Теплі історії до кави
Шрифт:
Марсель зрозумів, що ця дівчина вкотре з нього кепкує, обтер серветкою губи, демонстративно засміявся і сказав:
– Я тобі не вірю. І в те, що ти донесеш на мене в «КейДжіБі», до речі, теж.
Але чомусь, промовляючи останні слова, він таки стишив голос і акуратно роззирнувся на всі боки.
З того часу він почав вигадувати кумедні пастки для Терези, а наступного ранку сказав, шо вона йому, як сестра. Дивно, але з того часу н почалася їхня дружба. Терезі легко було йому довіряти, і Марсель розповідав історії, які дівчині було цікаво слухати. Вона
– Я рада, що ти не проспав. Нам би тебе бракувало під зірками.
Марсель усміхнувся й підійшов до вікна.
– О! Машина приїхала!
До кімнати зайшла Мері - привітна й гарна-гарна, як завжди. Діти в притулку шаленіли від неї й повисали на дівчині гронами. Тереза ж спершу не знала, як поводитися коло неї; Мері була справжньою леді, витонченою, щирою, ніжною; Тереза ж натомість нагадувала збитошного хлопчиська - теж щирого й доброго, але якогось надто необтесаного чи що. Їй усе дитинство батьки ставили в приклад таких дівчаток, як Мері. Але Тереза завжди знала, що такою їй не стати ніколи. І поки її ровесниці бавилися в принцес, дівчинка уявляла себе мушкетером.
Але вчора ввечері, коли Мері постукалася до кімнати Терези, відбулося маленьке диво: дівчата посідали на підлогу, дудлили колу, їли якесь англійське печиво й говорили про все на світі. Мері розповідала, що завжди мріяла бути такою, як Тереза: сміливою, веселою, з тендітною фігурою і лукавими очима. Натомість росла сором’язливою, невпевненою, із виразно жіночою фігурою, через яку набула ще купу комплексів на додачу.
– Мері!
– вигукнула здивована Тереза, оглядаючи дівчину довгим прискіпливим поглядом.
– Але ж ти абсолютно й дивовижно вродлива! Зізнатися чесно, я почувалася не дуже затишно коло тебе. Я взагалі незатишно почуваюся коло таких витончених красунь.
– Більших нісенітниць у житті не чула! Це я про «почуватися незатишно». А щодо моєї фігури й обличчя - так, зараз вони мені подобаються. Але коли я бачу таких, як ти, раптом звідкілясь вигулькують ще ті, дитячі бажання.
Дівчата ще теревенили про подорожі й чоловіків, про мрії й спогади, про роботу й дітей, яких вони любили. А коли йшли до сну, кожна з них знала, що здобула собі справжню подругу.
– Ну що, поїхали, поїхали!!!
– У номер Терези ввірвалися директорові доні - Олеся і Дануся - й одразу взялися тягти за руки всіх трьох.
Через кілька митей весела галаслива компанія вже палила свічки від комарів, розстеляла пледи на траві та розкладала неподалік печиво, фрукти й воду. Коли все було готове, дівчата пішли в дикі танці - ті, які дарують відчуття, наче на світі не існує нічого, крім волі, руху й радості. Хлопці час від часу переможно вигукували - це означало, що вони таки «впіймали зірку за хвоста», І тих «о-о-о» і «є-е-е-е» було так багато, що, здавалося, метеоритний дощ більше нагадував метеоритний водоспад.
Але, щойно дівчата розляглися, небо затягли тоненькі хмарки. Дощу в них не було, але краєвид вони все одно зіпсували.
– От знаєш, що прекрасне в друзях?
– Ти мені не просто подружка, ти мені - як сестра!
– І того ти вирішив, що можна мене перебивати? І з чого ти взагалі взяв, що мова про тебе?
– А я помилився?
– Ні.
– Ну от. То що в мені прекрасне?
– Що коли в тебе є нагода показати мені язика, то ти питаєш, як у мене справи.
– А знаєш, що в сестрах незрозуміле?
– М-м?…
– Щ0 коли в них питаєш, як у них справи, то вони заговорюють тобі зуби.
Тереза засміялася й ляснула Марселя по руці. А тоді припіднялася, опершись на руки, і роззирнулася довкруж. Світло ліхтарів долітало сюди ледь помітним. Уся компанія розташувалася на відстані кількох метрів одне від одного. Директор із дружиною і не думали дивитися на небо. Вони вкрилися собі пледом і про щось стиха гомоніли. Мері заплітала дівчаткам косички. А Марсель лежав поруч і дивився на Терезу.
– Ну? Як ти? Мені здається, ти сумна.
– Сумна.
– Чого?
– Бо хмари. А я мріяла побачити цей метеоритний дощ цілий рік.
– І то єдина причина?
– То, знаєш, навіть не причина, а привід. А загалом, усе зараз складно.
– Ти ж віриш у Бога. Помолися, щоби Він розігнав хмари.
– Ще чого, Марсель, ти з’їхав із глузду. У моєму житті зараз і так проблем вище голови. Куди серйозніших. Буду я молитися про такі несенітниці.
– Я бачив, як ти молилася з дітьми сьогодні. Чого тобі легше молитися про когось, ніж про себе?
– Не знаю. Чомусь так. І взагалі, досить бавитися в психолога. Ти ж пам’ятаєш про «КейДжіБі», м-м?
Тереза піднялася, підбігла до дівчат і почала смикати їх за руки.
– Нумо танцювати! Ми ж не даремно не спимо! Чи як?
Дівчата танцювали довго, і так, щоби забути про все - принаймні, саме такі наміри мала Тереза. Забути про зірки, які транслюють так близько, але за густою непроглядною ширмою; про те, що завершиться цей тиждень, і перед нею знову гостро постане питання вибору. Забути, що цього вибору вона досі не може зробити. Про розгубленість, утому, пустку всередині…
Так, мине ще пару днів, і їй доведеться повертатися в своє місто, де вона більше не могла жити. Там у неї на столі лежать дві пропозиції, абсолютно різні. Одна - переїхати в це містечко, де зараз над її головою хмари затуляють зірки; маленьке й страшенно далеке від дому; працювати в домі з садом, відвідувати дітей у притулку й робити те, що вона так любить - помагати створювати книжки. Інша - поїхати до Києва, жити десь у крихітній кімнатці в душному спальному районі; працювати над тим, що її ніколи не цікавило - писати про моду й інший життєвий дріб’язок, однак нарешті заробляти трохи більше, і, відвідуючи з друзями якусь кнайпу раз на сезон, не вишукувати найдешевший напій у переліку, а купувати справді бажане.