Постріл
Шрифт:
— Сідай!
У Миші защеміло серце від цієї усмішки. Дивне дівчисько, горде. Він пригадав розмову з Миколою Львовичем. Микола Львович сказав того разу: «Це робить їй честь». Вона й зараз тримається так само, намагається тамувати своє горе, не нав’язує його нікому. А вони співали про неї: «Я манірність, тру-ля-ля-ля…»
— Де мама? — запитав Миша.
— Скоро прийде.
— Як вона?
— Мені здається, що вона досі не розуміє, що скоїлось, не вірить, не усвідомлює. То раптом стає такою,
— Певно, вона так і думає, — зауважив Миша.
— Атож, переконана в цьому. Вона завжди його побоювалась, хоч не завжди зізнавалася, храбрувалася, а тепер твердить, що до всього він намагався ще на її очах влізти у вікно.
Миша поглядом примірився до пожежної драбини.
— Це досить складно.
— Я те ж саме їй сказала, а вона відповідає: «Складно? Для нього?»
— А що було в портфелі?
— Службові папери, якісь документи на брак.
— Навіщо вони Вітьці?
— Можливо, він їх просто викинув. Мама твердить, що йому був потрібен портфель. Адже вони збиралися в Крим. Андрій заялозив том енциклопедії на «К». Андрій же зовсім ще дурник. Він, наприклад, своїм почерком, з помилками через кожні два слова, виготовляв «дАкумент». В «дАкументі» вказувалося, що вчитель Вітя Буров їде зі своїми хворими на сухоти учнями в Крим.
— Для Криму потрібен не портфель, а чемодан. Але припустимо. Скажи, якщо не секрет, чому про зникнення портфеля твій батько не заявив у міліцію?
— Фатальна помилка. Якби заявив, то лишився б живий. Але розумієш… Того вечора вдома лишався один Андрій, тато побоювався, що підозра впаде на нього. Крім того, якщо Андрій якось причетний до пропажі, то тато сподівався, що з часом він зможе повернути документи. Навіщо вони хлопцям?
— Невже Андрій причетний?
— Ні, ні в якому разі, цього не може бути. Я намагаюсь уявити собі хід татових думок.
— Ну гаразд. Вітька вкрав портфель, припустимо навіть за допомогою Андрія. Але вбивство…
— Я не вірю, що Вітька вбив тата, не вірю… — сказала Люда. — Гадаю, що нас хотіли пограбувати, прослідкували, коли ми поїхали на дачу, залізли в квартиру, але тато несподівано повернувся з дороги.
— Правда? Чого?
— Згадав, що йому треба написати доповідну записку. Звичайно це дуже дивно, я досі сушу над цим голову.
— Справді, дивно, — погодився Миша.
— Взагалі багато незрозумілого… Наприклад, про зникнення портфеля я дізналася після того, як убили тата.
— Тобі не говорили? Приховували? Весь тиждень?
— Так.
— Чого?
— Мама каже: не хотіли хвилювати мене… Я в це не дуже вірю.
—
— Андрій знав, вони питали в нього, де портфель.
— Отже, тільки від тебе приховували?
Люда пильно глянула на Мишу.
— Що ти хочеш цим сказати?
— Просто констатую цю обставину.
Та для самого Миші ця обставина була зрозуміла: Зимін не довіряв Люді через Навроцького.
Чи може Миша зараз довіряти Люді? А якщо вона перекаже Навроцькому?.. Після того, що скоїлося, навряд. А втім… Нехай думає іншого разу, з ким швендяти по ресторанах!
— Хочу, щоб ти на всяк випадок знала: в портфелі справді були документи на брак. Але цей брак було відпущено твоєму знайомому, Валентинові Валентиновичу…
Миша докладно розповів Люді про епізод з вагоном.
— До речі, — безжально вів далі Миша, — коли ви з Юрою танцювали в ресторані, Валентин Валентинович розмовляв з Красавцевим, а потім Красавцев передав документи Миколі Львовичу біля прохідної, коли Микола Львович ішов додому. Микола Львович не хотів брати, Красавцев нав'язав їх йому.
Люда ошелешено дивилася на Мишу.
— А коли пропав портфель, Валентин Валентинович був з нами в театрі…
— Був… А коли вбили Миколу Львовича, був зі мною в цирку… Я його не звинувачую, я просто розповідаю тобі деякі обставини.
Люда дивилася великими очима на Мишу. Потім закрила лице руками.
— Ну, ти чого…
— Це я вбила тата. — Вона відняла руки, її очі були сухі й червоні. — Я привела цю людину в дім.
«Щось не так виходить у мене з цією сім'єю, — подумав Миша. — То злюсь на них, то жалію».
— Я ж нічого не стверджую, просто намагаюсь пов'язати між собою деякі факти.
— Це я вбила тата, — повторила Люда, — я привела цю людину в дім. Тато казав, що він йому не подобається, не хотів бачити його в нашому домі. Тепер я розумію чому: він знав, він передчував… Боже мій… Це я, я, я… Все я… Винна одна я. Адже коли він прийшов до нас перед театром, я одразу зрозуміла, що він таке: все бреше, жодного слова правди, я все відчула, але в мене забракло сміливості відмовитися, не йти в театр, мені було соромно перед татом, перед мамою… Ой лишенько, що ж я накоїла…
Вона розгойдувалася, заплющивши очі. Миша вперше бачив такий розпач, не знав, що йому робити, як заспокоїти.
— Нема жодних доказів, що це зробив Навроцький, — сказав він. — Ти даремно себе картаєш. Навпаки, всі докази на його користь, ти сама їх наводила. Крім того, вбивши твого батька, вони не взяли документів — виходить, справа не в документах і, отже, не в Навроцькому. Просто я так, як і ти, не вірю, що Вітька вбивця.
Вона сиділа мовчки, втупившись очима в одну точку, потім сказала: