Три мушкетери

Дюма-отец Александр

Поки вони їхали містом, Планше шанобливо тримався на відстані. Але що безлюднішою ставала дорога, що густішою темрява, то ближче він під'їздив до Д'Артаньяна, тож коли подорожні дісталися до Булонського лісу, Планше вже трюхикав поруч з хазяїном. Ніде правди діти — гомін буйних верховіть і химерне мерехтіння місячного сяйва в похмурій гущавині не додавали хоробрості Планше. Д'Артаньян помітив, що з його слугою коїться щось дивне.

— Егей, пане Планше! — вигукнув юнак. — Що це з вами?

— Чи не здається вам, пане, що ліс

дуже скидається на церкву?

— Чим саме, Планше?

— Тим, що й тут, і там не смієш заговорити на повен голос.

— Чому ж це ти не насмілюєшся говорити на повен голос, Планше? Може, ти боїшся?

— Авжеж, пане, боюсь, що нас почують.

— Боїшся, що нас почують! Але наша розмова цілком пристойна, мій любий Планше, і нас за неї ніхто не огудить.

— Ах, пане, — вів далі Планше, знову повернувшися до того, що його непокоїло. — Чи помітили ви, як пан Бонасьє супить брови й огидно плямкає губами?

— Якого біса ти згадав про Бонасьє?

— Пане, людина думає й згадує про те, про що може, а не про те, про що хоче.

— Бо ти страхополох, Планше.

— Не треба плутати обачливість з боягузтвом, пане; обачливість — одна з найбільших чеснот.

— І ти доброчесний — адже так, Планше?

— Що це там блиснуло, пане, чи, бува, не дуло мушкета? Може, нам краще нахилити голови?

— Ай справді, — пробурмотів Д'Артаньян, згадавши поради пана де Тревіля. — А й справді, цей бовдур нагонить страху й на мене.

І він пустив коня клусом.

Планше вмить зробив те саме й одразу наздогнав Д'Артаньяна.

— Отак ми й будемо скакати всю ніч, пане? — спитав він.

— Ні, Планше. Ти вже приїхав.

— Як це — я приїхав? А ви, пане?

— Я пройду ще кілька кроків.

— І покинете мене тут самого?

— Ти боїшся, Планше?

— Ні, пане, я тільки хочу сказати, що вночі може бути холодно, що в таку погоду легко дістати ревматизм і що хворий на ревматизм слуга — кепський помічник своєму хазяїнові, надто коли його хазяїн — такий спритний пан, як ви, добродію.

— Ну що ж, Планше, як ти й справді змерзнеш, то зайдеш до корчми — ген там, бачиш? А завтра о шостій ранку чекатимеш на мене біля дверей.

— Пане, я з усією можливою шанобливістю проїв і пропив той екю, який ви дали мені вранці; так що в моїх кишенях не лишилося нічогісінько на випадок, коли б мені заманулося погрітись.

— Ось тобі півпістоля. До завтра.

Д'Артаньян скочив з коня, кинув поводи Планше й швидко пішов, загорнувшись у плащ.

— Боже, як мені холодно! — вигукнув Планше, тільки-но його хазяїн зник у пітьмі.

І, щоб швидше зігрітися, він притьмом кинувся до будиночка, що, за всіма ознаками, був приміською корчмою.

Тим часом Д'Артаньян звернув на вузеньку польову стежку й незабаром вийшов до Сен-Клу, але, замість попрямувати по головній вулиці, він обминув замок, пройшов бічним завулком і аж тоді опинився перед згаданим у листі павільйоном.

Павільйон

стояв у зовсім безлюдному місці. З одного боку завулка височів мур, біля якого притулився павільйон, з другого — густий живопліт захищав од перехожих садочок, у глибині якого видніла стара хатина.

Д'Артаньян прийшов на місце побачення і, не знаючи, як повідомити про свою появу, став чекати.

Жоден звук не порушував тиші; здавалося, все це відбувається за сотню миль [117] від столиці. Д'Артаньян прихилився до живоплоту й озирнувся довкола. За живоплотом, за садочком, ген за хатиною похмурий туман пасмами огортав неозоре безмежжя, де спав Париж, ця величезна спустошена й розверста прірва, в якій виблискувало лише кілька світлих цяток — сумних зірок земного пекла.

117

Миля — міра віддалі, яка в різних країнах становить від півкілометра до понад 11 кілометрів.

Але Д'Артаньянові все надзвичайно подобалося, все начебто всміхалося; для нього навіть ніч просвічувала вранішньою зорею. Адже незабаром він мав зустрітися з коханою!

Справді, за кілька хвилин із роззявленої пащі дзвона на вежі Сен-Клу долинуло десять повільних гучних ударів.

Щось зловісне вчувалося в цьому бронзовому бамканні, що глухим стогоном відлунювало серед ночі.

Д'Артаньян прикипів очима до павільйону. Всі його вікна були щільно затулені віконницями; світилося тільки одне — на другому поверсі.

З цього вікна лилося м'яке світло, яке сріблило тріпотливе листя купи лип, що росли під стіною. Було ясно — саме за цим затишним віконцем на нього чекає чарівна пані Бонасьє.

Заколисаний солодкими мріями, Д'Артаньян спокійно простояв з півгодини, терпляче поглядаючи на привітне гніздечко; частина стелі з позолоченим карнизом, що її було видно знадвору, свідчила про вишуканість оздоблення всього павільйону.

Дзвін на вежі Сен-Клу вибив пів на одинадцяту.

Д'Артаньян відчув, як по жилах його пробіг неприємний холодок. А втім, може, він просто змерз і суто зовнішні неприємні відчуття сприйняв як внутрішній неспокій.

Потім йому спало на думку, що він неуважно прочитав записку й що побачення призначено на одинадцяту годину.

Він підійшов до вікна, став під світло, витяг листа й перечитав його; ні, він не помилився, побачення призначено таки на десяту.

Юнак вернувся на своє місце, відчуваючи, що тиша й самотність чимдалі більше непокоять його.

Вибило одинадцяту годину.

Д'Артаньян почав турбуватися, чи не скоїлося якогось лиха з пані Бонасьє.

Він тричі ляснув у долоні — звичайний сигнал закоханих; проте ніхто йому не відповів, навіть луна. Тоді, не без досади, він подумав, що, може, чекаючи на нього, молода жінка заснула.