Зброя вогню
Шрифт:
— Вони добр-р-рі, — промуркотів Мурко.
— Ясна річ, що добрі! — вигукнув водяник. — Я їх знаю. А чого ж пішов від них?
Мурко тривожно озирнувся.
— Лихі часи настають. Там, відкіля я, зовсім зле і ще гірше буде, — сказав малюк і, опустивши голову, додав: — Багатьох не стане…
Гапка з тривогою вдивлялася в очі маляті.
— Про що це ти, Мурку? — запитала вона, але малюк знову взявся за сонях.
Раптом у розмову втрутилася баба Галя.
— Дайте спокій малому! — вигукнула вона. — Дивіться, як соняхом давиться!
— Їсти хочеш, маленький?
Мурко подивився на неї і ствердно кивнув.
— Ану, дівчата, гайда на стіл накривати! — зичним голосом скомандувала вона. — А я затим напою нашого гостонька молочком.
Жінки відправилися накривати на стіл, Степан пішов до млина, а діти оточили Мурка. Андрій і Никодим сіли на лавку під тином і закурили люльки.
— Як думаєш, про що це він? — з відчутним занепокоєнням запитав Андрій водяника.
Никодим у задумі почухав потилицю.
— Не знаю… Я і сам…
— Що? — Андрій пильно подивився на водяника.
— Не знаю… — зітхнувши, знизав плечима той. — Не по собі якось мені… Нуджуся я…
— Може, в Дніпро тягне? — запитав козак.
Никодим підняв голову й задивився в небо. Над хутором ширяла пара шулік.
— Та ні… Розумієш, не можу пояснити… Почуваюся так, ніби от-от щось має статися… — Потім, трохи помовчавши, сказав: — Я відправлюся в Чорний, знайду Жменьку й Кулаку…
— Навіщо? — запитав Андрій.
— Нутром чую… недобре щось має статися… Кругом уся погань переполошилася… Я тиждень тому у Коника був, він теж нудиться, запивати почав, до нас проситься…
Андрій здивувався:
— З якого б це дива? Адже ж у курінній козацькій стайні живе… Плів би собі коси коням та кажанів уночі відганяв… У нас всього четвірко коней!
Никодим зітхнув:
— Ну, не знаю я… проситься, і край… То як, можна його забрати?
Андрій задумався.
— Коник — погань нешкідлива, я б навіть сказав, корисна, але я про всяк випадок у Гапки спитаю.
— Спитай, — кивнув водяник. — Я теє… снідати, мабуть, не буду… Івасю! — голосно крикнув він.
— Що тре’? — з хати визирнула голова хлопця.
— Сідлай Ряску, я їду. — І знову до Андрія: — До Чорного за два дні доберуся, понад річкою піду, лозами, але ж поки цих лісовиків знайду… Хто його знає, де зараз їхній барліг… Словом, десь через тиждень повернуся…
Івась вивів порску ворону кобилу, осідлану дорогим сідлом, а Никодим тим часом, перевалюючися з ноги на ногу, сходив у хату по шаблю і бойовий топір. Вогнепальної зброї водяник терпіти не міг.
Андрій мимоволі всміхнувся, коли кривоногий водяник спритно видерся на спину граціозної тварини.
— Гарна в тебе кобила, Никодиме, — сказав.
— Ми це знаємо, правда, Рясочко?.. — Водяник поплескав коня по шиї. — Ну, бувайте! — І різко смикнув віжками: — Вйо, Рясю!
Кобила перестрибнула через перелаз,
Вечоріло. Сонце котилося кудись за гору і кидало прощальні промені на землю. У хатах загорялися вогні. Жінки вкладали спати дітей. Андрій сидів на лаві під тином і курив. Степан самотньо сидів за столом у дворі — він щойно повернувся з млина і вечеряв. Звичний, загалом, був вечір. Але раптом з-за річки почувся стукіт копит, і незабаром самотній вершник, переїхавши через місток, спішився коло тину. Андрій підвівся. Вершник — невисокий, вусатий селянин — зняв шапку і вклонився.
— Добрий вечір, — привітався він.
— Добрий, добрий, — відповів Андрій.
— Я у справі до характерника Андрія. Чи можу я з ним побалакати?
— Уже балакаєш, — відповів Андрій. — Що за справа? Може, в хату ввійдеш?
— Не можу. Справа термінова. Мене наше село до тебе відрядило, — Очеретянка, знаєш таке?
— Знаю. Верст за тридцять догори по Дніпру буде, — сказав Андрій.
— Саме так.
— І що ж за справа?
Чоловік почухав потилицю.
— А справа така: живе у нас на млині один… Нечисть — не нечись, не розбереш… Вітряком зветься. Ти, кажуть, знаєш його?
— Знаю, — кивнув Андрій.
— Ну, так-от: жив він, нікому не заважав, за млином дивився… А тепер спасу від нього нема!
— А що таке? — намружився Андрій.
— Ніхто не знає, що йому зробилося! — розвів руками чоловік. — Як тільки вечір — вити починає, погань, та так жалісливо і протяжно, що аж душу вивертає! Діти по ночах не сплять, баби бояться на вулицю вийти! Допоможи, характернику, угамувати нечистого…
Андрій опустив голову, задумався.
— То як, допоможеш? — з надією запитав чоловік.
— Ну, допоможу, — тихо відповів Андрій і крикнув у двір: — Івасю! Сідлай коня.
З хати вибіг Івась.
— Та що я вам — конюх, чи що?
— Сідлай, тобі говорять, і Гапку кликни.
Гапка вийшла з хати і підійшла до козака.
— Трапилося що?
— Я їду. Завтра повернуся. І, мабуть, що не один. Привезу Степану помічника.
— Кого це? — здивувалася Гапка.
— Вітряка… До речі, ти про Коника думала?
— Вези, — зітхнула Гапка.
Івась вивів коня. Козак поцілував жінку і скочив у сідло.
— До завтра, — сказав Гапці і звернувся до приїжджого: — Як звати тебе?
— Кирилом, — відповів той, сідаючи на свого коня.
— Гайда! — сказав Андрій, і обидва вершники скрилися у вечірніх сутінках.
Вже споночіло, коли Андрій і Кирило під’їжджали до Очеретянки. Жалібне і протяжне виття Вітряка чулося ще здалеку. Собаки дружно підвивали йому.
— Ну от, чуєш? — сказав селянин до Андрія. — Жах бере!.. І чого це він?..
Андрій зупинив коня. До млина було рукою подати, він стояв трохи в стороні від села.