Три мушкетери
Шрифт:
— Саме так звати мого супутника. Боже мій! Чи не скоїлося з ним якоїсь біди? — Але ж ви, ваша милосте, мали змогу й самі помітити, що він не поїхав далі.
— Справді, він обіцяв наздогнати нас, але ми його не дочекалися.
— Він зробив нам честь, залишившись тут.
— Як! Він зробив вам честь, залишившись у вас?
— Так, добродію; і, правду кажучи, ми дуже занепокоєні.
— Чим саме?
— Його боргами.
— Отакої! Він сплатить усі свої борги.
— О добродію, ви проливаєте бальзам на мої рани! Ми надали йому великий кредит, а сьогодні вранці лікар знову сказав, що коли пан Портос не заплатить
— Хіба Портос поранений?
— Не можу вам цього сказати, добродію.
— Як це не можете сказати? Ви повинні знати це краще за будь-кого іншого.
— Авжеж. Проте в нашому становищі, добродію, ми не кажемо всього, що знаємо, надто коли нас попереджають, що за свій язик ми можемо поквитатися вухами.
— Чи можу я побачити Портоса?
— Звичайно, добродію. Підніміться на другий поверх і постукайте в двері кімнати номер один. Тільки скажіть, що це ви.
— Сказати, що це я?
— Так, бо з вами може скоїтися лихо.
— Яке ж лихо може, по-вашому, зі мною скоїтись?
— Пан Портос подумає, що це хтось із моїх слуг, і в гніві проштрикне вас шпагою або прострелить вам голову з пістолета.
— Що ж ви йому такого зробили?
— Попросили у нього грошей.
— Хай йому чорт! Тепер я розумію: пан Портос дуже не любить таких прохань, коли в нього порожньо в кишенях, але, наскільки я знаю, гроші в нього є.
— Ми теж так гадали, добродію. А що ми ретельно стежимо за порядком у нашому закладі й кожного тижня підбиваємо рахунки, то й попросили його розплатитися з нами. Однак ми, певно, прийшли до нього в непідходящий час, бо тільки-но заговорили про гроші, як він послав нас до дідька. Правда, напередодні він грав.
— Грав? Із ким? — О Боже! Хіба я знаю? З якимось приїжджим паном; запропонував йому партію в ландскнехт [119] .
— Он воно що! Бідолаха, мабуть, усе програв.
— Навіть свого коня, добродію, бо коли незнайомець збирався в дорогу, ми помітили, що його слуга сідлає коня пана Портоса. Ми звернули на це його увагу, але пан гримнув, що ми пхаємо носа не в свої справи і що кінь належить йому. Ми одразу сказали про це панові Портосу, але він відповів, що тільки зухвальці можуть сумніватися в слові дворянина: коли той говорить, що кінь належить йому, то так воно і є.
119
Ландскнехт — у цьому контексті: картярська гра.
— Впізнаю Портоса, — пробурмотів Д'Артаньян.
— Тоді, — вів хазяїн далі, — я звелів йому передати, що оскільки ми не можемо порозумітися з ним відносно сплати боргу, то я сподіваюсь, що він принаймні ласкаво згодиться перебратися до мого сусіди, хазяїна «Золотого Орла»; але пан Портос відповів, що мій заїзд кращий і що він залишиться тут. Це дуже зворушило мене, і я не став наполягати на його від'їзді. Я тільки попросив звільнити кімнату, в якій він мешкав, найкращу, до речі, в усьому домі, й перебратися до невеличкої затишної кімнати на четвертому поверсі. Але пан Портос відповів, що от-от чекає свою добру знайому, одну з найшляхетніших дам королівського двору, тож я мушу зрозуміти — навіть та кімната, яку він удостоює своєю присутністю, надто вбога для такої особи. І все-таки, цілком визнаючи справедливість його
— То й Мушкетон тут?
— Атож, добродію. Через п'ять днів після свого від'їзду він повернувся, і теж у дуже поганому гуморі; схоже, у нього теж були якісь прикрощі в дорозі. На жаль, він набагато меткіший за свого хазяїна, задля якого перевертає в корчмі все догори дном, і, не бажаючи, щоб йому відмовляли в тому, чого він просить, сам бере все потрібне, не питаючись.
— Впізнаю Мушкетона, — відповів Д'Артаньян, — я завжди примічав дивовижну його відданість і спритність.
— Цілком можливо, добродію. Але уявіть лишень: варто мені бодай чотири рази на рік здибатися з такою спритністю та відданістю, і я піду по світу з торбами.
— Ба ні, Портос вам заплатить.
— М-м…
— До нього дуже прихильна одна шляхетна дама, яка не залишить свого друга у скруті, надто коли йдеться про ту дрібницю, що він її вам завинив.
— Якби мені було дозволено сказати, що я думаю про це…
— Що ж ви думаєте?
— Навіть більше — що знаю…
— Що ви знаєте?
— І навіть ще більше — в чому я впевнений.
— У чому ж ви впевнені? Кажіть.
— Я сказав би — мені відомо, хто ця шляхетна дама.
— Вам?
— Авжеж, мені.
— Як же ви довідались про це?
— О добродію, коли б я міг сподіватися на вашу скромність…
— Кажіть. Слово дворянина — ви не будете жалкувати за своє довір'я.
— Так от, добродію, ви розумієте: турботи змушують часом робити таке…
— І що ж ви зробили?
— О, нічого такого, що перевищувало б право кредитора.
— Тобто?
— Пан Портос дав нам листа, адресованого цій герцогині, й наказав однести його на пошту. Його слуги тоді ще не було. Пан Портос ще не виходив з кімнати й мусив, хоч-не-хоч, доручити це нам.
— Далі.
— Я не поніс листа на пошту — це ніколи не буває цілком надійно, а, скориставшися з того, що мій слуга мав їхати до Парижа, доручив йому листа й наказав одвезти його герцогині. Тож я виконав бажання пана Портоса, який дуже турбувався про свій лист, чи не так?
— Приблизно…
— І знаєте, добродію, хто ця шляхетна дама?
— Ні. Я чув про неї від Портоса, тільки й того.
— Чи відомо вам, хто ця удавана герцогиня?
— Кажу ж вам, що не знаю.
— Це підстаркувата дружина прокурора з Шатле [120] , добродію, пані Кокнар, якій щонайменше п'ятдесят років і яка ще намагається удавати ревниву жінку. Мені й то здалося дивним, що герцогиня мешкає на Ведмежій вулиці.
— Звідки вам про це відомо?
— Та звідти, що, отримавши листа, вона дуже розсердилась і сказала, що пан Портос — вітрогон і що його, мабуть, штрикнули шпагою через якусь жінку.
120
Шатле — назва двох фортець у старому Парижі, в одній з яких містилась кримінальна поліція, а в другій була в'язниця.