Повiя
Шрифт:
– А що ж мати? Де ж мати була, що за вас не заступилася?
– спитала Христя.
– Тож-то й є, що нi мене до матерi не пускали, нi матiр - до мене. Потiм уже я почула, що промiняв її пан другому за собаку. Отаке з людьми робили!
– Нуте, як же ви виплутались iз своєї бiди?
– Багато, Христе, розказувати. Якби все, як воно було, розказати - за рiк би не переказав… Держать ото мене на цепу, лежу я та гибiю. Хоч би одiрватись, утекла б куди та повiсилася!.. I от почала я крутити цеп: i спджу, i стою - та все кручу. Се ж не вiрьовка тобi, щоб перекрутити, а залiзо. Як ти його перекрутиш? Уже ж, думаю, що буде, те й буде! Цiлий тиждень його крутила - таки перекрутила. I залiзо не видержало - отаке!.. Се було вночi; як перекрутила, як край цепу брязнув у моїх нiг - страх мене напав. Що се я, думаю, наробила? Посидiла, подивилася; пiдняла цеп на руки - брязкаю ним. А далi - як зiрвуся з мiсця, як дремену з двору - тiльки закурiло! Куди я бiгла, якою дорогою - i досi не пригадую. Не знаю, як ранком опинилася бiля якогось села. Що воно за село?
– i того не скажу. Уходжу в перший двiр; собаки кинулись на мене; люди вибiгли. Обступили мене, обдивляються, а я стою, як тороплена. "Хто ти, вiдкiля?" - допитуються. А в мене рiч одiбрало, язика на поверну; бiля серця печiя пече, в головi огонь палає, у вiччю темно, наче я крiзь сито дивлюся. Спасибi однiй молодицi, узяла мене до хати, пригрiла своєю обхiднiстю та ласкою, дала їсти… Наїлася я, очуняла. Тодi тiльки розказала про спою пригоду. Розказую та плачу; а за мною i другi плачуть. "Куди ж ти тепер пiдеш?" - питають люди. "Не знаю, - одказую їм.
– Хоч з мосту та в воду!" А один чоловiк старенький уже, лисенький: "Тю-тю!
– каже, - оханися. Хiба на се немає нiякого суду, нiякого права? Жалiйся. Я, - каже, - знаю у городi такого панка, у судi служе. Помагає добрим людям. От i менi, - каже, - допомiг одiбрати землю вiд напасника. Хоч, поведу до його?" Я йому в ноги. "Згляньтеся, - молю, - хоч ви, дядечку! Я за вас довiку буду бога молити!" - "Не проси, - одказує, - мене, там попросиш. Я сказав поведу, то й поведу;
Дядько розказує йому за мене та просе: поможiть. "Можна, - каже, - можна попитатися… А що менi за те?" - "А що, паничу, - одказує дядько, - назначайте самi; одсудите на чисту - послуже не вам - другому; заслуже - заплате". Глянув вiн на мене якось скоса i зразу одвернувся. "Добре", - каже. I пiшов у хату. Довго не виходив, писав, видно, бо, вийшовшiї, зараз дав менi до рук бумагу. "На, - каже, - ею бумагу та иди до предводителя. Упади йому в ноги, розкажи все i бумагу подай". Спасибi дядьковi, повiв мене i до предводителя. Покликали мене. Уходжу я в хату, а там - панiв, панiв! Та накурено так, що аж синiє. "Де ж той предводитель? У кого його спитати?" - думаю та прямiсiнько перед усiма-бух! навколiшки. "I пожалуйте! i помилуйте!" - кажу, а цеп з рук як вирветься та - грюк! об помiст; аж усi струснулися. "Що се? i звiдки се?" - питає один старенький панок, пiдходячи до мене. Я йому бумагу до рук. Узяв вiн, прочитав про себе. "Добре, - каже, - бумагу твою приймаю i тебе поки що вiд панщини ослобоняю". Чую я те i не вiрю своїм ухам. Я думала, що одна смерть тiльки ослобонить мене вiд мого нещастя, а тут тобi кажуть: "Я тебе ослобоняю". Припала я до нiг того пана, цiлую їх та обливаю слiзьми. "Годi, - каже вiн, - годi! Тут сього не можна робити. Уставай!" Пiдвелася я, стою. "Iди, - каже, - собi та жди кiнця дiла".
