Теплі історії до кави
Шрифт:
Це вже не вперше жінку відпускали, чи то пак випихали, трохи раніше з роботи, бо ж усі розуміли, яка в неї ситуація.Але тільки-но вона вийшла за поріг, співробітниці із псевдо-співчуттям на обличчі й пліткарськими нотками в голосі взялися ту саму ситуацію обговорювати.
– Яке нещастя… А такі ж молоді, а вона ж так усіх завжди підбадьорювала, а сама в чому опинилася… Ай-ай-ай…
Андріана йшла й підбирала собі музику в МР3-плеєрі. Його, до речі, подарував чоловік десь одразу після їхнього весілля. Аж не вірилося, що вже кілька років минуло. Вони ж досі такі закохані, а плеєр чомусь виглядає таким уже поторсаним і затертим…
Молода жінка подумки створювала під кожну мелодію танець: свій із коханим чоловіком. Насправді, вони давно вже не танцювали разом. Після аварії він довго лежав у лікарні, а тепер ходив на милицях. Проте це не заважало їм, лежачи на маленькому дивані і їхній найманій квартирці, піднімати догори руки й танцювати пальцями. І це не заважало їй мріяти. Тільки-но у вухах починав співати Армстронг із його «ж» замість «дж», із тимтаким щемким «жашт мі енд ю», вона малювала навколо себе з Олегом сірий серпанок із приємним тютюновим запахом, сильно зменшувала експозицію, так, що в кадрі лише вони світилися світлом, а все решта перетворювалося на тьмяну віньєтку, у кутку начакловувала чорношкірих джазменів і джазвумен із неймовірними плавними рухами.
Якщо ж загравав французький шансон, вона пригадувала собі котрусь із прованських картинок, які так і засіли в голові після їхньої недовгої мандрівки, і подумки вдягала свою танцювальну пару в літнє, до хуліганства легке й повітряне вбрання. І так ішла й усміхалась, ішла й заплющувала очі, ішла й прикушувала губи, пришвидшуючи крок, щоби не затримуватися, додому й знову опинитися в обіймах коханого чоловіка. Бо лише так ніякі проблеми не страшні.
Хоч їх і багато.
У ті короткі миті, коли музика зупинялася, Андріана поверталася зі своїх мрій у спекотний, ворожий, небезпечний світ. Світ, який ставив питання і приховував відповіді. Заплутаний. Їй збиралася на язиці гіркота, хотілося гарячого й солодкого-солодкого какао і круасанів - неодмінно круасанів із полуницями, бо це був єдиний смак, який повертав її в щасливе, безтурботне, майже французьке літо. Але гіркота швидко минала, позаяк у вухах з’являлися нові акорди - бадьорі чи сумні, але такі красиві.
Задзвонив телефон. Улюблена подруга, яка, на жаль, рідко бувала поруч - Олену носило по всьому світові з її скаженим фотоапаратом. Дівчина полювала на шторми, бурі, пожежі. Узагалі-то Олена була соціальним фотографом і мала задокументовувати постраждалих, жертв стихійних лих - ті світлини потім передавалися до різних фондів, потрапляли в пресу й так унаочнювали проблему для людей, що жили в достатку й не замислювалися про чиєсь горе. Жоден не міг устояти супроти поглядів, зафіксованих Оленою, - так збиралися пожертви і людям допомагали. Але її особисте хобі було виловлювати стихію і «протистояти» їй: мініатюрна фотографиня з великим фотоапаратом і ще більшим об’єктивом проти нестерпно гігантської Сили, шо насувається. Коли блискавки розсікали небо, Олена позувала, наче це і її нарешті хтось фотографував із неба, хтось зацікавився тією, котра не боїться стихій. Друзі прозвали її Катріна, бо дівчина постійно побивалася, що не бачила того ураганиська на власні очі.
Вона саме повернулася з подорожі й телефонувала Андріані.
