Теплі історії до кави

Гербіш Надійка

Надивившись на хлопця, люди озираються й зупиняють погляд на мені. Я сиджу навпроти й п’ю свою каву, розглядаю оточуючих, зрідка знімкую та стиха спостерігаю за Жульєном. Його олівець притупився, тож він підточує його над попільничкою. Я подумки всміхаюся й вирішую, що це найправильніше її використання.

Він бере до рук іншого олівця, затиснувши між зубів щойно відточений. На його малюнку я виглядаю старшою, ніж насправді, - принаймні, мені так здається. Але він мені все одно подобається. Здається, що Жульєн змалював мене з мого погляду. Мені навіть трохи лячно - йому вдалося зазирнути глибше, ніж я сподівалася. У своїх очах на папері я бачу смуток

за домом і за тим, що подорожі так швидко закінчуються. Я, взагалі-то, завжди сумую, як не за домом, то за дорогою. І все це, разом із чимсь іще нерозшифрованим, є у тому моєму погляді.

Я кажу собі, що він сам не помітив того, шо намалював. Ця думка мене заспокоює.

Дервіш починає танцювати. Туристи навколо захоплено фотографують, похапцем гортаючи довідники й обираючи, чого б такого екзотичного замовити. На декількох столиках з’являються посудини з вогнем. Ця метушня дуже контрастує з тихою музикою, що лунає, й аскетичним обличчям дервіша, який крутиться довкола й довкола, немов дзиґа.

Поруч вечеряє молода мусульманська родина. Батько курить наргіле, два жвавих хлопчики смачно наминають їжу, а мама в білому хіджабі турботливо підкладає їм у тарілку ще - можливо, вділяючи з власної порції, мені звідсіля не видно. Офіціанти обережно заглядають Жульєну через плече й усміхаються, похитуючи головою, а тоді з якоюсь особливою повагою зиркають на мене. Мені стає смішно, і вже втретє за вечір виникає бажання попросити в Жульєна автограф.

У нас на столику лише його чай і моя кава, але ми можемо тут сидіти хоч до ранку - Жульєнові руки раптом стали предметом захоплення та місцевою атракцією.

За хвилю офіціанти підводять до нас усміхненого довгокосого чоловіка - дервіш зі сцени перетворився на богемного європейця і тепер із захопленням розглядає Жульєнове творіння. Француз за сусіднім столиком зацікавився також і попрохав художника показати йому малюнок. Вони розговорилися, про Сирію, революцію, політику в Африці та арабському світі та ще про щось, але я не знаю французької і не можу розібрати слів такої геть чоловічої розмови. Тож озираюся довкола, щоби спіймати ще кілька кадрів і згодом показати Джошеві - за ще одну гітарну мелодію, звісно.

Літня жінка місить тісто на хліб. Коло неї стоїть зовсім юна дівчина, також закутана в особливий кухарський хіджаб, спокійна й заслухана у щось своє. Тут, у Стамбулі, багатий вибір звуків - і кожен може вчути свою мелодію.

Угорі світяться мінарети Блакитної мечеті, поруч яскравіють світла в крамничці тканих килимів під назвою «Гарем», під столом ходять ліниві кішки. Француз, галантно попрощавшись, пішов, і за сусіднім столиком примостився інший турист. Помітивши, як я з усміхом розглядаю кішок, що жадібно дивилися на нього, він кинув великий кусень картоплі на долівку. Муркотики затишно ласують, мружачи очі. Я аж тепер зауважую, які низенькі тут столики й стільчики - немов у дитячому садочку.

Турист за столиком навпроти починає гучно сміятися - ми не можемо стриматися і починаємо сміятися разом із ним.

