Пристань Ескулапа
Шрифт:
— Господиню теж?
— Мацьошекову та її чоловіка залиште. Допитаємо їх пізніше. Ройкову поставте у вестибюлі внизу. Щоб ніхто не виходив з будинку.
Коли Журка вийшов, Трепка велів мені подзвонити до Варшави і викликати поручика Пайкерта і його експертів, а також попросити відрядити кількох чоловік до відділення міліції в Пясечному.
Коли я повернувся до кімнати, Трепка саме починав допитувати Галінку Стор. Перелякана дівчина сиділа навпроти
— Ну й що ж ви нам скажете, дитинко? — Трепка сумно погладив себе по лисині.
— Що я можу вам сказати? Я ввійшла, хотіла зробити укол, побачила, що професор мертвий, злякалась і вибігла.
— Хвилиночку… хвилиночку… Спокійно, дитинко. Розкажіть по порядку. Минуло, здається, хвилини три, перш ніж ви вибігли. Що ж ви робили протягом цього часу?
— Розумієте… я… не зразу побачила професора Містраля.
— Хіба в кімнаті не горіло світло?
— Горіла тільки нічна лампочка. Я бачила, що на ліжку постелено і костюм лежить на стільці, тому й подумала, що професор уже ліг. Почала готуватись до уколу, знаєте, вставляти голку, потім пиляти ампулу… Нарешті я з шприцом, ватою та ефіром підійшла до ліжка і перелякалась: там не було нікого. Потім дивлюсь, а професор сидить у кріслі. Я думала, що він задрімав, спробувала розбудити, а він і не поворухнувся. Я так злякалася, що й шприц випустила. Але все ще не вірила, що він мертвий. Думала — знепритомнів. Намагалася привести його до притомності. Тільки тоді, коли побачила, що нічого не допомагає, я вибігла.
— Ви щось брали тут… доторкувалися до чогось?
— Ні, я нічого не чіпала.
— Ну що ж, дякую вам. На жаль, вас чекає ще одна неприємна процедура, дитинко. Мені дуже прикро, але сержант Ройкова повинна буде ще раз обшукати вас.
— Ви думаєте, я щось узяла? — почервоніла Галінка.
— Я нічого не думаю, але ви перші побачили труп. Є такі правила, такий міліцейський звичай, проти якого ми нічого не можемо зробити. — Трепка розвів руками. — Та, зрештою, це й для вас краще, — навіщо вам, щоб потім хтось чіплявся?
— Ну добре, нехай ця жінка обшукає, — погодилася Галінка.
Трепка відвів її до дверей і передав до рук сержанта.
— Знову? — здивувалася Ройкова.
Коли Галінка вийшла, ми провели попередній обшук кімнати, але намагались робити це обережно, щоб до прибуття Пайкерта не затерти слідів, які могли тут бути.
Журка мовчки вказав на пустий папірець з-під порошку і перевернуту склянку на столику біля крісла професора. На дні склянки і на блюдці була вода.
— Отже, все-таки прийняв, — зітхнув я. — А ми ж так його просили…
— Хто приніс порошок? — запитав Журка.
— Йонаш, — відповів я.
Журка кисло всміхнувся:
— На мій погляд, це щось занадто примітивно.
Дальші розшуки дали мало цікавого. У кімнаті був цілковитий порядок. Віконниці зачинені так, як їх залишив Журка. Навіть кошик для сміття — остання соломинка, за яку хапаються всі
— Ну добре, — промимрив розчарований Журка, — вбивство, хай так, але де ж мотив злочину?
Сержант Ройкова постукала в двері і подала Трепці список предметів, знайдених у Галінки. Капітан переглянув його очима і, не промовивши й слова, віддав мені.
У списку не було нічого вартого уваги. І від цього я відчув таке полегшення, що й сам здивувався. Щождо Трепки і поручика Журки, то вони мали скоріше похмурий вигляд.
— Щось ви тут проґавили, Трепка, — казав Журка, оглядаючи свої нігті.
Трепка не відповів. Тільки нервово потирав лисину. Я знав, що він болісно переживає свою поразку.
— Послухайте, Журка, — обізвався капітан трохи згодом, — а що б ви сказали, якби я запропонував вести цю справу вам?
— Ви, мабуть, жартуєте?
— Ні, цілком серйозно. Зараз ви нічим не зайняті. Хіба що свято…
— Яке там у мене свято, — буркнув Журка.
— Ну то згода? Я ж знаю, що ви давно ганяєтеся за серйознішою роботою.
— Але це ваша справа, — сказав Журка, продовжуючи пильно оглядати нігті.
— Розумію. Але щодо цього будьте спокійні. Я передам усе офіціально. Полковник не заперечуватиме.
— Ви й справді уступили б мені цю роботу? Чому? — Журка насторожився.
— Мене цікавить це питання з експериментальної точки зору, в зв'язку з моїми дослідами, і я хотів би зайнятися швидше науковою стороною проблеми.
— Боїтеся провалу? Але ж у наших руках цілий комплект підозрілих.
— Ото ж бо й воно, Журка. Я давно вишукував саме таку «лабораторну» справу. Аналіз проходження слідства в таких, майже клінічних умовах — ось що мене захоплює.
— Он як, значить, і я маю бути предметом аналізу! — Журка криво посміхнувся. — Дякую вам за щирість, але це мені не підходить. Шукайте собі іншу піддослідну свинку.
— Ні, я хочу, щоб це були тільки ви.
— Я! А чому це?
— Слухайте, Журка, — мовив Трепка, сідаючи навпроти поручика, — давайте поговоримо серйозно. Наші методи і стиль роботи докорінно відрізняються.
— Напевно. То що ж?..
— Ми часто сварилися, докоряли один одному, називали один одного халтурниками.
— Хай йому чорт, до чого ви ведете, Трепка? — занепокоївся Журка.
— Я не раз казав собі: «Цей Журка — халтурник… — спокійно, спокійно, Журка, — не раз казав:… цей Журка — халтурник, але він, так би мовити, геніальний халтурник».
— Дякую за комплімент, — зітхнув Журка.
— Я думав: «Незважаючи ні на що, з усіх наших співробітників Журка подає найбільші надії. Це не ремісник. Це митець! Це точний і проникливий розум, і коли б я, Каєтан Трепка, став жертвою замаху, я б хотів, щоб справу про вбивство Трепки вів Іполіт Журка».