Повiя

Мирний Панас

Молодi того часу уперше вийшли на ту довгу ниву, що зоветься життям, тiльки дужi силою свого хочу та запалом молодого завзяття. Не було у них учителiв, що напрямляли б, як iти i куди iти, не було перед собою стежки, нiхто ще її нi разу не прокладав. Треба було самим проробити, щоб iти вперед, їм хотiлося зайняти не одну яку постать, а разом усе поле; на одному боцi треба йти до бою, на другому - силу вистачати… Народилося зразу не один, анi два, а десять напрямкiв. З народною волею народилася i любов до меншого брата, народилося народолюбство. Народолюбство закликало у свiй стан багато всякого люду. Щоб добре зробити, треба спершу народ знати, чого вiн хоче, чого йому треба. Досi його бачили тiльки в дворi - з одного боку, а треба його бачити всюди: серед села, серед поля, у його працi тяжкiй, забавках веселих, у його стосунках мiж собою, в його сiм'ї, у його радощахгорi… Пiсня, казка, приказка, мов тi мурованi склепи-схованки, багато ховали у собi його слiз, його таємних надiй, думок. Добре б було тi пiснi, казки та приказки позбирати, позаписувати - то б була книжка великого життя, великого горя… Гриць, зачувши про се, зараз записав чотири пiснi вiд слуги

своєї хазяйки i припоручив збiрниковому товариству. Йому дякували, прохали ще збирати, раяли все записувати. То було з одного боку, а з другого - всi бачили рядом з волею страшенну народну темноту. Треба було її хоч трохи освiтити, розбити, розвiяти той густий морок, що покривав не тiльки села, а часом i хати заможних городян… Народилися недiльнi школи. Пiдбивали й Грицька в одну учительствувати. Грицько вертiвся: й нiколи, й чи дотепний. Вiн побачив, що то вже справжнє дiло, по якому пiзнають, куди кого хилить. Соромно було одступитися i страшно поступитися. Вiн згодився тiльки на вечiрнi збори. Увечерi вiн вiльний, та ввечерi нiхто не бачитиме, де вiн буває i що поробляє. Недовго тi школи побули, не знать було, чи й дiло яке зробили, а старi вже ославили їх як заговорщицькi збори, де проповiдувалося, що бога немає i старшини не треба. Не досягло й до року, як школи закрили; декого З учителiв позабирали, позасилали. Гриць нi живий нi мертвий сидiв i ждав, що ось прийдуть i до його i тодi… прощай все навiки! До його справдi прийшли i, знайшовши тi чотири пiснi, що вiн записав вiд слуги, взяли їх з собою… Попомлiв же вiн тодi за них душею, попоболiв серцем… А господь його знає: може, тi пiснi на їх очi гiрше всього, може, за них i мiсця не буде на свiтi… "Старi дiзнаються, якого вiн поля ягода, - з служби виженуть, у Сибiр завдадуть", - думав вiн i трохи не повiсився… Начальство накинулося на нього - Звiр звiром. Вiн плакався, каявся, що його пiдбили. Начальство, не даючи виду, що прощає, геть стороною робило своє, одстоювало його, прохало, у кого слiд. Прийшлося йому прожити тиждень гiрше, нiж у пропасницi, у тому безмiрному страху, що нема йому кiнця-краю, що здiймається з усiх бокiв, обгортає з усiх сторiн, давить за душу, ссе за серце, холодить кров у жилах!.. Вiн трохи не занедужав. Йому тiльки тодi одлягло, як вернули його пiснi. З якою вiн ненавистю дивився на них! З якою радiстю палив, перегортаючи папiр так, щоб i шматочка не зiсталося; а спаливши, ще й попiл закопав в огородi, щоб вiтер, не розвiявши, як-небудь не видав його вдруге! Буря пройшла, вирвала кiлька дубiв з корiнням, поламала силу молодого гiлля i - скрилася. Настала така сумна нудота - нi слова путнього, нi пiснi веселої - мов понiмiли всi, мов поховали кого великого й славного i справляли похорони. На кладовищi ще так буває восени, коли лист з дерева опаде i почорнiють високi могили.

Старi подолiли i святкували своє свято. Якої слави i яких наговорiв не понесли вони на голови своїх ворогiв? Тi мовчали, не одкликалися: страшно було одкликатися… Самотою стояла їх будiвля, збудована їх руками, i, здається, ждала тiльки часу, коли її почнуть руйнувати: з усiх бокiв, з усiх сторiн облягли її ненависники з сокирами, з лопатами, заступами. Вони тiльки ждали наказу; одно слово i - з непокритих стiн знявся б тiльки порох угору, замiсть пiдвалин - однi глибокi ями зачорнiли. Та назад тiльки раки лазять. П'ятьшiсть рокiв будування не пропали даром; вони казали, що стара хата стала i тiсна, i нiкчемна; треба нової - i широкої, i яснiшої. Занопанi на неї пiдвалини глибоко у землю, виведенi стiни високо угору, - треба їх кiнчати, треба докупи зводити. Полiзли в нову будiвлю й слiпi, й кривi, й безногi; полiзли й почали клопотатися. Позабивали декiлька вiкон, велику свiтлицю перебили перегородками, наробили окремих захистiв легеньких та: "На наш вiк стане", - втiшали себе - та не втiшилися.

