Три мушкетери
Шрифт:
— Покладіть руки, — повторив кюре, роблячи відповідний жест.
— А святому Петрові, намісниками якого є папи, — вів далі єзуїт, — було сказано навпаки: «Porrige digitos» — «Простягни персти». Зрозуміло?
— Звичайно, — відповів Араміс, упиваючись розмовою, — але це тонкощі.
— Персти! — повторив єзуїт. — Святий Петро благословляє перстами. Отже, папа теж благословляє перстами. А скількома перстами він благословляє? Трьома — во ім'я Отця, Сина і Святого Духа.
Всі перехрестилися; Д'Артаньян зробив те саме.
— Папа — намісник святого Петра і уособлює в собі три Божественні сили; решта, ordines inferiores [131] духовної ієрархії [132] , благословляють іменем святих архангелів та ангелів. Найнижчі ж священнослужителі —
Отака суть теми у спрощеному вигляді. Argumentum omni denudatum ornamento [133] . Я зробив би з неї два таких томи, як цей, — додав єзуїт.
131
«Ordines inferiores» — «Нижчі чини» (лат.).
132
Духовна ієрархія — поділ на вищі і нижчі посади серед церковних служителів.
133
«Argumentum omni denudatum ornamento» — «Доказ, позбавлений будь-яких прикрас» (лат.).
І в пориві натхнення він ляснув долонею по фоліанту святого Іоанна Златоуста, під яким угинався стіл.
Д'Артаньян здригнувся.
— Авжеж, — сказав Араміс, — я віддаю належне принадності такої теми, але водночас мушу признатися, що вважаю її непосильною для себе. Я обрав інший текст. Скажіть, любий Д'Артаньяне, якої ви думки про нього: «Non inutile est desiderium in oblatione». Це означає: «Певний смуток личить тому, хто приносить жертву Богові».
— Схаменіться! — вигукнув єзуїт. — Цей текст межує з єрессю; майже таке саме положення є в «Augustinus», книзі єресіарха Янсенія [134] , яка рано чи пізно буде спалена рукою ката. Стережіться, мій юний друже; так можна дійти до лжевчення, так можна занапастити душу, мій юний друже!
134
Єресіарх — засновник або глава єретичної секти (єресь — релігійне вчення, що заперечує основні положення пануючої церкви). Янсеній — голландський богослов Корнелій Янсен (1585–1638), прозваний Янсенієм. У посмертно виданій книзі «Августинус» виклав свої погляди на вчення Августина з приводу благодаті й призначення, відстоюючи їхню вирішальну роль і заперечуючи свободу волі. Поклав початок янсенізму — релігійно-моральній течії, близькій до кальвінізму.
— Можна занапастити душу, — луною озвався кюре, сумно хитаючи головою.
— Ви порушили питання про свободу волі, яка є диявольською спокусою. Ви підійшли впритул до єресі пелагіанців і напівпелагіанців [135] .
— Але ж, панотче… — спробував заперечити Араміс, приголомшений зливою аргументів, що ринули на нього.
— А як ви доведете, — не давши Арамісові докінчити, урвав єзуїт, — що треба сумувати за світом, коли приносиш себе в жертву Богові?
135
Ці терміни походять від імені монаха Пелагія (бл. 360–422), який проповідував значну свободу волі й вибору, зменшуючи тим самим роль «Божественної благодаті» й піддаючи сумніву доцільність участі церкви в моральному вдосконаленні людини.
Вислухайте таку дилему [136] : Бог є Бог, а світ є диявол. Сумувати за світом — значить сумувати за дияволом; такий мій висновок.
— І мій також, — сказав кюре.
— Змилосердьтеся!.. — знову заговорив Араміс.
— Desideras diabolum [137] , нещасний! — вигукнув єзуїт.
— Він сумує за дияволом! О мій юний друже, — простогнав кюре, — не сумуйте за дияволом, благаю вас!
Д'Артаньянові голова пішла обертом; йому здавалося, що він потрапив до божевільні і що зараз збожеволіє так само, як і ті, кого він бачив перед собою. Але він мусив мовчати, бо зовсім не розумів їхньої мови.