– "Куди ж я пiду?" - питаю. "То вже твоє дiло", - одказує. "Цеп же, - кажу, - у мене на шиi прикований". Та й брязнула цепом. Дехто засмiявся. Старенький пан повернувся до других, щось пошептавсь. "Пiдожди", - каже. Кликнув чоловiка i послав кудись. Чоловiк не забарився вернутися з жидом. У жлда цiлий оберемок ключiв на залiзнiй каблучцi. "Розкуй, - каже пан жидовi, - оцю нам дiвчину". Довго мосувався жид, поти розiмкнув замок: все примiряв то той, то другий ключ, поти не знайшовся такий, що якраз прийшовся. Як розiмкнув - жида вислали. А мене знову питають: як я хочу: чи щоб по суду дiло пiшло, чи, може, вони визовуть пана; та з ним я переговорю та помирюся. "Господь, - кажу, - з ним! I не кличте його; краще кликнiть мою матiр".
– "А де ж твоя мати?" - "Не знаю, - кажу.
– Разом узяли у двiр, а де дiли матiр - не знаю". Знову пани почали шептатися, а далi й кажуть: "Ну, йди собi, та навiдайся через тиждень".
– "Куди ж я пiду?
– знову я їм своє товчу.
– У мене ж нi притулку, нi пристановища".
– "Наймися у кого служити, - каже пан.
– А поти - на тобi на харчi". I дав менi бумажку. Поклонилася я, поцiлувала пановi руку i пiшла. Дядько дожидався мене i знову повiв до панича. "А що, як?" - питає той. Я розказала все, як було. "Чому ж ти, дурна, не сказала, що хочеш по суду?" - "Бог його знає! Я не знала", - одказую. "Ну, нiчого, - каже, - ми його нагрiємо. А тепер от що: зоставайся у моєї хазяйки на службi".
– "Добре, - кажу, - послужу, скiльки скажете. Ще якби ви за мою матiр поклопотали, то я б вам i вiк служила!.." Оддала я дядьковi бумажку, що пан дав: не хотiв i брати, та я намагалася. Як? Скiльки зо мною возився та клопотав? Вирядила я його, а сама зосталася у хазяйки. Вона була мiщанка, перекупка: хлiбом торгувала, рибою, соняшником… У неї ото я й зосталася. Спершу було чудно, боязко якось; а далi привикла. Хазяйка нiколи не сидить дома - усе на базарi та на иазарi, а ми з її дочкою, дiвкою, дома правимося. Гарна була та Настя - Настею звалася - весела, спiвуча. Як заспiваємо, бувало, удвох - аж стiни слухають. Iнодi до нас i панич зайде. Розкаже менi про дiло, нахваляється пана у тюрму посадить. "От коли б, - думаю, - його в тюрму завдав, щоб знав, як знущатися над людьми".
– "А за матiр же як?" - питаю. Тодi ото вiн i сказав, що мати продана другому… Зажурилася я, засумувала. Шкода менi матерi старої; хоч би довелося побачити її, почути, як їй живеться… Якось раз увечерi панич кличе мене до себе в хату. Слово по слову - вiн почав менi казати: хочеш - я найму квартиру, будемо жити вкупi. Тобi, каже, добре буде: i те, i друге, i третє… Розпитує та пiдбива. Подумала я: не згодитися - не буде дiла вести: вiзьмуть мене знову до пана. А як до нього, то краще на шибеницю… Згодилася. З того ж таки вечора i почала я з паничем жити. Перейшли з ним на нову квартиру; живу - як господиня: схочу робити - роблю, схочу лежати - лежу. Добре було. 3абула про все. Про матiр тiльки iнколи згадувала, та боялася i згадувати. Що, думаю, як вона у хату - шасть: "А що се ти, - скаже, - вiд одного втекла, та другому на шию вiшаєшся?" - "Краще б, - думаю, - вона умерла, щоб i чутка про мене до неї не доходила…" Пожили ми отак з мiсяць, а може, й бiльше. Якось панич увечерi й каже: "Щось пан не їде".
