Повiя

Мирний Панас

–  Далеко куцому до зайця!
– увернув Довбня, та Проценко не слухав.

–  Як той, так i ви, - гукав вiн на всю хату, - за основу взяли народну пiсню, на нiй построїли свої твори. Його народ розумiє - повиннi i голос розумiти. О-о! Народ - великий естетик!..
– придавив вiн на сьому словi i, повернувшись до Довбнi, запитав: - Кликнути, чи що?

Довбня мовчки хитнув головою. Йому бiльше всього бажалося подивитися на Христю, що так йому запала у вiчi, нiж послухати, що вона на його гру скаже.

Насилу Проценко умовив

Христю увiйти до нього в хату; та вона сама, певно, не пiшла 6, якби Мар'я не потягла за собою.

Довбня аж зареготався, як Проценко посадив їх рядком на кроватi.

–  А нуте ви, великi естетики, - глузуючи, сказав вiн, - слухайте обома ухами.

I почав невiльницький плач, як плачуть козаки у турецькiй неволi, здiймаючи руки до бога i молячи в нього смертi. То була невеличка часточка з народної думи… Плач гiркий, молитва тепла i важке зiтхання окрили хату. Першi струни тонко та важко голосили; баски глухо гули, мов задавлений плач з-пiд землi виривався-доносився… Проценко сидiв, похнюпившись, слухав. Вiн вчув, як щось, наче мурашки, бiгає у нього поза спиною; то сипне морозом, то пахне жаром, а хвилi важких голосiв упинаються в душу, ссуть її, щипають за серце…

Проценко, глибоко зiтхнувши, замотав головою; Христя i Мар'я зглянулися й зареготалися.

–  Ну, що?
– догравши, спитав Довбня. Проценко мовчав.

–  Нi, це не гарна: важка дуже. От що ранiше грали - то краща, - промовила Мар'я. А Христя важко зiтхнула.

–  Чого ти так важко зiтхаєш, моя перепiлочко?
– спитавсь Довбня, прикро заглядаючи на її похмуре обличчя.

–  Христе! Мар'є!
– почувся в кухнi вигук.

–  Панi… - злякано прошептали обидвi та так i полинули в кухню.

–  Позабираються до панича в хату! Чого?
– гримала Пистина Iванiвна.

–  Оце зададуть капотi нашим критикам!
– зло усмiхаючись, мовив Довбня.

Проценко сидiв, похнюпившись, та мовчав, а Довбня довгими ступнями мiряв хату.

–  Що, якби сю гру почула Наталiя Миколаївна? От би була рада!
– через який час мовив Проценко.

Довбня став, прикро глянув на Проценка, запитав:

–  Яка?

–  От з ким слiд вам познайомитись! Ви знаєте отця Миколая? Його жiнка. Молода, спiвуча й так страшенно любе музику. Хочете, я вас познайомлю?
– засипав Проценко.

–  З попадею?
– розтягуючи, спитав Довбня.
– А в них є що випити? Проценко зморщився i неохоче одказав:

–  Повинно б знайтися, як у кожному сiмейному домi.

–  А як нема, то якого чорта я до них i пiду? Не бачив попiвських злиднiв?
– понуро бубонiв Довбня.

Проценко ще бiльше зморщився. Трохи лиш чи не вгадав Довбня. Скiльки вiн знає - в попiв завжди так бiдно… "Злиднi, справдi злиднi!" - подумав вiн, Потiм зiйшла йому на думку сама попадя - така жвава, така вродлива…

–  Невже ви людей мiряєте по їх достатку?
– спитав вiн, пiдвiвши голову.

–  А то ж по чому?
– одказав

спокiйно Довбня.
– Прийдеш до чоловiка в хату, просидиш до пiвночi та не дадуть нi чарки горiлки, нi шматка хлiба?

"Облопа! п'янюга!" - трохи не скрикнув Проценко, та тiльки засовався на стiльцi.

–  Одначе, про мене, хоч i ходiмо, - згодився Довбня.
– Потрусимо трохи попiвську калитку… Вiн менi ще по семiнарiї знайомий, а вона… вона, кажуть, у нього теє… веселенька попадька.

"Теє!.. весела!" - мов кременем черкнуло Проценка; щось непривiтне та злюче ущипнуло за серце. Так би, здається, i кинувся на Довбню, так би й загородив кулаком рота цьому чортовому п'янюзi, облопi!..

Проценко прикро глянув на Довбню; а той, наче стовп перед ним - рiвний та спокiйний, i тiльки непримiтна ухмилка грала на його устах та понурi очi жеврiли стиха. Проценковi чогось стало страшно… Страшно, що такий талановитий чоловiк, як Довбня, та отак себе занехаяв.

–  Так коли пiдемо?
– допитувався Довбня.
– Завтра, чи що? Iде - завтра?

–  Як хочете, - понуро одказав Проценко.

Довбня, ще раз покуривши, пiшов додому: а Проценко сумний снував по хатi, роздумуючи, як би йому звернутися, щоб не пiти завтра з Довбнею до попiв. Вiн каявся, що пiдмовляв Довбню… Нап'ється та ще ляпне таке, що нi в тин нi в ворота! Вiд нього всього можна сподiватись… "Сказано: бурсак!" - промовив вiн уголос i невеселий знову заснував по хатi.

–  Паничу! вечеряти!
– ускочивши у хату, веселенько мовила до нього Христя.

Вiн зиркнув на неї. її трохи розкуйовджена голова, рожеве повне обличчя, гола шия, круглi, мов виточенi, плечi - все зразу кинулося йому в вiчi.

–  Вечеряти?
– перепитав вiн, наближаючись до неї; злегка торкнувся пальцем її гарячого пiдборiддя, заглянув у вiчi.

–  Еге, кличуть, - весело защебетала вона. Серце у нього чогось непевно стукнуло; щось його наче сiпнуло, потягло до неї.

–  Курiпко ти польовая, - промовив вiн любо та тихо i занiс руку, щоб обняти.

Мухою крутнулася вона i зразу опинилася в кухнi… тiльки половинка дверей гучно бренькнула за нею.

–  Чого ти наче ошпарена вискочила?
– спитала Мар'я. Христя тiльки важко дихала. Як Проценко переходив через кухню в горницi, вона поза спиною його посварилася кулаком i тихо промовила: "Бач який!"

–  Зачiпав?
– спитала Мар'я i зареготалася.
– Ох ти, простота селянська!
– промовила далi i чогось глибоко зiтхнула; а Христя, червонiючи, як макiвка, похнюпилася… Серце у неї так билося!

У горницях за вечерею Пистина Iванiвна смiялася з його вигадки - кликнути прислугу цiнувати Довбнину гру. Проценко не сердився, навпаки - жартiвливо показував, як Мар'я пiдпиралася рукою, дослухаючись, як Христя важко зiтхала. Вiд його кумедних приповiсток реготалася Пистина Iванiвна. Як вiн вертався з вечерi у свою хату, Мар'я його зупинила.