Повiя
Шрифт:
У призначену недiлю звечора зiбралися запрошенi гостi, посiдали, ведуть Звичайну розмову - хто що чув, хто що бачив; ждуть батюшки. Аж ось i вiн, та ще й не сам - з матушкою.
– I чого?
– спитала секретариха з полiцiї, хитнувши головою.
– Скажiть же, - додала секретариха з суду.
– I їй сюди треба! Iшла б у машкарад скраю водити!
– увернула головиха. Вона вже дещо чула про молоду попадю, що та виробляє.
Попадя увiйшла в гостинну наряджена та надушена, її гарне шовкове плаття злегка шамотiло по долiвцi, цвiтний пояс, наче райдуга, перевив тонкий та стрункий стан. її бiла, наче виточена,
– Нарядилась, а їсти, кажуть, нiчого, - припавши до Рубчихи, промовила секретариха з суду.
– Пiдiть же!
– одказала та.
Головиха тiльки сплюнула i припала до блюдечка з чаєм. Попадя, уступивши в гостинну, привiтно поклонилася усiм. Пистина Iванiвна напрямилася стрiти не знану ще гостю. Почалося знайомлення. Попадя, як ясочка, бiгала вiд одного до другого, хапалася за руки, мiцно здавлюючи їх, трусила; з жiнками цiлувалася. Личко її горiло, очi грали. Вона така рада новим знайомим. Так давно ждала сього часу. I защебетала, мов пташка ранком. Балакаючи з хазяйкою, увертала слово й до гостей; чула, що говорили чоловiки в другiй хатi, i з ними вона перегукувалася своїм дзвiнким голосом. Бажаючи побачити народжену, кинулася в дитячу, обцiлувала червоне личко Маринки, витерла губи бiлим пахучим платочком i метеликом ускочила знову у гостинну.
– А хто ж кумом?
– спитала.
Пистина Iванiвна пiдвела кума, познайомила.
– Я десь вас бачила, - сказала вона, стрiльнувши на нього очима.
– На улицi, може, - вiдказав вiн, вклоняючись.
– Нi. Ви не з губернiї?
– Доводилося й там бути.
– То-то.
– I вона заторохтiла про губернiю.
– Там-то хороше, там-то весело! Садки, клуби, маскаради.
Григорiй Петрович зрадiв новiй знайомiй. З одного города - у них зразу знайшлося що пригадати, про що поговорити. Весела i тепла розмова зачалася мiж ними.
– Хльорка!
– тихо промовила Книшева жiнка.
– Та ще й губернська, - додала секретариха з суду. Головиха зачмихала i вилила з блюдечка чай на себе.
– Плаття! плаття!
– загукала секретариха з суду i кинулася за ганчiркою.
– Нiчого, - заспокоювала головиха, струшуючи з свого дорогого шовкового плаття краплi чаю, а в душi лаяла i попадю, i секретариху.
– Бачите, що тут за люди - якась звiрота, - прошептала, повертаючися до Григорiя Петровича, попадя i, зiтхнувши тихо, додала: - А ти живи мiж ними та ще й вибери подругу собi.
– То ви не подругу вибирайте, а друга, - одказав вiн їй.
– Друга?
– скрикнула вона, i блакитнi очi її аж посинiли.
– О-о, я знаю вас, мужчин. Ви всi єхиднi такi, коварнi… У-у-у!..
I вона так утiшно засовалася, посварилася рукою, так чарiвниче заграла очима, що якби не було нiкого, Григорiй Петрович так би й припав до її ручки.
– Всi? Невже всi? Мало ж ви знаєте нас, коли так, - одказав вiн буцiм покiйно.
Попадя глянула йому у вiчi, пильно глянула… Ще хвилину - i вiн, певно, не видержав би її палючого погляду; та вона одскочила
"Ану, потягаємося, чия-то вiзьме", - подумав вiн, скребучи бороду.
Тут почалися хрестини. Усi осталися в гостиннiй, тiльки хазяйка з попадею вийшли в дитячу.
– Не по кумi куму вибрали, - промовила вона, зазираючи у вiчi Пистинi Iванiвнi.
– То, бачте, головиха. Обiйти якось було нiяково. Зяаете нашi звичаї, - виправлялася Пистина Iванiвна.
– А кум - наш квартирант. Попадя мала щось сказати, та тiльки очима заграла.
– Ваше ймення?
– червонiючи, спитала Пистина Iванiвна.
– Наталя Миколаївна, - одмовила попадя.
– Тiльки ви мене так не зовiть, зовiть прямо Наташа.
– I вона кинулась обнiмати та цiлувати Пистину Iванiвну.
"Дiвчинка!.. їй би ще тiльки гуляти та в кукли грати, а не попадювати", - подумала Пистина Iванiвна.
Пiсля хрестин чоловiки одрiзнилися у другу хату, засiли за карти. Жiнки зосталися з одним кумом у гостиннiй. Пистина Iванiвна часто вибiгала то по хазяйству, то до дитини. Секретариха з головихою бiльше мовчали, слухали, як торохтiла попадя з Григорiєм Петровичем; а вона нi на хвилину не вгавала: то гудила порядки тутешнi, то згадувала губернiю i зiтхала. Григорiй Петрович iшов їй навпаки - дратував, перечив; а вона, коли не мала що одказати, то сварилася на нього своїм кулачком. Яка вона хороша була в тому гнiву! Припухлi устоньки, мов рожева квiтонька, розкриваються, блищать бiлi та рiвнi зубенята, щоки криються краскою, а очi горять-палають.
– Циндря то вона циндря, а дивiться, яка вродлива дуже, - промовила головиха на ухо секретарш! з суду.
– Що та врода?
– одкопиливши губу, одказала та.
– Хiба на те, щоб другим на шию вiшатися? Чи бачите, як заграє!
– I сраму їй немає, - увернула Книшева жiнка.
– Рада, що до панича допалася: торохтить, як та порожня бочка. А до нас, небiйсь, то й зацiпило їй.
Тут саме Пистина Iванiвна кликнула нащось Григорiя Петровича. Попадя, зоставшися сама, повернулася до жiнок.
– Ви не скучаєте? Ми тiльки з Григорiєм Петровичем i говоримо, Головиха ззирнулася з своїми товаришками.
– Та тiльки ж вас i чутно, - прошептала Книшева жiнка.
– Ми на вас, серденько, дивлячися, радiємо, - уїдливо промовила секретариха з суду.
– Давайте у хванта грати, - крутнулася попадя.
– Нi за що нам хвататися, - з усмiшкою одказала головиха, а її товаришки зареготали.
– Не хочете?
– спитала попадя.
– Не хванталися ми змалку, а на старiсть пiзно учитися, - знову промовила головиха.
Попадя закопилила губу i, пройшовшися по гостиннiй, повернула в хату, де чоловiки у карти грали.
– Бачили, як носом закрутила, - штовхнула секретариха головиху.
– З'їла облизня!
– промовила Книшева жiнка.
– Менi у хванта грати… - обiзвалася головиха i, схилившись набiк до секретарихи, закихкала; та, дивлячись на головиху, собi зареготалася. Товстi та круглi, вони, наче кавуни тi, хиталися то на той, то на другий бiк, одна одну штовхаючи: широкi їх обличчя вiд реготу ще бiльше ширшали, займалися краскою, поливалися слiзьми; збоку суха й довгобраза Книшиха, наче довгоноса ворона, дивилася на них i собi якось кисло усмiхалася.