– "Який, - питаю, - пан?" - "Твiй обидчик".
– "Хай йому цур!
– кажу.
– Я його й бачити не хочу". Коли се на ранок щось промелькнуло побiля вiкна, iде у двiр. Глянула я - пан… У мене i руки, i ноги потерпли. "Пан!" - кричу. А панич: "Iди, - каже, - собi у другу хату. Я з ним сам побалакаю". Пiшла я… Увiйшов пан, поздоровкався; та тихий такий, слухняний: де та й натура вовча дiлася!.. Слово по слову - завели рiч про мене. Жалiється паничевi, що я i сяка, i така: i волоцюга, i злодiйкувата. Дивується, що панич узявся за мене клопотати. Панич ходе по хатi, слухає та спльовує… У його була така чудна привичка - усе мов спльовує… Слухав ото вiн пана, слухав, а далi як визвiриться. "Та ви, - каже, - не соромитесь, отаке з нею вчинивши, ще й славити її? Бога побiйтесь! Я, - каже, - знаю її. Вона поблизу тут служе. Хазяйка не нахвалиться нею. Я думав, - каже, - що ви миритися приїхали, а ви так - базiкати". Пан мiй тодi на поп'ятний двiр. "Та я, - каже, - раднiший i миритися, i поступитися їй чим-небудь, хай тiльки облише".
– "Що ж ви їй дасте?" - пита панич. "Замiж вiддам, огород дам, хату вистрою", - одказує. "То все дурниця, - каже панич.
– Хочете на мир, - три тисячi!" Наче ужалений, пiдскочив пан. "Три тисячi?
– скрикнув.
– Краще я в тюрмi зогнию, на Сибiр пiду, нiж такiй поганцi три тисячi дам. Ще, може, прощення прилюдно скажете просити?" - "I прощення, - каже спокiйно панич.
– А ви думали як? Ще молiть бога, що вона вас за одно страждання позиває, а за те й мовчить, що ви її насилували".
– "Хто? Я?
– скрикнув пан.
– Вона бреше, мерзавка! Вона що вгодно наплете - вiрте їй. Хiба вона мало ще до того, як У двiр її взято, тягалася з хлопцями? А в дворi? Козачок Яшка є. Дитина, зовсiм ще дитина, а вона i його розвратила!" - кричить-гукає. А панич ходе та спльовує. Коли се, трохи охолонувши, знову повернувся до панича та так тихо та ласкаво: "Iване Юхимовичу, ви ж, - каже, - благородний; у ваших жилах тече дворянська кров. Ви самi маєте або вашi родителi крестян. Спитайте ви їх, вони скажуть, що то за народ? Чи варт вам устрявати у таке дiло? Що вона вам - сестра, родичка? Вона не вiдома нiкому. Що їй? Погомонять за неї трохи люди, а як вiзьме своє - кожному заздро стане. Кожна мати радiша буде сама привести до мене свою дочку, щоб пан нагородив, як її награджу… А я… Я боговi та государевi служив безпорочно; я - вiдомий мiж людьми; а тепер про мене по всьому повiту пiшла лиха слава… Через кого?..
– Аж зубами заскреготав.
– А ви, - каже, - ще й карати збираєтесь… Iване Юхимовичу! Згляньтеся на бога. Може, коли i у вас будуть дiти, худоба, крестяни… Може, i ви коли не видержите, - серце не камiнь - i вдарите якого… Подумайте тiльки, що через погань яку, не стоящу слова доброго, вас обезславлять, одiрвуть вiд дiтей, худобу вашу одберуть". Отак лазаря спiває! А я стою у другiй хатi та з-за дверей слухаю… Так i пориває мене до панича кинутись, щоб не вiрив нiчому, не вступав нiчого… Отже гляну в щiлину, побачу панову кострубату голову, його мишачi очi - так мене страх i обiйме, поступлюся геть… Довго вони балакали, не пригадую тепер уже що. Панич не вступа. Пiшов пан нi з чим, тiльки запрохав панича до себе ввечерi. Як зосталися ми удвох, я й кажу паничевi: хай одкупе матiр та дасть хату й огород, - бери вже його лиха година!
