Теплі історії до кави
Шрифт:
Тереза давно мріяла про розвиток, зміни, воліла вилізти з гнітючих злиднів. Колись вона хотіла працювати на радіо, а опинилася у великому двоповерховому автобусі, що їздив по західноукраїнських замках і возив іноземців на екскурсії. Дівчина була майже ді-джеєм, як і хотіла: вона мала мікрофон і слухачів, лише заміс саундтреків і пісень змінювалися картинки за вікном. А ще у неї була маленька наймана квартира в живописній місцині й сусідський кіт, який приходив до неї їсти та ніжитися.
І в кінці цього тижня Терезі потрібно повернутися туди й, нарешті, щось вибрати.
Мері з дівчатками
– Я тут молився, щоби розійшлися хмари, - прошепотів він.
– Тож нікуди вже не тікай, добре?
Тереза кивнула, глянула на небо… і раптом побачила шалений хвіст падаючої зірки!
– Є-е-е-е-е!!!!!!!
У цю мить дівчина була ладна розцілувати Марселя й пообіцяти йому ніколи більше навіть не пробувати над ним покепкувати. А ще раптом - Боже, як несподівано!
– вона знову почала вірити в маленькі дива. Коли емоції трохи вляглися, Тереза повернулася до хлопця й прошепотіла:
– Дякую.
– Завжди будь ласка. Які ще будуть побажання?
І дівчина розповіла йому все; виклала, як на долоні: про свої страхи й сумніви, про своїх монстриків і сусідського кота, про автобус, мікрофон, щоденну каву в термосі, видавництво в провінційному містечку і глянцевий журнал у такій чужій столиці. А потім попросила його розказати їй якусь історію і заснула під його голос.
У останній день, коли треба було прощатися, всі болі, накопичені за довгий період, раптом зібралися в одній точці й пекли немилосердно. Узагалі, Тереза давно завважила, що має алергію на прощання з людьми, яких любила. У неї зразу сльозилися очі, стискало горло, свербів ніс, опускалися руки й ставало важко ходити. Вони їхали з притулку й плакали, бо плакали діти. Марсель сидів поруч і витирав сльози теж. Він казав, що ніколи не плакав на похороні когось із родичів, а тепер просто не міг стриматися.
Директор зупинив машину біля річки, й усі мовчки вийшли надвір. Тереза ридала, загорнувшись в обійми Мері. Олеся й Дануся стояли коло Марселя й дивилися, як він набрав пригорщу пласких камінців і почав кидати ними в бік річки, пускаючи «млинці». Мері витерла свої й Терезині сльози й підійшла до дівчаток. Тереза тим часом почала спускатися вниз, за річкою, а тоді перейшла її по великих камінцях на другий берег і почала видиратися на небезпечну кам’яну стіну. Вона дуже боялася висоти, але в той момент її це не турбувало. Емоції спопеляли дівчину зсередини, і вона тікала від думок туди, де запаморочується голова і де вони більше не виникають. Вона якось примостилася на висоті п’ятнадцяти метрів над річкою, у слизькому взутті, з утомленими руками. А спуск був таким небезпечним! Дівчина просто сиділа наверху й робила вигляд, що відпочиває, тому й не злазить.
Раптом звідкілясь узявся Марсель.
– Слухай, чого ти там сидиш? Тобі допомогти?
– Угу.
– Ем… А чого ти не попросила раніше?
– Не хотіла.
– А… Он воно що…
Марсель зробив вельми здивований вигляд, але почав видиратися вгору, а, порівнявшись
НОГИ НА КАМІНЬ! Не чіплятися за дрібниці, виводити в пріоритети найважливіше!
Тереза всміхнулася цій думці й захотіла відразу втілити її в життя, але це було не так уже й легко. Олеся й Мері підбадьорливо кричали з мосту, Марсель просив ну хоч трохи більше довіряти йому й відпустити сухе бадиляччя. Уся ця ситуація нагадувала сцену з фільму: красиві гранітні камінці, стрімке урвище над річкою, чоловік із зовнішністю сміливого ковбоя простягає руку - і картинка стає статичною.
Аж поки Тереза, нарешті, не довірилася повністю - і вони зійшли за лічені хвилини.
А потім була смачна їжа, прощання, знову сльози, дорога, Київ і співбесіда в модному журналі. Тереза прийшла туди трохи невиспана й заплакана, у вим’ятій сукні, яку її бабуся точно б назвала «як корові з писка», і великою валізою. І коли вже сиділа в холодній маленькій кімнатці з прозорими стінами, раптом побачила, шо в неї… брудні руки. Дівчина придивилася й помітила напис кульковою ручкою, який просвітлювався на шкірі - його Марсель, граючись, наніс жартома: ROYALTY - член королівської родини.
Принцеса всередині Терези усміхнулася, згадуючи казку днів, що були позаду. І вірячи в дива попереду. Вона подякувала пані, яка сиділа навпроти, за витрачений час, сказала, що передумала, вийшла з високого будинку, довкруж якого стояли дорогі машини. Волочачи за собою велику валізу, витягла з кишені свій старий телефон із потертим екраном і написала смс-ку директору провінційного видавництва: «Я з вами. Коли мені приїжджати?»
А наступного ранку, добувшись до свого комп’ютера, відкрила листа від Марселя.
«Ти все зробила правильно. Тепер - уперед, і ноги на камінь, пам’ятаєш?»
Тереза пам’ятала. Їй хотілося плакати з удячності щоразу, коли вона згадувала про цей час, про Мері, дівчаток, дітей із притулку, їхню команду, про Марселя. Але хто ж показуватиме слабкість?
«От не псуй мені спогади спробами навчити мене жити. А то наступного разу, як приїдеш, не лише води не дам, а ще й спечу пиріг із вишнями - не вегетаріанський, як ти пам’ятаєш. Ти ж пам’ятаєш?»
УРАГАН «КАТРІНА»
– Андріаночко, ти якась бліда сьогодні. Іди додому, відпочинь, - начальниця схилилася над столом молодої вродливої жінки, всміхаючись
– Усе добре, Галино Сергіївно. Я в нормі, справді, - усміхнулася у відповідь Андріана.
– Не сперечайся, - жартівливо посварила її начальниця.
– Іди, йди. Робота - не вовк, ти ж знаєш. Користуйся можливістю!
– Усе, переконали.
– Андріана засміялася, швидко вимкнула комп’ютер і склала папери на столі. Закуталася у великий сірий шарф грубої в’язки, надягла плетені рукавички в тон і бадьоро помахала співробітницям «па-па».