Постріл
Шрифт:
Насторожений жіночий голос спитав:
— Хто там?
— Від Антоніди Аристархівни, — паролем відповів Навроцький.
Двері відчинила дебела нафарбована жінка — хазяйка закладу.
За яскраво освітленим столом сиділи гравці.
У кутку, на маленькому столику, стояли пляшки й закуски. Туди й підсів Валентин Валентинович, чекаючи кінця гри.
Чекати довелося довго, але він нікуди не поспішав. Він перехопив насторожений погляд Красавцева; тим спокійніше й незворушніше виглядав він сам, респектабельний молодий чоловік у чорних
Нарешті Красавцев підійшов до столика, налив чарку горілки, стоячи випив, ледь чутно спитав:
— Чого ви тут?
— Побачитися з вами, — весело відказав Валентин Валентинович. — Присядете?
— Нам нема чого бачитися, — відповів Красавцев, однак сів.
— Мені важко жити, не бачачи вас, — Валентин Валентинович погойдав ногою в лакованому ботинку.
— Ваші жарти недоречні.
— Жарти доречні за будь-яких обставин, дорогий Георгію Федоровичу, а в комічних ситуаціях — і поготів.
— Про яку комедію йдеться?
— Сидите з убивцею Зиміна, спокійно п'єте горілку й закушуєте оселедчиком з цибулею.
— А що зволите робити? Заволати: тримайте його?!
— Ідея! Це буде забавно.
Красавцев витер губи серветкою.
— Що ви хочете мені сказати?
— Ви повинні твердо усвідомити: ніякої, повторюю, ніякої причетності до пригоди я не маю. Якби я був хоч трохи причетний, мене давним-давно не було б у Москві, взагалі не існувало б ніякого Валентина Валентиновича Навроцького. Невже ви цього не розумієте? Абищо! Дурниці! Які підстави пов'язувати мене з цією справою?
— Ви наполягали, щоб я передав документи Зиміну.
— Документи лежать на столі, ніхто їх не чіпав.
— Другі документи. А перші?
— Вони пропали з портфелем і, певно, через портфель. Зимін став би нашою людиною, повірте! Але вплутався негідник, хлопчисько, бандит якийсь Альфонс Доде, чорти б його забрали, усе зіпсував. Я не знаю деталей, не хочу знати, мене це не обходить. Я чистий! А якщо чистий я, чисті й ви. Соромно панікувати, Красавцев!
— Не соромте мене, будь ласка! — скипів Красавцев. — Багато на себе берете. Я не стверджую, що ви причетні до пригоди, як ви зволили висловитися. Але вона має відношення до нас. Поки все не скінчиться, не вляжеться, я нічого не можу зробити і не робитиму. І вам не раджу з'являтися на фабриці. Зникніть до пори до часу.
— Зникнути? Мені? Коли я сном-духом не знаю! Красавцев, будьте мужчиною, не втрачайте голови! Все має продовжуватися, як було.
— Що саме?
— П'ять вагонів.
— Ви що, здуріли?
— Вибачте, це ви деморалізовані вбивством Зиміна, всі це бачать, між іншим.
— Все одно доведеться переждати, — вже спокійніше відповів Красавцев. — Призначено нового інженера, треба до нього придивитися.
— Навпаки, — заперечив Валентин Валентинович, — одразу обмежте його: твоя справа — виробництво, моя — збут.
— Вашу вказівку, товаришу Навроцький, буде виконано, тільки-но ви станете директором фабрики.
Валентин
— Я дав вам кілька дружніх порад, на мій погляд, корисних. Головне, будьте спокійні, як спокійний я. Жодних, щонайменших підстав для занепокоєння нема з однієї простої причини: ні я, ні ви не причетні до цієї справи. Я чекаю відповіді. І не затримуйте. А то потрібні мені п'ять вагонів я одержу в іншому місці. Маю честь.
32
Усе так само рухалися юрби в тісних рядах Смоленського ринку, між ятками, палатками, відкритими прилавками, коробками з фруктами й овочами, м'ясними тушами, підвішеними на гаках, розтікалися по Арбату, по Смоленському й Новинському бульварах, численними провулками, що збігали до Москви-ріки, кривими, заплутаними, пильними і брудними.
У провулках так само торгували дозволеним і забороненим, гнилим і цілим, власним і краденим, ховаючись від міліції та фінінспектора у глухих прохідних дворах, біля скособочених, підпертих колодами будиночків, що вросли в землю, в колишніх нічліжках, де мешкали безпритульники, лахмітники, фальшиві сліпці, у візницьких трактирах, чайних і пивницях. Одна з них, «Гротеск», була поряд зі складом порожніх пляшок.
Добропристойна на вигляд, з вивіскою, де красувався пивний кухоль з величезною шапкою білої піни, вона, однак, мала недобру славу навіть серед постійних відвідувачів Смоленського ринку. Тут збиралися злодії, шахраї, їхні подруги, скупники краденого. Порядні комерсанти заходили сюди тільки вдень.
Валентин Валентинович завітав у «Гротеск» так само вдень, побув там деякий час, вийшов і змішався з базарним натовпом, не звернувши уваги на двох хлопчиків, що сиділи на краю тротуару.
Цими хлопчиками були Шнира й Паштет. Вони бачили, як Навроцький зайшов до «Гротеску» і як вийшов звідти.
Повідомлення про це було для Миші несподіване. Шнира й Паштет слідкували за Шаринцем — постійним відвідувачем «Гротеску». Туди ж, виявляється, заходить і Навроцький.
Пивниця на відкритому місці, Навроцький міг зайти випити кухоль пива. І все-таки це перше про що вдалося дізнатися Шнирі й Паштету, причому одразу, з ходу.
Друге, не менш важливе повідомлення Миша одержав наступного дня. Паштет ішов за Білкою.
На Смоленському ринку, біля галантерейної ятки, на неї чекав Шаринець. Паштет зайшов за ятку і прислухався до їхньої розмови.
— До тебе Миша приходив? — запитав Шаринець.
— Ну, приходив.
— Чого мені не сказала?
— А ти мені хто: дідусь, бабуся?
— Дограєшся!
— Сам дограєшся!
— Що ти сказала Миші?
— Нічого.
— А він тобі що?
— На фабрику, сказав, іди.
— А ти що?
— «Що, що»… Нічого!
— Ще з Мишкою побачу — уб'ю!
— Йолоп!
— Віддухопелю!
— Боюсь я тебе дуже! — зневажливо відповіла Білка й пішла геть.