– помирюся. "Що ти, дурна!
– каже панич.
– I не думай без мого вiдома мириться!" Чи так, то й так. "Ти краще знаєш", - думаю. Увечерi панич пiшов до його, та вернувся аж свiтом - п'яний-п'янючий! Того дня i на службу не ходив, а ввечерi каже: "Знаєш, Мар'є, що? Дає тобi пан вiльну та двiстi карбованцiв: сто зараз, а другу сотню - як прошенiе подаси… Мирися!" А я: "А мати ж як? Хай хоч матiр одкупе". Зяротався панич. "Матiр?
– перепитує.
– Ну, нащо тобi мати? Ти ж у мене будеш жити. Адже вона, як вiльна буде, до тебе прийде. Що ж тодi? похвалить i погладить вона тебе?" Думаю: справдi так; жалко i матiр, шкода й себе… Що його робити? А вiн одно: мирися! I дає менi бумажку. "Оце тобi, - каже, - i грошi. Хоч у тебе будуть, а нi, то я заховаю".
– "Сховайте, - кажу.
– Де я їх у себе сховаю? Ще хто-небудь украде". Так уже йому вiрила, дурна. Потiм я дiзналася, що панич потяг з пана аж двi тисячi, а менi сказав - двiстi карбованцiв… Та про се рiч далi, а тепер одно товче менi: мирися та й мирися… Написав вiн прошенiє, послав мене з ним до предводителя. Пiшла я, подала. "А що, - пита, - голубушка, своє получила?" - "Получила", - кажу. "Дiла по суду не хочеш вести?" - "Не хочу". З тим я i пiшла назад. Iду та й думаю: оце двiстi карбованцiв е. Що менi на них купити? У мене нi сорочки лишньої немає, нi платка, нi юпчини, нi кожушанки про зиму. Куплю скриню та надбаю повну. Прийшла додому, хвалюся паничевi. "Чи так, то й так. Багато його, - каже, - нiчого надбавати, а що слiд купити - купи". Потроху я почала скуплятися. Панич дає грошi, а я скупляюся. Надбала повну велику скриню. Прибралася, нарядилася, нiчого менi i не треба! Зябуяз i яро грошi, що ще у панича зоставалися. Нащо вони? Хай лежать до слушного часу. Тiльки раз панич i хвалиться: "Чи ти пак, знаєш, Марусю, що твiй пан нас обдурив?" - "Як?" - питаю… "Так, не вiддає досi другої сотнi. Було б не подавати прошенiя, не взявши до рук усiх грошей". Менi, правда, шкода стало, та не дуже.
– мiж возами знайомий чоловiк, З нашого села. Здоровi!
– признавсь-таки. Пита: де я тепер? "Служу", - одказую йому. Слово по слову - розбалакалися. "Та й добре ж ти, - каже, - нашого пiдсiкла!" I розказує менi, що прийшлося пановi чимало худоби всякої спродати, щоб менi сплатити. "Тепер ти, - каже, - багачка".
– "Багачка ж, - кажу.
– Багато дечого немає". Та й хвалюся, що не я пана пiдсiкла, а вiн не додав менi сотнi карбованцiв. "Як?
– дивується.