– Як ви?
– Голос Олени був якийсь обвітрений, трішки різкий і, тим не менше, рідний і приємний.
– Андріано, я точно знаю, що ви сильні й усе подолаєте. Але як ваші позивачі, не вгамувалися?
– Ой, Оленко. Хто ж угамується - вони або виб’ють із нас гроші або ми доведемо правду і їм нічого не залишиться, як визнати поразку.
– Ох, хай лишень спробують вас пальцем зачепити.
– Сталевий голос Олени набирав шуму, мабуть, океанського.
– Я розкажу своєму знайомому тайфуну - ми з ним потоваришували, то він їм дахи позриває!
– спробувала пожартувати Олена.
– Та ні, не треба аж так. Ще зачепить коюсь із сусідів, він нестримний - твої заокеанські друзі ж іншими не бувають. Усе в нас уладнається. Знаєш, поки чергувала ночами в лікарні біля Олега, не могла заснути, виходила в коридор і перечитувала Кафку. І знаєш, що я подумала? Може, він і передбачив наше теперішнє, а ось кінцівку вигадав - бо наша була надто гепі-ендова, і він подумав, що то применшить літературну цінність його твору. Ось і приписав щось страхітливе. А в нас усе буде добре, розумієш?…
– Розумію, сонечко. Саме так і буде. До речі, я привезла тобі подарунки із Заокеанії. Давай увечері зустрінемося за чаєм?
Андріана прийшла додому й тихо відчинила двері. Олег не зустрів її гучним привітаннями, мабуть, спав. Жінка беззвучно роззулася і навшпиньки пройшла до спальні - коханий лежав, згорнувшись калачиком, лише зламана нога була випростувана. Його чоло було спітнілим, а губи - міцно стиснутими. Вочевидь, йому щось боліло. Андріана поклала руку чоловікові на голову й почала пальцями перебирати волосся.
Олег не прокинувся, лише легенько порухався. Але від того руху його обличчя раптом скривилося, і він важко застогнав.
– Олежику, сонечко, я тут, що з тобою? Тобі щось болить? Ось водичка, попий!
– жінка стала навколішки біля ліжка і простягла коханому склянку з мінералкою, що стояла на ослінчику.
Але Олег продовжував важко стогнати і попросив викликати «швидку».
За півгодини в двері подзвонили.
Тоді все відбувалося дуже швидко - крики, носилки, якісь указівки, штурхання, Андріанин плач, вовтуження, суворий голос лікаря, - і вони вже всі були в машині «швидкої допомоги».
Олега везли на операцію. Як виявилося, у нього були пошкоджені внутрішні органи - але, складаючи поламану ногу, лікарі не додумалися зробити рентген, і так і відпустили пацієнта додому… Ситуація була дуже небезпечною.
Андріана стискала руку чоловіка в своїх долонях, зойкала на кожній ямі, благала водія їхати обережніше, але їй наказали сидіти тихо
Жінка плакала й молилася.
А потім почала дякувати: що у неї є цей чоловік, що він вижив у тій страшній аварії, що вони зараз разом, і що начальниця відпустила Андріану раніше, і що в них залишаються шанси… І що все неодмінно буде добре.
Андріана згадувала, як її друг колись цитував когось із американських поетів: «Я відчуваю, коли смерть близько, що життя все одно ближче». І раділа, що в неї є такі чудові друзі, які можуть надихнути й підбадьорити.
Жінка набрала номер телефону «Катріни» й сказала, що не прийде на зустріч - звісно ж, Оленка обіцяла приїхати в лікарю і побути з Андріаною. І це також тішило. Бо завжди легше переживати тривогу, коли хтось обіймає тебе за плечі.
І нестримна дівчина приїхала - з обвітреним обличчям, сміливим поглядом і твердою впевненістю, що після таких складних випробувань обов’язково будуть великі благословення від Бога для Олега й Андріани.