Прес-центр
Шрифт:
30
15.10.83 (20 годин 03 хвилини)
У Торремолінос було душно; всю дорогу з Малаги інспектор Шор просидів біля відчиненого вікна в таксі, жадібно вдихаючи повітря, що, як йому здавалося, пахло морем.
Перед тим як вилетіти сюди на зустріч з удовою Граціо, він прочитав проспект про новий іспанський курорт; звичайно, в красивому глянсовому виданні писали про море, мікроклімат, пляжі, басейни, ресторани ста національних
Але Шор так і не відчув запаху моря, самі тільки випари бензину; іспанські водії мчать із страшенною швидкістю, незважаючи на повсюдні обмеження й пости дорожньої поліції.
«Тому, мабуть, вони так відстали в своєму розвиткові, — подумав Шор. — Не можна силоміць обмежувати швидкості у вік, коли люди відкрили еру космічної направленості в просторі. Еліта — Гагарін і Армстронг — літала з невідомими раніше швидкостями, а їхніх земних братів примушують не перевищувати стокілометрової позначки спідометра на таких потужних машинах. І виникає певна трагічна вольтова дуга: необхідні прогресові швидкості в небі протиборствують з жорстокими обмеженнями на землі. А чим тихше їдеш, тим менше встигнеш, тобто пізнаєш, тим менше у тебе можливості зробити, але ж це найголовніше у ритмі нинішнього життя — зробити…»
З другого боку, заперечив він собі, вчені підрахували, що надлишок бензинового гару дуже високий при великих швидкостях, забруднюється навколишнє середовище, але ж воно незмірно більше забруднюється під час вибуху однієї водневої бомби… Обмеження ці не врятують навколишнє середовище, тільки людей покалічать, адже водій, який змушений проїжджати селище зі швидкістю, що не перевищує п’ятдесяти кілометрів, два роки тому служив у армії, у танкових чи автодесантних військах, і його привчили люто проноситись через населені пункти, агресії вигідна стрімкість, вона подібна до випаду на рапірі…
А їх знову ламають… Ні, подумав він, люди, звичайно ж, некомунікабельні і роз’єднані за своєю суттю, всі спроби звести їх в одну спільність, розписану за графами законів, ні до чого, крім горя, не призведуть…
… Шор подзвонив фрау фон Варецькі перед вильотом; голос у вдови Граціо був красивий, низький, дуже рівний; ні, я не змогла вилетіти звідси, бо в мене був гіпертонічний криз, це вже не вперше, я не пережила б похоронів; так, звичайно, я згодна прийняти вас, готель «Палома», п’ятий поверх, я лягаю пізно, особливо зараз, так що можете прийти хоч опівночі.
Торремолінос надзвичайно вразив Шора; яскраво освітлені вулиці цього міста, що виросло в дюнах за останні двадцять років, заповнені народом; видно, що вдень люди пеклися на пляжах, такі вони були засмаглі; Шору навіть здалося, що він відчув запах кокосової олії; що ж, хоч так, подумав він, нехай не море, нехай олія для засмаги, все одно атрибут відпочинку; треба закінчувати цю справу й повертатись сюди, к чорту, стомився, досить.
(Шофер таксі сказав, що слово «палома»,
Від номера, який забронювала йому фрау фон Варецькі, інспектор відмовився; в кишені лежав квиток на шестигодинний рейс до Женеви, відісплюся в літаку, вирішив він, «Ер Франс» — хороша компанія, смачно годують, вип’ю доброго вина і дві години солодко подрімаю.
… Анжеліка фон Варецькі прийняла Шора в холі; величезний, трикімнатний апартамент, доларів двісті за день, не менше, зразу прикинув Шор, з жиру біситься, а в неї ж тут особняк, чому б не жити там?
Жінка була вродлива, хоч їй уже за сорок; а втім, помітити це можна лише по зморшках на шиї та ще по злегка брезклому обличчю.
В ній не було нічого підкреслено траурного; це сподобалось Шору, він не любив, коли переживанням (якщо такі справді були, а найчастіше сама лише видимість, додержання правил пристойності) надавали певного кольору й формну все підкорено пам’яті, вона й диктує манеру поведінки; найлицемірніші люди — плакальники, відслужують горе…
— Хочете випити з дороги? — спитала жінка.
— Ні, дякую, розкисну.
— Від такого вина, як тінто, не розкиснете.
— Спасибі, я краще вип’ю води. У вас тут страшенно душно.
— Я скажу, щоб кондиціонер поставили на «холод», але можна простудитись.
— Ні, не треба, а то зразу схоплю нежить, я кажу, що душно на вулицях, у нас безперестану мрячить дощ, а перед ранком у парках просто холодно…
Жінка посміхнулась.
— Я живу тут сьомий рік, і мені раптом після ваших слів дуже захотілося назад, у цю саму мокрінь… Це ж прекрасно, коли у вологих парках перед ранком відчувається холод, студений, передзимовий… Тут не бував зими…
— Чому ви не живете у себе, фрау фон Варецькі?
— Бо той дім побудував Граціо… Він там завжди був присутній… І зараз присутній… Мені страшно там, пане…
— Шор.
— Так, пробачте, в мене дуже погана пам’ять на імена, навіть такі прості, як у вас…
— Я розумію… Це хвороба віку, занадто збільшився обсяг інформації, в голові лишається найнеобхідніше, решту ми пропускаємо мимо, щоб не заважало марно…
— У вас є запитання, пане Шор? Я готова відповісти.
— Спасибі… Ви можете не відповідати мені на ті запитання, які вам здаватимуться… Ну, не знаю, неправомірними абощо.
— Пане Шор, я кожного вечора дивлюсь телевізор… Тому закони детективного жанру мені відомі… Я згодна відповісти на всі ваші запитання…
— Тоді почну з головного. Ви вірите в те, що Граціо покінчив самогубством?
— Ні.
Шор задоволено кивнув і спитав:
— У вас можна курити?
— Звичайно.
— Дякую… Значить, ви вважаєте, що офіційна версія необ’єктивна?
— Це ж ваша версія…
— Тільки в якійсь мірі… Якби, я тримався її до кінця, я не прилетів би до вас, фрау фон Варецькі.