– Прикажчик же хвалився, що всi до копiєчки вiддав тому пановi, що за тебе клопотався. Щось двi тисячi чи й того бiльше; як, - каже, - не благав, як не прохав - хоч би копiйкою поступився; всi загалом виложив йому на стiл!" Защемiло моє серце. Уперше прийшло менi в голову: а що, як панич дуре?.. Потiм почала розпитувати за матiр. "Чи не чули, - питаю, - де i як вона?" - "А ти хiба, - каже, - нiчого й досi за неї не знаєш? Давно твоя мати умерла, щось i мiсяця не жила у нового пана: журилась, журилась та з журби й умерла". Прийшла я додому. Плачу - отакими! Жалко менi матерi, шкода, що так мене всi дурять… Приходе панич. "Чого ее?" - питає. Розказую йому: матiї вмерла, i люди кажуть отак i отак. Вiн насупився. "Вiр ти, - каже, - людям. Чого дурнi не набрешуть?" - 3 того часу почав вiн вiд мене критись та сторонитися. Як дома бува - ляга мерщiй спати; повернеться до стiни - мовчить; чи пiде куди - до свiту засиджується. А тут i зо мною дiється непевне. Чую - щось кидається, ворушиться пiд моїм серцем. То менi чогось весело стає: спiваю, балакаю сама з собою, як дурна або божевiльна: то, навпаки, слова вiд мене не доб'єшся. Нудно менi, важко, гiрко… Подумаю про своє безталання - сльози так i заллють очi!.. Раз весела я була, розказую усякi нiсенiтницi паничевi, теревенi правлю, а далi питаю його: "Чи будете радi синовi або дочцi?" Як сказала те, дивлюсь - хмуриться вiн, морщиться, аж на лицi змiнився. "I не подумай!
– каже.
– Як тiльки що писне в хатi - з того часу нам укупi не жити!" - "Як же ее так?
– питаю.
– Де ж менi його дiти?" - "Де хоч. Хоч зжар та з'їж!" Повiриш, як сказав вiн менi те, то наче холодною водою обдав мене!.. Руки i ноги у мене затрусилися, у очах потемнiло… Стою, дивлюся - i нiчого не бачу; а свiт кругом мене так вертушкою i ходить, так i крутиться… "Боже!
– думаю.
– I се батько каже? Де ж батькове серце?.." А я спершу тiшилася, дурна. Думаю: "Коли б господь послав… як я його буду любити. Який вiн буде радий!" I молю бога, коли буде хлоп'ятко, то щоб на iiого було схоже. Не дасть же вiн занапаститись своїй дитинi?.. А тут на тобi та цить!.. Хоч зжар та з'їж! Здається: якби вiн у той час ударив мене ножем у серце - не так би воно заболiло, як вiд того слова! Мовчу я, похнюпилася. I з того разу став вiн менi противний. Такий противний - господи! Уже пiсля того не було нiколи й розмови по серцю. Вiн iнодi i лащиться до мене, та ненависне менi його те пiдлабузювання; не гляну я на нього як слiд, i дише вiн на мене важким чимсь… А тим часом i воно дає ознаки. Уже примiтно i збоку стало. "Еге, - каже, - так ти справдi?" I вказав на стан. Бiльше нiчого не сказав, а на другий день приходе з служби i приносе невеличку пляшечку. Щось жовте в нiй, аж червоне - таке жовте. "На, - каже, - випий; се вино таке". Я, звiсно, не знала нiчого: узяла й випила. Як випила - нiчого, i пообiдала - нiчого. Поприбирала я, збираюся спочити. Коли се - як заболить у мене в животi, як зарiже; в очах так i потемнiло. Упала я i далi нiчого не пам'ятаю. Коли очунялась, аж уся в кровi плаваю, - отака калюжа!.. У мене серце так заболiло, так заболiло!.. Краще б уже я i не вставала, а там навiки околiла. А вiн ходе бiля мене. "Прибирай, - каже, - та закопай на вгородi". Не стерпiла я! "Прибирай, - кажу, - сам, коли наробив такого!" Як же скоче вiн, як затула ногами… "Я тебе на вулицю викину! Я тобi i се, я тобi i те!" Узяла я зiбрала в битiй макiтрi все, дiждала вечора та серед огороду й закопала. Пiсля того щось бiльше тижня наче п'яна ходила. До нього не говорю, i вiн до мене не говоре. Коли так тижнiв через зо два прибiгає вiн з служби ранiше, нiж завжди. "Слухай, - каже, - як будуть питати, де дiла дитину, кажи: скинула. Упала, мов, з горища та й скинула. Не кажи тiльки, що пила що-небудь, бо бути i тобi, i менi на Сибiрi". А воно, бач, що: пан, заплативши За мене грошi, не подарував всього так: найняв жидiв, щоб слiдили за нами. Звiсно, усi бачили, що я ходила така; а то зразу стала як i слiд. Ну, ото йому зараз донесли, а вiн подав бумагу таку, що панич не по закону живе зо мною, прижив дитину та й з свiту звiв. А панич там служе, куди тi бумаги подають. Як побачив, то й прибiг додому завгодя навчати, що менi казати. Не встиг вiн пiти, як до нас у хату суне й панство, i москалi. "Ти така?" - питають. "Я".
