Пристань Ескулапа
Шрифт:
— Не пригадую.
— А решта співробітників? Які стосунки були між ними і професором Містралем?
— Чудові. Професор Містраль був, особливо останнім часом, на виняткових правах в інституті і залежав від професора Касіци скоріше тільки формально. Досліди він провадив самостійно і, власне, не мав контактів ні з ким, крім найближчих співробітників.
— Тобто, крім вас, докторе, і панни Стор?
— Так.
— Ну, а що ви можете сказати про професора Містраля
— Я не міг нарікати. Правда, професор Містраль був дуже вимогливий, я б сказав, навіть педантичний, але я й сам люблю порядок.
— Одним словом, ви підійшли один одному.
— Можна й так сказати, — посміхнувся Йонаш.
— А про панну Стор теж можна так сказати?
— Думаю, що можна. Професор був дуже задоволений нею. Він довго не міг знайти собі відповідної лаборантки. За ці два роки їх змінилося з півдюжини.
— І нарешті знайшов.
— Так, аж у Кельцях, причому зовсім випадково. В минулому році професор побував у місцевій лікарні, де працювала панна Стор, і там звернув на неї увагу.
— Як ви гадаєте, хто міг убити професора? — несподівано запитав Трепка.
Йонаш здригнувся.
— Не уявляю собі… — видавив він. — Зовсім не уявляю…
— А ви не знаєте, з якою метою міг би хтось убити професора?
— Ні… ні… не бачу жодної причини! — відповів Йонаш не замислюючись і якось несподівано палко.
— Що сталося з ключем від кімнати професора? — зненацька спитав Трепка.
— З ключем від кімнати? Не розумію, що могло з ним статися… — Йонаш, здавалося, був дуже здивований.
— Ключ пропав, — відповів Трепка.
— Я нічого про це не знав.
— А вчора ввечері ви бачили ключ у дверях професорової кімнати?
— Я не звернув на це уваги.
— Ви розумієте, що професор умер після того, як прийняв ваш порошок? — втрутився Журка.
— «Після» ще не означає «в результаті», — гостро відповів Йонаш.
У мене склалося враження, що він був підготовлений до цього питання.
— А ви певні, що не помилилися в дозі тих… тих снотворних ліків? — знову спитав Журка, неприємно наголошуючи на останніх словах.
— Цілком певен. Я відміряв точно і старанно. Якщо мова йде про natrium phenylaethylbarbituricum, то доза, яку людина може прийняти без будь-якої шкоди для здоров'я, становить 0,1 грама. Я дав лише 0,08 грама.
— У порошку був тільки той натріум фени… фени… — Журка ніяк не міг перебрести через важку греко-латинську назву.
— Phenylaethylbarbituricum, — посміхнувся Йонаш. — Ні, не тільки natrium phenylaethylbarbituricum. Я додав ще нешкідливі дози phenacetini, amidopyrini
Ми перейшли до лабораторії.
— Отже, ви рішуче твердите, що отрути в порошку не могло бути?
— В усякому разі я її туди не домішував, — спокійно сказав Йонаш.
Я помітив, що Йонаш ставав дедалі впевненішим у собі. Тепер він уже нічим не нагадував тієї розгубленої людини, якою був минулого вечора. Невже слідство йшло хибним шляхом?!
— Якщо ви не домішували, — буркнув Журка, — то це зробив хтось інший. Хто б це міг бути? Як ви думаєте?
— Не бачу, хто міг би це зробити. Коли я вийшов з лабораторії, у вестибюлі на другому поверсі був тільки професор Касіца.
— Хвилиночку, — Журка зацікавлено нахилився, — значить, ви виходили з лабораторії?
— Я зійшов униз до своєї кімнати по цигарки.
— І довго вас не було в лабораторії?
— Не знаю… мабуть, хвилин п'ять.
— Ви п'ять хвилин шукали цигарки?
— По дорозі я зайшов до туалету, — пояснив Йонаш.
— А двері лабораторії лишили незамкненими?
— Ну, звичайно, — здивувався Йонаш. — Та від кого б я мав їх замикати?
— А повернувшись, ви не помітили в лабораторії якихось змін? Вам нічого не впало в очі? Ніхто там не нишпорив?
— Ні… я нічого не помітив.
— Ви певні, що ніхто не заходив до лабораторії?
— Ні… як же…. Професор Касіца заходив.
Ми переглянулись.
— І ви тільки зараз про це говорите!.. — зітхнув Журка.
— Ви ж питали не про те, хто заходив, а про те, чи не нишпорив хто в лабораторії.
— Ну гаразд, гаразд, — розхвилювався Журка. — Отже, ви застали Касіцу в лабораторії?
— Вірніше, в дверях.
— А як поводився професор?
— Він був трохи схвильований. Сказав: «Треба було б дати щось Кайтусеві на сон. Пищить страшенно і бігає мов скажений».
Журка ледве стримав посмішку.
— У вас тут є тезка, — звернувся він до Трепки.
— Вас теж звати Каєтан? — поцікавився Йонаш.
— Так, друже, — відповів вражений Трепка. — Але це не причина, щоб відхилятися від теми.
Журка підійшов до клітки і розглядав морських свинок.
— Яка з них називається Кайтек? — запитав він.
— Ота велика, з хвостом і довгою шерстю, — неохоче, показав Йонаш.
— Скажена якась! Це справді морська свинка?
Йонаш ствердно кивнув головою.
— Мабуть, якась спеціальна порода?
— Це мутант.
— Нагадує скоріше щура-кабаргу. Справді жахливо нервове створіння і бігає на двох лапах. — Журка доторкнувся крізь грати до морди тваринки.