Постріл
Шрифт:
Коло змикається, треба поспішати, на часі кінчати з фабрикою, зникнути, звітритися. Сьогодні вантажать другий вагон, потрібно ще мінімум тиждень, щоб відвантажити ще три. Чи є в нього цей тиждень? Має бути. Надто далеко зайшло, щоб він відмовився од призу. Тиждень Василь Іванович напевно протримається. А поки що Юра один, усе це обмова, наклепи, ревнощі до Люди Зиміної, анічогісінько більше… Тиждень у нього є, і треба квапити Красавцева. Прийнявши таке рішення, Валентин Валентинович
— Свиридов, слідчий, — сказав Красавцев.
У Свиридова багато підстав з'являтися на фабриці, він веде слідство про вбивство інженера Зиміна. І все-таки Навроцький прийняв єдино правильне рішення: поки Свиридов переговорить з директором, потім з Красавцевим, промине хвилин сорок, ну, хоча б півгодини. Один вагон ще можна врятувати. На складі він сунув Панфілову п'ятірку, розписався в одержанні товару, взяв накладні і вийшов на товарне подвір'я.
Чахкав паровозик, складач опломбовував вагони. Навроцький і складачеві і машиністові сунув по карбованцю… Паровозик дав гудок…
Проминаючи околичні склади, пакгаузи, фабрики й заводи, маленький состав повільно рухався вперед, до товарної станції.
Навроцький дивився йому вслід. Хорошу оборудку зірвано. Шкода! Та дарма… Ці склади, пакгаузи, фабрики й заводи — все належатиме йому, час настане, важливо ще трохи протриматися…
47
У цей час Миша на Ярославському вокзалі проводжав Елен.
Гуділи паровози, з-під коліс з шипінням виривалися клуби пари, мастильник стукав молотком по буксах вагонів — споконвічні сигнали далекої дороги, сумної розлуки.
Ігор і Сергій навідувалися до багажного вагона перевіряли, як вантажать циркове обладнання.
— Коли повернетеся? — запитав Миша.
— Не знаю. Літо перебудемо в Мурманську, на зиму ще нічого не відомо.
— Отже, ще рік не побачимося?
— Приїду, а ти вже студент.
— Передостаннього курсу, — засміявся Миша.
— Не виключено. — Елен так само засміялася.
Вона була дуже вродлива, всі дивилися на неї.
Але вона не дивилася ні на кого.
— Випаде часинка, черкни мені, Генці, Славці…
— Я така неохоча писати, не надійся… Ну як, спіймали ви своїх злодіїв?
— Загалом, так…
— Невже цей любитель букетів — бандит?
— У прямому смислі, може,
— Щось складне як для мене…
— Люди гинуть за метал…
Не дивлячись на Мишу, Елен проказала:
— Знаєш, Мишо, я виходжу заміж.
Завжди всі важливі новини вона повідомляла таким буденним голосом. Зберігаючи цілковите самовладання, Миша відповів:
— Правда? Вітаю! За кого, якщо не секрет?
— За Серьожу, за свого партнера.
— Циркова традиція? — пожартував Миша.
Вона так само намагалася жартувати.
— Ну звичайно… — Вона показала на небо, маючи на думці купол цирку: — Адже він там, нагорі, тримає мене в зубах. Отож дружину триматиме міцно, не зронить.
— У такому разі я за тебе спокійний.
Так вони жартували, як і належить вихованим людям. Миша гідно зустрів крах свого першого кохання. В погляді Елен він уловив навіть розчарування, вона чекала потрясіння. Потрясіння не буде.
Пролунав третій дзвінок.
Ігор і Сергій попрощалися з Мишею і зайшли у вагон. Елен затрималася на площадці і, всміхаючись, помахала Миші. Потім, не чекаючи відправлення поїзда, пішла, може, щоб не заважати іншим заходити у вагон.
Та Миша дочекався відправлення поїзда, той повільно витягувався з-під даху вокзалу і нарешті зник, вихнувши довгим закругленим хвостом.
Миша пригадав той, інший поїзд на станції Бахмач, що віз ешелон туди, де блискотливе плетиво рейок зливалося в одну вузьку смужку, яка вгвинчувалася в горбатий серпанковий горизонт. Перед його очима знову червоноармійці. Матрос Польовий у сірій солдатській шинелі і мускулястий робітник, котрий розбиває важким молотом кайдани, що оплутали земну кулю. До горла підступив клубок…
Та мимовільні сльози не з'явилися. Дитинство скінчилося… Елен — це теж його дитинство, маленька циркачка, котра так вразила колись уяву.
Він вийшов з вокзалу на Каланчевську площу і по М'ясницькій, через центр, поїхав до себе, на Арбат. Іти додому не хотілося, і він пішов на задвір'я. Хлопці грали в волейбол.
Біля корпусу на асфальті сидів Вітька Буров, стрижений під машинку, блідий і схудлий.
— Привіт! — сказав Миша.
— Привіт! — відповів Вітька.
Кінчилася партія, команди помінялися місцями.
— Прийміть нас! — попросив Миша.
— Ставайте! — сказав Генка.
Миша й Вітька Буров перейшли на майданчик і гру поновили.
Москва 1975