– "Ти ходила важка?" - "Ходила", - кажу. "Де ж ти дитину дiла?.." - "Скинула. Лiзла з горища, упала та й скинула".
– "Де ж ти подiла?" - "Закопала на вгородi".
– "Веди!" Повела я. Одрили, глянули: земля землею! "А не приймала ти нiчого? Нiхто тобi давання не давав?" - "Нi, - кажу, - не давав".
– "Брешеш!" - "Чого ж менi брехати!" - "У чорну її! У тюрму!" - крикнув усатий пан при шпорах. Беруть мене, а панич тут ззаду їх лупа на мене очима: нiчого, мов, нiчого, тiльки не признавайся. Узяли мене, подержали до другого дня у чорнiй. На другий день знову питають. Я їм усе одно; скинула, та й годi. "У тюрму її!" Одвели мене в тюрму. Почалося дiло… Пiвроку я в тюрмi просидiла, а потiм заслали ще й у монастир на пiвроку.
– А панич?
– спитала Христя, важко зiтхнувши.
– Панич викрутився та пiсля того оженився i зажив паном… Он воно, Христе, як нас пiддурюють!.. Отака-то правда на свiтi!.. Пiсля того пустилася я, як там кажуть, як собака з ожереду. Полюбила москаля, i жили ми гарно, поти йому одставка не вийшла. А вийшла - як пiшов, то й думати забув. А присягався, що дома тiльки спродає свою спадщину, знову вернеться та й поберемося… Обдурив i сей. Покинула я тодi мiсто, де жила; думаю: може, у другому краще буде. Приблудилася сюди. Пiднесло того Иосипенка з сватанням. Я його нi капельки не любила; якийсь з його вайло, а так пiшла, щоб не хилитись по чужих людях. Сам, бач, господар: своя хата, своя худоба… Думка: обживемося, звикнемо одно до другого. Воно б, може, ми i обжилися, коли б не свекруха. Так вона ж, як iржа те залiзо, пиляла щодня. Кинула i його. Уже ж гiрше не буде, як є! Прийшла сюди, найнялася. Пiдвернувся фiдфебель з роти. Молодий та бравий… Що ти з серцем подiєш?.. На свої заробiтки нову йому одежу справила, чоботи до вакси пошила, часи срiбнi купила. А вiн тепер жениться на мiщанцi. Отаке-то, Христе! Горенько з сим серцем!
Мар'я замовкла; мовчала й Христя. Життя Мар'їне, як на долонi, стояло перед нею, гiрке та непривiтне, зламане панськими вчинками, занехаяне паничiвськими замiрами. I їй страшно стало; страшно за себе… Крiзь невеличку щiлочку прокрався до їх у темноту мiсяць срiбною стежечкою… Христя струснулась.
– Он уже й мiсяць зiйшов, - промовила вона тихо.
– Зiйшов. Пора спати. Спи, Христе, хай тебе минає те лихо, що мене строщило!..
– I Мар'я почовгала до свого лiгва. Христя довго мовчала.
– А чи ви, тiтко, не знаєте, бува, Марини?
– спитала, помовчавши, в Мар'ї.
– Якої?
