Вогненний водоспад
Шрифт:
Останнє, що побачив Берданов, було перекошене від жаху й болю обличчя Никодимова: весло, що відлетіло, вдарило його по голові.
…Пірнувши під воду, Берданов побачив поруч себе невиразні обриси “акули”. Хижачка роззявила здоровенну пащу, й він відчув, що вона всмоктує його. Метнувся вбік. Пізно! Щелепи “акули” м’яко стулились у нього на поясі і рвучко втягували його всередину. Ще мить, і вони стулилися в нього над головою. Серце Берданова шалено калатало. Він відчув, що повітря в легенях вистачить всього тільки на декілька секунд. Перед очима попливли червоні кола. Майже непритомніючи,
“Що за чортівня!” — подумав він.
Всередині “акули” було повітря. Ще не вірячи самому собі, він почав дихати швидко й часто, ніби після стрімкого бігу.
Помацав стінки “акули”. Тверді й міцні, мов із металу.
Мимоволі згадалися слова Полякова: “Це не жива істота…”.
Навкруги непроникна темрява. Монотонно гуде невидимий моторчик. Отже, “акула” пливе. Але куди? Згори на обличчя Берданова спустилося щось холодне. Помацав рукою — тонка плівка. Простяг руку вперед — теж плівка. Ззаду — так само. Невидима плівка окутала його з усіх боків. Дихати стало важко. Берданов спробував розірвати плівку руками — не вийшло. Вона була тонка, але міцна.
Минуло декілька хвилин, і в мішку стало душно і жарко.
Він схопив плівку зубами і прокусив у ній невелику дірку. Пальцями розірвав плівку і висунув голову з мішка.
Зненацька він відчув, що корпус “акули” вдарився об щось тверде й за інерцією проскочив уперед. Паща “акули” раптово розтулилась, Берданов помітив перед собою світло і відчув м’який поштовх ззаду, який викинув його через пащу назовні.
Він упав у воду. Тонка плівка заважала рухатись. Борсаючись у воді, намацав дно і став на ноги.
В ту ж мить Берданов відчув, як хтось торкнув його за плече. Позад нього стояв професор Поляков.
— Ну як моя гіпотеза?
— Яка?
— Щодо марсіян. Адже ми на їхньому ракетоплані під водою.
— Ви так гадаєте?
— Певен!
— А де ж Никодимов?
— Не знаю…
— Вас теж… “акула”?
— Угу…
Берданов озирнувся. Вони були в невеликому напівтемному відсіку ракетоплана. На стінах тьмяно просвічували два ілюмінатори. Підлога відсіку була залита на метр водою. Поляков допоміг другові звільнитися від плівки. Зненацька почувся удар по лівому борту.
В стіні відсіку утворився пробій, крізь який ринув великий струмінь води.
— Люк… — коротко пояснив Поляков, тягнучи Берданова вбік. В люкові, з якого лилася вода, з’явилась морда “акули”. Механічна риба влізла у відсік до половини тулуба, спинивши своїм тілом, наче пробкою, доступ води. Паща розтулилася, і з неї вислизнула всередину людина, закутана в прозору плівку.
— Никодимов! — вигукнув Поляков, кидаючись до нього на допомогу.
Механічна “акула” шарпнулася назад, у відсік знову ринула вода, однак лише на секунду. Кругла металева кришка люка закрилась і перепинила доступ воді.
Никодимов був непритомний. Обличчя скривавлене: ударом весла йому здерло шкіру на голові. Берданов і Поляков розірвали непіддатливу плівку і підняли Никодимова на руки, підтримуючи його над водою. Поляков притулив вухо до його грудей і прислухався.
— Живий! Он там, у кутку відсіку, сухий поміст. Віднесемо його туди.
Берданов підібрав мішки-плівки, з яких вони недавно визволились, труснув ними і влаштував для Никодимова щось на зразок м’якої постелі. Потім розірвав сорочку на довгі стьожки, і саморобним бинтом перев’язав рану. Никодимов застогнав.
— На жаль, ми нічим більше не можемо допомогти йому…
Обидва сіли край помосту, намагаючись не турбувати Никодимова. Відсік ракетоплана здавався замкнутим металевим склепом, з якого не було виходу. Берданов подивився на Полякова. Поляков тихо сказав:
— А вихід же звідси мусить бути. Відсіки ракетоплана напевно ж сполучені між собою. Просто треба пошукати як слід. Як ви гадаєте?
— Гадаю, що так. Мене хвилює інше: що робити з Никодимовим? Подивіться на нього. Він усе ще непритомний.
Никодимов знову застогнав. Він дихав широко розкритим, пересохлим ротом.
— Води б йому зараз, — відповів Поляков, — але де її взяти? Марсіяни, можливо, взагалі не п’ють води. Гаразд, — раптом наважився він, — ходімте оглянемо відсік. Не дуже хочеться знову залазити в холодну воду, та що вдієш?..
Вони зійшли з помосту і стали старанно обмацувати стіни.
— Професоре! — покликав Берданов. — Ідіть сюди! Подивіться, що приносять акули-роботи.
Він тримав у руці плівку-мішечок. Всередині тріпотіла велика рибина. Скоро вони знайшли ще декілька мішечків. У них були великі й дрібні рибини, краби, камінці, рачки, черепашки, медузи, проби грунту, уламки палиць, скалки скла, шматки іржавого заліза — одне слово, все, що можна знайти в морі і на його дні.
— По-моєму, акули-роботи збирають усе це для колекції.
— Ми теж експонати колекції, — невесело всміхнувся Берданов. — Можливо, це й на краще. Нас також вивчатимуть, і ми зустрінемось з марсіянами. Значить, звідси має бути вихід!
Ніби у відповідь на його слова з віддаленого кутка відсіка почувся стогін Никодимова. Обернувшись, вони помітили над помостом великий люк у сусідній яскраво освітлений відсік. Пораненого Никодимова вже не було на помості. Люк закрився.
— Марсіяни вкрали його, доки ми з вами роздивлялись риб! — вигукнув Берданов. — Зараз вони розглядають першу людину. Для них-то це навдивовижу. Мабуть, і не допетрають, що його поранено!
Вони кинулись до помосту і стали тарабанити в закритий люк кулаками. Глухий звук ударів тут же завмирав, люк не відкривався.
— Треба берегти сили, — мовив Поляков, присідаючи на поміст. — Важко сказати, що з нами буде далі.
Несподівано у відсіку спалахнуло яскраве світло. Здавалося, що освітилась одразу вся стеля.
Обоє притулились до стіни, пильно стежачи за незвичайними змінами у відсіку. З води з дна відсіку повільно підіймалась металева сітка. Ось вона перехнябилась, дрібно задрижала. Мішечки-плівки з рибами, рачками і пробами грунту сповзли до помосту просто під ноги Берданову і Полякову. З-під помосту висунулось кілька двопалих лап і дуже спритно, допомагаючи одна одній, за хвилину вибрали з сітки всі до єдиного предмети. Короткі пожадливі лапи зникли під помостом так само несподівано, як і з’явились.