Через пiвроку пiсля тої бурi получилася бумага: старого старшого, де служив Гриць, одставляють, замiсть нього назначено з столицi… Хто вiн? Що воно? Молодий? Старий?.. Всi зразу наче до землi приросли; нешвидко загомонiли: чи такий, чи не такий, а без перемiн не обiйдеться; чи старий, чи молодий, а перемiни будуть. До старого тiльки зручнiше приспособитись: аби був слухняний та покiрливий - та й живи, як у бога за дверима. Iнший раз i полає дурно - змовчи: все гаразд буде. А молодий - навпаки: i не кричить, i не лає: все тихо та мирно, а дивись - уже й викинув на вулицю. Старi зiтхали про себе, сходилися, шушукали, шкодували за старим старшим i, охаючи, дожидали, кого бог пошле, ^isae Гриць пiдняв голову угору: вiн стороною чув, що старший назначається з молодих, i зажидав його, як бога.

Аж ось i старший появився. Молодий, тихий та обхiдчастий; з кожним так любенько розмовляє, тихенько випитує i все, як отченаш, знає… Старi зажурилися, та й було чого: незабаром їх почали половинити. Кого з столицi викликали, кого з тутешнiх розшукали, i все то молодi, без заслуг. Пiшли другi службовi порядки, iнше життя заснувалося.

Проценко дихнув всею своєю слабою грудниною. Йому легко й служиться, й живеться: є в кого не тiльки про службу спитати, є з ким i об сторонньому побалакати. До того i старший не держав себе геть одсторонь, як старий: часто вiн присоглашав менших до себе погуторити. Зiйдуться, погомонять, - дивись - або що на кон поставлять на користь бiдоти, або музичний вечiр утнуть на жiночу освiту… Пiшло життя коромислом. Гриць шкодував, що занехаяв охоту на скрипцi грати, а на кону стати боявся, та не мав i талану до того. Вiн напустив на себе сум; дивлячись на нього, подумаєш: гiрке йому i те ваше святкування. Начальство раз довiдалося, чого вiн сумує. Другi за нього повiдали, що вiн мученик. Вiн, як справжнiй мученик, мовчав, не хотiв дiлитися нi з ким своїм лихом. То вiн мученик?
– спитало начальство так, буцiм сказало: то навiщо його й держати? Усi думали: кiнець Проценковi! Вiн сам млiв душею бiльше, нiж пiд ту лиху завiрюху, що зачепила й його. Прокльони на необачних уже складалися на його устах, як тут його кликнуло

начальство. Нi живий нi мертвий пiшов вiн до нього.

–  Вы хотите ехать на уезд?

Гриць одказав не словами, а зблiдлим обличчям та стухлими очима, що - коли воля його превосходительства.

–  Хорошо, - коротко i суворо одказало начальство.
– В NN открывается место. Поезжайте!

На радощах облiтав Гриць увесь город, усiх своїх знайомих. Одним вiн хвалився, як його прийняло начальство, яке мiсце давало, як вiн одказувався, а воно прохало; другим шептав на вухо: се за нашi бiди, за нашi лиха великi. Недаром ми пiдставляли шиї пiд сокири. Не вмре наша мати, не пропала даремно праця.

На третiй день Проценко виїхав з губернiї з думкою нiколи не вертатися в се прокляте мiсто, що так йому далося взнаки, що опорочило його добре ймення, що замiрялося на його життя молоде. Веселий вiн їхав на нове мiсце та балакучий. З возницями цiлу дорогу не вгавав, викав i чимало дивував їх тим виканням. Вони не знали, що про нього думати. "Се не наше щось, З далекого, видно, краю". I мали думку прокотити заїжджого барина на славу, та староста охолоджував: не дуже лиш гнатимеш коней: невелика цяця їде - знаємо ми сих безштанькiв!

