Зброя вогню
Шрифт:
І раптом хвиля розпачу й безсилля накотилася на неї: паля була осикова… Але Мефодій був ще живий. Упир то дрібно тремтів, то час від часу конвульсивно здригався, то зовсім затихав. Явтух безнадійно зітхнув:
— Ех, якби тільки до заходу дотягнув…
Пташка знову заговорила:
— Він дотягне… сонечко майже сіло… Не кидай мене, Мефодію!
Її личко було всуціль вимазане сажею, що носилася по хутору чорними роями. Дівчинка розмазувала її по щоках, по губах, раз у раз витираючи
Раптом вітер на якусь мить ущух, і до хуторян долинув стукіт копит. Усі прислухалися. Але цієї ж миті небо розітнула сліпуча блискавка і грянув оглушливий грім. Крізь невеличкий розрив у суцільному вариві хмар призахідне сонце кинуло на землю кілька прощальних променів, і тієї ж миті з неба хлинуло, як з відра.
Мефодій раптом стих. Тіло його обважніло, обличчя зробилося блаженним…
— Не дотягнув… — прошепотіла Гапка, і губи її здригнулися.
Никодим, що стояв навколішках поруч, раптом рвучко схопився на ноги і круто розвернувся.
— Повернулися, гади! — скрикнув він так несамовито, що всі сахнулися від нього вбік.
Схопивши топір, Никодим закрутив ним над головою.
— Підходьте! — кричав він. — Усіх порішу!
— Заспокійся, Никодиме, це ми! Це я, Андрій!
У долину вступив загін козаків на чолі якого вигарцьовували двоє. Одним із них і справді був Андрій, а другий — стрункий широкоплечий козак на вороному огирі.
Водяник дико витріщив очі.
— Андрій? — він якось механічно опустив топір. — Андрій, Дорош…
Відкинувши зброю вбік, водяник знесилено опустився на землю, по якій уже бурно струмували потоки води.
— Мефодій загинув…
Андрій зіскочив з коня і підійшов до тіла упиря.
— Не встиг… — тихо промовив він і впав перед тілом на коліна. — Прости, брате… Прости, друже…
— Ні! Дивіться! — раптом пронизливо скрикнула Пташка. Весь цей час вона тримала пониклу голову Мефодія в себе на колінах. — Він живий!
Усі кинулися до упиря. І дійсно: риси його обличчя знову загострилися, налилися кров’ю, і він зненацька позіхнув.
— Живий! Живий, погань! — радісно вигукнув Никодим.
Упир ще раз позіхнув, цього разу так широко, що в роті зблиснули ікла, й відкрив очі.
— Мефодію! — ніжно проказала Пташка.
Мефодій підвівся і з подивом глянув на дівчинку.
— Пташко, ти можеш говорити?
Дівчинка завсміхалася і закивала головою, її щоками знову бігли сльози.
— Можу, — ледь чутно проказала вона.
Та раптом посмішку з її личка як рукою зняло, і, надувши губки, дівчинка відвернулася від Мефодія.
— Що з тобою, Пташко? Бачиш, я живий! — обняв дівчинку упир.
— Не роби більше так, Мефодію, не обманюй мене.
— Не буду, — усміхнувся
— І посміхайся нормально. Я знаю, що ти упир…
Мефодій трохи зніяковів.
— Хм… Яка тямуща дівчинка! — Він встав, потерши рукою куприк, і звернувся до характерника: — Андрію, де татари?
— Всіх положили, живим узяли тільки одного.
Дощ періщив, і вода кругом шуміла так, що доводилося кричати. Гапка з Пташкою повернулися до землянки, а до чоловіків підійшов отаман Дорош.
— Здоров був, Мефодію! — подав він руку упиреві.
— Здоров, отамане, — сказав упир і потис руку козакові. — Де татарин, якого ви взяли? І що він говорить?
Останні слова Мефодія заглушив грім.
— Що? — перепитав отаман.
— Що говорить?
— Мовчить, шельма, — відповів отаман. — Та нічого, у нас — заговорить… Я от що думаю: іти звідси треба, і то негайно, зараз же… Загін цей — лише незначна частина великого татарського полку, і збираються вони десь недалеко…
З черговим поривом вітру затріщала столітня верба і розчахнулася навпіл. Мефодій покрутив головою:
— Та ж у таку бурю нам і до ранку не добратися…
— Збирай, Мефодію, людей, — сказав отаман. — Нехай у бурю, але будемо рушати. Кажу тобі: немає в нас вибору…
Мефодій пішов у землянку готувати хуторян до походу, а отаман Дорош тим часом підійшов до водяника.
— А ти хто такий будеш? Басурман? — сказав він, пильно вдивляючись в обличчя водяника при кожному спалаху блискавки.
— Ні, я це… Родич мірошника… — збентежено відповів водяник, намагаючись відвернутися від козака.
— А голос твій мені наче знайомий, — не вгавав отаман. — Де я міг його чути?.. І топором ти хоробро орудуєш. Я таке тільки раз у житті бачив… Ну, та хай, потім розберемося… Гей, хлопці! У кого коні витриваліші, сюди! — крикнув він своїм козакам, а потім звернувся до Мефодія, який якраз підійшов до нього. — Скільки вас?
— Зі мною тринадцять.
— Чули?
Козаки порадилися, вперед виїхало тринадцять вершників і кожен з них узяв на коня хуторянина. Загін рушив долиною вгору і незабаром скрився за суцільною дощовою завісою.
До козацького поселення загін прибув, як і пророчив Мефодій, майже під ранок. Козаки розмістили біженців в окремому курені з невеликою грубкою, яку відразу ж розтопили, а самі пішли в загальний курінь сушити одяг.
Отаман Дорош разом з Андрієм вели допит полоненого татарина. Той сидів на лавці зі зв’язаними за спиною руками. Курінь тьмяно освітлювали дві лампи, що стояли на столі.
— По-нашому говориш? — підступився до татарина Дорош.