони — дуже небезпечні. Їх шпага — блискавка. І вони вже на підході. Зауважу: вершників у ворожому війську немає. Жоден кінь не дозволить осідлати себе вампіру, перевертню, вурдалаці чи упирю. Далі — вурдалаки. Цих убити легко — досить удару шаблею або списа. З перевертнями важче, бо це сильні тварюки. Вбиває їх срібло. Вмирають вони від глибоких колотих чи рубаних ран, а також, коли їм відтяти голову. А тепер скажу про найнебезпечніших — про упирів. Упирі вміло вправляються з будь-яким видом зброї, можуть перетворюватися на величезних кажанів і нападати з повітря. Вбиває цих потвор, знову ж таки, срібло, а ще — осиковий кіл, але тільки вбитий прямо в серце, що, звичайно, зробити дуже важко… Власне, це і все. Головне я вам виклав. Що не зрозуміло — питайте.
По рядах козаків прокотився гул.
— Пане Мефодію! — пролунав голос з юрби. — Ти все говориш: «срібло, срібло»… А де ми стільки срібла візьмемо?
— Слушна заувага, але не турбуйтеся, — сказав Мефодій, — Никодим про це подбає…
Блакитні хвилі Дніпра одна за одною накочувалися на прибережний пісок. День уже підбіг до полудня, і сонце, що стояло в зеніті, золотило неосяжну широчінь ріки.
На березі Дніпра стояв гурт людей. Їх було рівно одинадцять душ. Точніше, людей тут було всього четверо: Гапка, Дорош, Андрій і Бородавка, решта ж присутні — нечисть: Коник, Вітряк, Нікель, двоє лісовиків, Козодій і Мурко. Всі вони уважно вдивлялися у поверхню ріки.
— Гм-м-м… Вже більше години немає, — сказав Коник і почухав загривок.
— У! Нічого з ним не станеться, — відповів Вітряк.
Мурко сів на пісок і заходився ліпити пасочки з піску. Нікель походжав туди-сюди вздовж берега.
— Скільки він може побути під водою? — запитав гном.
— Усе життя, — відповів Мурко, — це його сер-р-редовище.
Схоже було на те, що гном нервував.
— Заспокойся, Нікелю, — сказав Андрій, — Мурко правду каже.
Нікель зітхнув і втупив очі в поверхню ріки. Раптом неподалік від берега показалася голова Никодима.
— У-ух! Краса-а! — задоволено фиркнув водяник і швидко поплив до берега, розмашисто загрібаючи руками.
Гапка відвернулася. Никодим вийшов на берег і натягнув свої шаровари.
— Ох і водичка!
— Що, нічого не знайшов? — одразу поспитав Козодій.
— Та не гарячкуй ти! — випалив Никодим. — Не знайшов!.. Знайшов, звичайно. Човен потрібен, і не один!
— Так багато? — здивувалася Гапка.
— Багато — не те слово! Андрію, глянь-но туди, — водяник вказав лопатовидним пальцем на поверхню Дніпра.