Зброя вогню
Шрифт:
Никодима не було вже другий тиждень. Усі жителі хутірця не на жарт непокоїлись, і підстави для цього були вельми вагомі.
Наступного вечора по від’їзді водяника повернулися Свирид і Явтух зі своїх бортів. І якщо до від’їзду на пасіку волосся на голові Свирида ще подекуди чорніло, то зараз він був геть сивий. Повернулися козаки без коней, ледве тримаючись на ногах.
Уночі на їхні борті напали. Свирид і Явтух почули, як дико іржуть коні, і вискочили зі сторожки. Місяць був
Свирид і Явтух замолоду були запеклими рубаками, і, дякувати Богу, тієї ночі рука не підвела ні одного, ні другого… Ах, як вони наранок благословляли Андрія за те, що оздобив їхні шаблі вигадливим малюнком зі срібла!.. «Про всяк випадок», — сказав він тоді.
От випадок і нагодився. Відбиваючись від нечисті, козаки забарикадувалися в сторожці. Одному лише Богу відомо, що вони пережили тієї ночі! Погань ломилася у вікна і двері, ревіла, гарчала і вила до самого ранку. А з першими променями сонця все стихло. Козаки тоді ноги на плечі — і на хутір.
За час відсутності Никодима Андрій побував на стайнях у Дороша і забрав Коника. Козаки дуже засмутилися з того, що від них їде конюшний, і подарували на прощання Конику вороного жеребця-красеня.
Вітряк уже прижився на хуторі. Удень господарював на млині разом зі Степаном, а ввечері приходив на хутір перекинутися з Коником і Мурком у «дурня».
Через два тижні, якось під вечір, Никодим нарешті повернувся. Він вів свою Ряску, а поруч крокували двоє лісовиків.
Андрія з Гапкою у цей час на хуторі не було, решта мешканців займалися своїми справами, і коли прибулі вже перейшли місток, назустріч їм побігли двоє — Мурко і якась дивна істота. На зріст ця істота була трохи вища за Мурка, волосся на її голові більше скидалося на кінську гриву; вдягнена вона була у сіру сорочку і чорні штани до колін; ноги істоти були вкриті густою шерстю і закінчувалися не ступнями, а копитами; у великих синіх очах світилася радість.
Водяник і лісовики зупинилися коло перелазу. Мурко кинувся до Кулаки.
— Мурко! — радісно вигукнув велетень і вхопив малюка на руки.
А гриваста істота, підбігши до водяника, радісно заіржала і простягнула йому руку.
— Гм-м-м! Никодим-м-м! Здоров, друже! Живий!
Никодим посміхнувся і потис руку Коника.
— Живий, живий. І гостей ось привів, — сказав він, показавши на лісовиків.
— Спасибі, що Андрія за мене попросив, Никодим-м-ме!
— Я заради друга готовий на все, — щиро зізнався водяник.
Мурко, зістрибнувши на землю, скакав навколо лісовиків.
— Буль-буль привів друзів! — радісно скавчав він.
— Може, дасте у двір зайти? — сказав водяник. — Де Гапка й Андрій?
Коник махнув рукою у бік Дніпра.
— Гуляють. До вечері будуть, — відповів конюшний.
— Вечеря —
Коник махнув гривою.
— Оцей здоровань — лісовик Кулака, маленький — його брат Жменька.
Погань поручкалася, і всі зайшли в двір. Назустріч вийшов Вітряк.
— У! Справжній тобі шабаш! Уся погань у зборі! Привіт, лісовики!
— Здоров, Вітряку! — відповіли брати.
— Як ти, Никодиме? — Вітряк по-братськи поклав водяникові руку на плече.
— Та, погано…
— Я теж, — зітхнув Вітряк. — Ну, не те, щоб тут погано, а так, узагалі…
— Та я про те ж, — сказав Никодим і голосно крикнув: — Івасю, розсідлай Ряску!
Івась вийшов з хати.
— Знову! Дістали вже… А чого це ти, Никодиме, Ряску за вуздечку вів?
Водяник поманив хлопця пальцем і повчально сказав:
— Запам’ятай, Івасю: піший кінному не товариш.
Івась з подивом розглядав братів: лісовиків він бачив уперше.
— З лісовиками за вечерею познайомишся. А де баба Галя?
Івась кивнув на хату, на порозі якої з’явилися Явтух і Свирид.
— Бабо Галю! — гукнув водяник. — Накривайте вечерю, їсти страх як хочеться!
Баба Галя висунула з вікна голову.
— Ой, святий Боже! — скрикнула вона, сплеснувши руками. — Хоч ікону винось! Одна погань!
— Годі вам, — посміхнувся водяник, — Андрій де?
— Тут я!
Усі обернулися: Андрій з Гапкою переходили через місток.
— Ну, тепер точно накривайте! — гукнув водяник.
Козак і знахарка підійшли до юрби.
— Ну, Андрію, готуйся — нам є що тобі розповісти, — почав Никодим.
— Нам теж, — відповів Андрій, — за вечерею й поговоримо.
Під час вечері Никодим познайомив усіх з лісовиками і розповів про бій у лісі та про дивних істот, яких зустрічали лісовики.
Діди Свирид і Явтух підтвердили, що саме такі істоти напали й на них.
— Це вампіри, кровопивці, щось на подобу наших упирів, правда, менш небезпечні, — сказав Андрій. — Але раніше в нас їх було дуже мало і зустрічалися вони вкрай рідко. Швидше за все, вони прийшли з заходу… Щось їх сюди притягує… Вчора в лісі на мене напала ламія, чого в наших краях раніше взагалі не бувало…
— Чим це можна пояснити? — запитала Гапка.
— Як на мене, то серед нас декого не вистачає, — зауважив Никодим.
— І цей «дехто» — Мефодій, — раптом почулося з-за куща калини.
— Пташко? — обернулася Гапка. — Ти що, не знаєш, що підслуховувати — це погано?
— А я і не підслуховувала… — дівчинка вийшла з-за куща.
— Бігом спати, — гримнула Гапка.
Дівчинка слухняно розвернулася і пішла в хату.
— Пташка має рацію, — сказав Андрій, — я думаю, Мефодій зміг би багато чого пояснити…