Мені раптом хочеться фісташкового морозива, а Жульєн просить якусь уже четверту склянку чаю і каже «дякую», наголошуючи останній склад. Мені цікаво, чи сумує він тут за своєю французькою. Я сумую за своєю мовою, і мені дуже хочеться прочитати йому щось нею. Я розповідаю йому про Тараса Шевченка. Як він малював «графіті» на сусідських хатах і плотах; як був кріпаком; як його викупили художники, помітивши неймовірний талант юнака; як він був революціонером, через шо знову став підневільним; як він пояснив

те, що перестав малювати, давши товаришу читати свої вірші… Жульєн усміхається, його очі горять. Він каже, що тепер прочитає все, що знайде про цього «хлопця». Я забуваю розповісти йому, як уплинула на творчість цього великого українця революційна «Марсельєза», а потім ми починаємо говорити про щось інше, і я думаю, що Жульєн і сам до цього дочитається, якщо насправді захоче.

Він узагалі любить революціонерів. А ще каже, що не вірить v талант, але вірить у любов: коли ти щось любиш, то не можеш цього не робити; а постійна практика приносить зрештою ті результати, які люди зазвичай приписують згодом талантам.

Починають співати муедзини. Жульєн запитує мене про музику, я відповідаю, що граю щонеділі в церкві. Потім розповідаю, шо для мене означає справжня віра в Живого Бога. І чого я не вірю в релігію й номінальну приналежність до неї.

Ми йдемо сутінковим містом, де так багато котів, музики, морських пахощів, так багато історій. Нагорі світять місяць і зірки, трохи нижче - тепло-жовті ліхтарі. Я думаю про Джошеву гітару. Про своїх рідних, про те, як добре, що у світі стільки доріг. І шо зорі всюди однакові. І як чудово, що є місця, де так смачно варять каву.

ТИ ЗНАЄШ, ДЕ НОЧУЮТЬ МРІЇ?

Я стояла на березі прохолодного осіннього моря й усміхалася. Коло мене на дерев’яній лавці стояв термокухлик із недопитим зеленим чаєм. Я дивилася на море й геть забула, що змерзла й хотіла пити.

– Ти любиш, як шумить море?
– маленький хлопчик, що вовтузився з мушлями та холодним на дотик піском неподалік, підняв на мене свої блакитно-зелені очі й дивився якимсь нетутешнім поглядом.

– Люблю, - відповіла я й усміхнулася.

Усміхнулася тому, що - ні, звичайно, я йому про це не сказала - дуже люблю розмовляти з дітьми. Вони завжди зайняті чимось таким важливим: бавляться, будують піщані замки, збирають мушлі, сміються, бігають і водночас непомітно для всіх ростуть і дорослішають. Вони кажуть дурниці, які чомусь завжди мають сенс. Принаймні, дарують радість слухачам. Мені - то вже однозначно.

Я хотіла розпитати хлопчика про його ім’я, йото батьків і домашню собаку чи кота, хоче він стати моряком чи принцом, і - зовсім по-дорослому бездарно - що він тут робить. Але дитина з очима кольору осінньою моря заговорила першою.

– А ти любиш, коли тихо?

– Люблю, - я знов усміхнулася.
– У тиші дуже приємне відлуння.

– У тиші не буває відлуння, - насупився малий.

– Його не всі чують, але воно буває. Якби ти захотів, то почув би неодмінно.

– Де? Я ніколи не чую тиші. Я живу біля моря, ти ж бачиш.

– А й справді. Біля моря не буває ні тиші, ні її відлуння. А ти був колись на горі?

– Ні. Я живу біля моря, ти ж бачиш, - повторив малий.

– Колись ти неодмінно виростеш і побачиш гори. Вони дуже красиві.

– Ти любиш гори?

– Дуже.

– Більше, ніж море?

– Інколи мені здається, що так.

– Тому що там можна чути тишу?

– Так… А ще тому, що там можна чути її відлуння.

– Як?

Я присіла й принишклим голосом почала нашіптувати маленькому хлопчику чарівний рецепт, як можна почути відлуння тиші. Він слухав зосереджено, розплющивши широко свої неймовірні очі.

– Коли ти виростеш, піднімися на гору чи хоча б на пагорб, але краще таки на гору.