– Як би вам сказати? Дiвки Марини. Вона з одного села зо мною. Уже третiй рiк, як вона тут служе. Щира колись була товаришка! А от i не прийдеться з нею нiде побачитись.
– Де вона служе? чи не в Луценчихи?
– питає Мар'я.
– I того не скажу.
– А яка вона? Чорнява, висока; губа мов розрубана?
– Вона, вона!
– скрикнула Христя.
– Як малою була - на нiж упала.
– Знаю. Хвалилася молодиця з того двору, що вона з паничем водиться. Там панич у Луценчихи на квартирi… Розказувала: раз, каже, уночi сплю. Тiльки крiзь сон чую: дверi з паничевої хати - рип! Неначе що пiшло… Я спросоння кинулась, питаю: хто там? Не чути нiкого… Я облапую мiсце кругом себе… Що за бiс! То Марина лежала бiля мене, а то - тiльки мiсце тепле. "Еге ж, - думаю, - бач, як нашi тихi". Чую - цiлується хтось; так смачно цiлується! "Пiдожди ж, - думаю, - пiдстережу я тебе, щоб не видавала себе такою святою та недотрогою…" Лежу, не сплю… Не скоро, не скоро дверi знову - рип! А вже сiрiло, i видко менi чорну тiнь… "А що то, - питаю, - до панича, дiвко, ходила?" Вона тихо-тихо опустилася, мовчить. Далi - як заплаче! "Се ти, Марино?
– питаю.
– Чого ти?" Вона тодi давай прохати, щоб нiкому не казала.
– То се Марина?
– здивувалася Христя.
– А що ж твоя Марина - свята? Хiба в неї душа з лопуцька? Христя мовчала, її аж мороз подрав поза спиною… "Невже се правда?
– думалося їй.
– Вона ж добре знає Марину. Сама Мар'я каже, що вона недотрога… Така i в селi була: боїться було, коли хто з хлопцiв до неi обiзветься, зачепе, бува. А тепер що кажуть?.. Нi, се неправда, неправда!.. Коли б менi побачити її, я по очах помiчу…"
I сонна немiч почала колихати Христю.
Їй недовго довелося ждати… У вiвторок, як пiшла Мар'я на нiч, та вже i ранок, а її немає. Уже Христя й попоралася, бiля чого було треба, - нема Мар'ї. Пан збирається на базар.
– Скажи Мар'ї, щоб на базар iшла.
– Мар'ї немає, - одказує Христя.
– Як немає?
– Немає.
– На чорта й краще! То збирайся ти.
Христi давно хотiлося пiти куди-небудь з двору, хоч на людей, на мiсто подивитися. Мерщiй одяглася вона, ухопила корзину i - готова.
Недалеко вже й до базару - палицею кинути. Уже й вози видно, крик i гвалт людський чується, як з перехресної улицi вискочила панi.
– Здрастуйте, Антон Петрович, - скрикнула до пана, простягаючи руку.
– На базар?
– На базар.
– Будемо ж разом iти.
– Чого се ви однi?
– питає пан.
– Та я не одна: там десь ззаду дiвчина зосталася. От лихо з сими слугами! Куховарка як пiшла учора звечора, та й досi немає.
– I у вас так? I в мене не краще. Воно, видно, усi куховарки зговорилися на сьогоднi.
Панi зареготалася; зареготався i пан. Христя iде ззаду мовчки. Коли чує - наче що штовхнуло її в бiк. Зирк - Марина!
– Здорова, Марино!
– призналася Христя.
– Христя?
– скрикнула та.
– Де ти взялася?
– Я вже бiльше мiсяця як тут. Служу.
– Як же се? А дома хто?
– I вже тепер дома!
– понуро одказала Христя.
– Як саме?
Христя почала було розказувати, та вони якраз дiйшли до базару. Пан повернув в одну руку, панi - в другу.
– Марино! Ти знаєш усi ходи; прийди до мене - докажу, - просе Христя.
– Прийду, прийду. Безпремiнно прийду. На днях жди!
– i обидвi розiйшлися.