У городi NN появився Проценко зовсiм iншим чоловiком. Веселий та говiркий, вiн смiло заводив розмову з кожним стрiчним i поперiчним, насмiхувався над повiтовим байдикуванням, над порядками городського життя, над громадянським безладдям. Вiн, здається, все знав, все пережив, передумав i став вище вiд того, що бачив, не гнушаючись, правда, i не гордуючи ним. Чи стрiвався вiн з простим чоловiком на вулицi - замовляв до його його мовою, викав, йшов рядом, не боячись огудки; чи з своїм братом службовим, - дивився тiльки па те, чи то молодий хлопець ще, чи поживший батько, - заводив смiло пiдхожу рiч: молодому розповiдав брехеньки, точив ляси, старого - привертав до себе розсудливою мовою про життя i, мов ненавмисно, ввертав у розмову чужесторонне слiвце, щоб того здивувати. I вiн справдi дивував усiх. "От смiлий, от талановитий", - думали молодi паничi i завжди З великою охотою заводили з ним розмову. "Голова, - протягом хвалили старi батьки, - послухай його - не наслухаєшся. I все то не по верхах скаче, а розумним словом глибоко гвоздить. Далеко такий пiде - не здоженеш, не випередиш". Помiж панянками не було нiкого за його. Хороше обличчя, люб'язна розмова, перевита жартами, хист до танцiв - все се було за нього, все слугувало йому на користь. Правда, перед ними вiн тiльки раз появився у своїй бойовiй зброї, i кожна подумала: "Се той, що його жадала душа моя". Потiм вiн звернув набiк; не личить стояти прямо: сонце нiколи не спада на землю, а скiльки до нього моляться людей на свiтi!.. Вiн не то щоб їх обминав, а помiж ними напускав на себе сум, скаржився на нудне життя, гостро розбирав їх iгри та забавки, насмiхався над їх замiрами. Його боялися й жалiли; боялися його гострої мови, жалiли красної вроди, що так рано довiдалася якогось лиха. Хто заклопотав його молоду голову? Хто уразив його гаряче серце?.. Нема кiнця-краю таємним догадкам i ще таємнiшим надiям! Кожнiй думалося: а що, як то я? I кожна навперейми перед подругою наряджалася якнайкраще, виступала якнайлегше; ведучи з ним розмову, замирала якнайдужче; а були й такi, що й бiсики перед дзеркалом учились пускати… Та не туди стрiляли його очi, не туди оберталось серце: не на непочатий морiжок польових квiток, а на пiдпушену грядочку огородних лiлiй. Молодi панiйки розважали його сум - велику тугу, вiд їх погляду загорялися його похмурi очi, тiпалося i билося гаряче серце.

Як тiльки приїхав вiн, то зразу оселився у Рубця. Антон Петрович раднiший мати свого брата на квартирi: разом вони на службу йдуть, трохи не разом i з служби вертаються; хата зайва е - чому ж його не пустити доброго чоловiка, коли вiн дає ще до того й добрi грошi. Пистина Iванiвна ще бiльше раднiша була такому квартирантовi. Антон Петрович i старий, i пiдтоптуваний, i все клопочеться, коли не по господарству, то про карти; а Григорiй Петрович i чорнобривий на лихо удався, i веселий, балакучий; про що з ним не заведи розмову - так легко, так любо з ним говорити. I обхiдчастий та принадливий: не пройшло й трьох днiв, а мов вiн у них зрiс i викохався; i слуги до його зразу привикли; i Iвась, синок, так полюбив. Не раз Пистина Iванiвна, дивлячись на нього, як вiн загравав з Iвасем пiсля обiду, глибоко зiтхала. Вона гадала в той час про свої молодi лiта, коли вона була ще баришнею, ждала своєї черги… "I от же не пiдвернувся тодi такий! А тепер - он яке опудало лежить i сопе!
– думала вона, дивлячись на чоловiка, що спочивав пiсля обiду.
– Он який крикун вистрибує!
– переводила очi на сина, та чує - й пiд серцем щось ворушиться.
– Уже ж що там не буде, а кумом вiн буде!" - рiшила вона.

Через пiвроку родилася Маринка. Як очуняла Пистина Iванiвна, почалися клопоти про хрестини: коли, як, що й до чого?

–  За кумом нiчого бiгати, коли кум у хатi, - жартiвливо промовила Пистина Iванiвна, указуючи на Григорiя Петровича.

–  Од хрестин грiх одказуватися, - одмовив той.

Кумою Антон Петрович давно вже намiтив товсту купчиху, що так любила чайку попити, добре попоїсти, уволю поспати; незгiрше вона любила i на зубок стороннього узяти; звiсно, як у гостях та помiж своєю компанiєю - не сидiти ж зцiпивши зуби!

–  А хрестити вiзьмемо молодого попа, - знову рає Пистина Iванiвна чоловiковi.
– Все ж перепаде що-небудь молодому, бо, кажуть, вiн так бiдує. Та разом i матушку проси: побачимо, що воно за губернська цяця.

Хрестини, iменини, похорони нiколи не справляються без бенкету: зiйдуться чужi люди, треба дiло зробити, треба й побенкетувати. Колись тi бенкети цiлими тижнями тяглися, широко та бучно справлялися; а тепер бiльше мiж прихильними знайомими.

На сей раз Антон Петрович запросив близьких собi: Книша з жiнкою - високою та сухою, як тараня, молодицею; секретаря з суду - лисенького та низенького старичка з його бочкою, як шуткуючи звав вiн свою жiнку - огрядну та товсту панiю, велику товаришку головихи; прохав вiн i голову, й Селезньова, та голову якесь дiло задержало, а Селезньов поїхав на села мiстки оглядати.