Полтава
Шрифт:
Здвигнули раменами й розвели руками.
— Боже, Боже, у яке ми товариство попали, мосцє Рачок?
— У яке товариство попали ми, принце?
— Ми, що не любили жадної жінки в світі?
— Ми, що нас жадна жінка не любила.
— І не буде.
— Бо… обійдеться!
— Обійдеться, — повторив Люксембург, і лице його скривилося від смутку.
— Не роби сумної міни! — гукнув на нього Рачок. — Так є і так мусить бути, і кришка! Лоб догори! Ми все ж таки люди… Говорім про ситуацію воєнну.
— Робім воєнну нараду, — згодився
— Оскільки з розмов гетьмана і його людей міг я зрозуміти, москалі скріпилися. Князь Долгорукий стоїть квартирою у Ніжині. Шведи опустили Прилуки, і він пісдав туди генерал-майора Гінтера, котрий їх і заняв. І тепер на наших задах стоять москалі від Ніжина до Прилук. В Прилуках полковникує Hoc, той, що Батурин зрадив.
— І ви на це нічого? — схопився Люксембург. Рачок здвигнув раменами.
117
По-перше (латин.)
— Що можемо ми? Тепер рішає ваш король.
— Але ж Hoc зрадив гетьмана!
— Хто його не зраджує? — зі смутком відповів Рачок. — Навіть Апостол.
— Цей сліпий з химерними вусами?.. Що ж він?
— Заслугується цареві. Недавно захопив частину нашого обозу, а з ним Гамалія і свого зятика. Обох з жінками.
— Хто б подумав? Здавалося, такий чесний козак!
— Може, він і чесний, так інтерес, брате, інтерес!
— А шведи?
— Їм, як знаєш, не повезло в Рашевці.
— Не повезло! — обурився Люксембург. — На 500 шведів Шереметєв пустив чотири драгунські полки і два баталіони царської гвардії. Nec Hercules contra plures! [118] Але правда, що Крайца в Лохвиці не захопили?
— Бо завчасу утік.
— Будь певний, що не злякався москалів, але в Лохвиці мав під своєю охороною скарби Мазепи і жінки козацьких старшин. Ані одними, ні другими не смів рискувати, і тому перейшов Хорол, потім Псьол у Савинцях і, відбиваючись від москалів, прибув щасливо до Решетилівки.
118
Не Геракл проти багатьох! (латин.)
— Ого! — дивувався Рачок. — Як бачу, ваша милість роблять Гілленкрокові конкуренцію, з голови, як з карти, назви рік і городів вичитують.
— Іноді з нудьги загляну до стратегічної карти. Тільки хісна, що трохи географії чоловік навчиться. Але прости, що перебив. Продовжай!
— По ревдачі в Рашевці і в Лохвиці мусіли й інші шведські частини, як ось у Камишні, Зуєві і в Люшенці, кидати свої загрожені позиції й посуватися в напрямі головної армії, котра, як вам відомо, розложилася здовж правого берега Ворскли, маючи головну квартиру в Великих Будищах.
— А Шереметєв?
— Його квартири в Голтві.
— Голтва, Голтва, де вона та ваша Голтва? От жаль,
— День піхотного маршу.
— Ого! Так ми значиться у кліщах!
— Щось ніби так, але не жахайся, — заспокоював Рачок свого товариша. — Поки не сплинуть води, ніяких більших воєнних акцій не буде.
— А коли вони сплинуть?
— Мабуть, не скорше червня, а до того часу не одно може змінитися.
— Не бачу можливості великих змін. Король Станіслав не надтягне, а на татар Карло не дуже-то й ласий, хіба б запорожці прийшли.
Рачок повеселішав.
— На них і я чекаю. Нагальний, але хоробрий народ.
— Чув я багато про них і читав дещо, цікаво побачити тих ваших лицарів степу. Мабуть, вже й посольство вибралося до них.
— Еге ж. І Мручко туди поїхав, а як він їх не приведе, то не приведе ніхто.
— Так тоді дожидатимемо весни і запорожців, скорочуючи наше нудне життя такими дискурсами, як нинішнім, за котрий я вашій милості складаю сердечну подяку. Мерсі, мосіє Рачок!
— Keine Ursache, Herr Luksemburg!
Стиснули свої дрібні долоні й, позіхаючи, розійшлися.
XXXVII
Кінчився місяць март.
На долах стояли ще води, ріки розливалися широко, потічки шуміли дзвінко, в ярах і балках, як розстелені полотна, білілися сніги, але на могилах, на берегах крутих і на пригорбах високих прозябала вже трава і всіляке квіття розвертало пелюстки до сонця.
Ще тиждень-два, ще декілька днів тепли і ясних, а за-зеленіється кругом, закипить степ звіриною і розспівається стосотними голосами пташок.
— Пахне весною! — говорив до себе Мручко, втягаючи повними грудьми той свіжий, легкий воздух, який тільки над Дніпром буває.
— Ще його й не видно, а вже дає про себе знати, — промовив уголос, бо не міг затаїти того дивного зворушення, яким хвилювався за кождим разом, коли по довгій розлуці мав побачити найбільшу з українських рік.
— Дніпро! — промовив і зітхнув, хоч як не любив зітхати, — Дніпро! — і тисяч споминів виринуло нараз. Пригадав собі, як вперве побачив його широкі, ясні хвилі, як, перебуваючи на Запорожжі, зживався з ним, на чайці грізні пороги перепливав і з походів на татарські улуси до Січі-матері вертався.
— Дніпро! Дніпро! — і ціла молодість, бурхлива і шумна, як води тієї ріки, промайнула ще раз перед його очима. Безконечним хороводом пересувалися постаті старих знайомих, товаришів молодецьких пригод, як степові привиди-омани, з'являлися і щезали походи, бої, побіди й погроми, котрими так багате було його життя. Деякі з них бачив так виразно і ясно, що хотілося кричати: «Стривайте, хай налюбуюся вами! Я ще той самий, що був колись! Бачите, як рвучко несе мене кінь! Не знаю, що втома, що нехіть до життя й до боротьби. Бачите, знову їду на Січ!»