136
Дилема — судження з двома посиланнями, які виключають одне одне.
137
«Desideras diabolum» —
— І все-таки вислухайте мене, — сказав Араміс з ввічливістю, за якою можна було вловити ледь відчутне роздратування. — Я не кажу, що сумую; ні, я ніколи не вимовлю цих слів, які не відповідають духові істинної віри…
Єзуїт звів руки до неба, кюре зробив те саме.
— Але погодьтеся принаймні, що не варто приносити в жертву Богові те, що вже набридло вам самим. Скажіть, Д'Артаньяне, хіба це не правда?
— Та правда ж, хай йому чорт! — вигукнув юнак. Кюре і єзуїт аж підскочили на своїх стільцях.
— Моя відправна точка — це силогізм [138] : світ не позбавлений принадливості, я залишаю світ — отже, приношу жертву. Ще в Святому Письмі сказано: «Принесіть жертву Богові».
— Це так, — сказали супротивники.
— До того ж, — вів далі Араміс, пощипуючи мочку вуха, щоб вона стала рожевішою, як перед цим підносив руку, щоб вона стала білішою, — до того ж, я написав на цю тему рондо [139] , яке показав торік панові Вуатюру [140] , і цей великий поет розсипався переді мною в компліментах.
138
Силогізм — умовивід, в якому з двох суджень, що називаються засновками, одержують зумовлене ними третє судження — висновок.
139
Рондо — тут: форма поетичного твору, в якому початкові слова першого рядка повторюються всередині та в кінці вірша; до рондо найчастіше зверталися давні французькі поети, зокрема І. Бенсерад та В. Вуатюр.
140
Венсан Вуатюр (1598–1648) — французький поет, вождь цілої групи салонних поетів преціозного стилю, член Французької академії з дня її заснування.
— Рондо! — зневажливо мовив єзуїт.
— Рондо! — машинально повторив кюре.
— Прочитайте, прочитайте! — вигукнув Д'Артаньян. — Це трохи розважить нас.
— Ні, воно релігійного змісту, — відповів Араміс — Можна сказати, шо це теологія у віршах.
— Хай йому чорт! — вигукнув Д'Артаньян.
— А втім, ось воно, — мовив Араміс із найскромнішим виглядом, однак не без лукавства.
Ти, шо в біді оплакуєш минуле І животієш в ці скорботні дні, Всі твої біди скінчаться страшні, Коли Творцеві звіриш серце чуле, Ти, що в біді.
Д'Артаньян і кюре були в захваті. Єзуїт наполягав на своєму:
— Стережіться світського духу в теологічному стилі! Що каже святий Августин? Severus sit clericorum sermo [141] .
— Так, щоб проповідь була зрозумілою! — сказав кюре.
— Отож, — квапливо перебив єзуїт, побачивши, що його прибічник збився на манівці, — отож, ваша дисертація сподобається дамам — тільки й того; вона матиме успіх не більший, ніж якась захисна промова пана Патрю [142] .
141
«Severus sit clericorum sermo» — «Хай буде суворою мова кліриків» (осіб духовного сану) — (лат.).
142
Олів'є Патрю (1604–1681) — відомий французький адвокат; промова вдячності, яку він виголосив перед Французькою академією з приводу свого обрання її членом, мала величезний успіх, і згодом виголошення таких промов стало обов'язковим для кожного обраного академіка.
— Дай Боже! — захоплено вигукнув Араміс.
— От бачите! — сказав єзуїт. — Світське промовляє в вас ще на повний голос, altissima voce [143] . Ви ще мирянин, мій юний друже, і я боюся, що благодать може й не торкнутися вас.
— Заспокойтесь, панотче, я відповідаю за себе.
— Мирська зарозумілість.
— Я знаю себе, мій отче, моє рішення безповоротне.
— Отже, ви наполягаєте на тому, щоб працювати далі над своєю темою?
143
«Altissima voce» — «Якнайголосніше» (лат.).