Полтава
Шрифт:
— Чому б то йому не діждати, коли ми самі у тому каїнському ділі за помічників стаємо. Про Носа й Ґалаґана не кажу, це випортхи пехольні, але хто б про Скоропада й Апостола гадав!
І розказував про останні події, не вибілюючи нікого.
— Ось до чого воно дійшло. Прискринили нас, що й дихнути важко. Його милість «пан полковник Hoc» провіант для москалів з нашого народу лупить і в Прилуки везе, Апостол на наші вози нападає, а Скоропад на тилах нам став, щоб від союзників відтяти і, не дай Боже потреби, рейтероватися не дать. Прямо
Слухали й зубами скреготали.
— А гетьман що? — питалися Мручка. — Кажи нам як товариш.
— Як на сповіді кажу. Гетьман нашої справи боронить.
— Доволі! Будь спокійний, Мручку, з гетьманом підемо.
— Невже ж?
— В очі нам плюнь, як відступимо його, заки він Україну відступить.
На тому й перервали розмову, бо заграли сурми, загарчали бубни, загули тулумбаси, і сотні різноцвітних козацьких шапок, як птахи, полетіли вгору.
П'ять сотень Нестулеєвого полку вітали десять сот запорозького братства під проводом славного кошового Гордієнка.
XXXVIII
Запорожці в Переволочню не вступали.
Під городом, на майдані, на якому звичайно відбувалися торги, розтаборилися. Майдан возами обвели, віз біля возу, дишлі вверх, вози ще й ретязами позв'язували докупи, і для всякого випадку рівчак кругом заввишки хлопа прорили, тільки воріт двоє обставили, а на них, гляди, вже й вартові стоять. Гордієнко товариство в поході таки дуже гостро тримав.
— Не в гості ми в Переволочню прийшли, а на важну раду, — казав.
Але заки тая нарада відбулася, кругом табору, як із-під землі, виріс базар.
Переволочанські купці порозкладали свої столи, а на них всякого краму донесхочу, особливо ж рукодії, якої на Січі не дістати, а як і є, бо й на Січі всячину виробляли, так не така. І пояси, і шапки, і збруя на коня, і чепелі, і сорочки, чого тобі треба, купуй! Жидки-крамарі, хоч, здавалося б, на сам вид запорожців від страху подохнуть, але що ти порадиш — кортить! Десь він біля міщанина, що йому гроші винен, за його спиною примістився і кланяється, ярмурку по десять разів знімає і крам свій попід небеса хвалить. Такої, мовляв, шапки і з такою околицею його милість пан козак навіть у Києві не куплять. То від самого первішого кушніра найправдивіша соболева шкурка.
Тільки збруї іроди не продають, бо бояться, щоб не вистрілила.
З обозу на базар вартові запорожців куренями пускають, а курені по шапках пізнати — який курінь, така й шапка.
Хоч Гордієнко з вибраним товариством із Січі вийшов, а все ж таки боявся, щоб при торгах якого бешкету не було, бо запорожці, відома річ, народ найбуйніший у світі. Ніхто не знає, коли і з якого приводу спалахне, а вже обиди, то й найменшої не стерпить. Зараз до бою стає, а б'ються, як чорти. Незчуєшся, коли голову розфалатав надвоє.
Тому-то
Кругом майдану курилися огнища, а на них, на залізних триніжках, в мідяних та чавунних казанах варилася страва. Ось і коритця з возів добули, вимили їх чисто, налили туди смачної юшки з рибою, і почався запорозький пир. Засідали до нього куренями. Кождий курінь мав своїх кухарів, свої харчі й посуду.
Їли деревляними довгими ложками й не поспішалися, бо «діло не вовк, до лісу не втече». А що за розмовою страва краще смакує, так і розмовляли весело. Курінні сміхуни вигадували таке, що не оден аж за черево брався і просив, щоб перестали, бо лусне. Попоївши, позакурювали люльки. Зразу «обчеські», курінні, здорові, як кадильниці в церкві, бляхами цяцьковані, намистами й дорогими каменями повисаджувані. А там кождий свою із-за околиці в шапці або з холяви виймав і смалив, аж над Переволочнею дим, як з пожарища, снувався.
Не диво, що й не одному спати хотілося; підкладав руку під голову, насівав шапку на очі і хропів.
Та недовго. Бо загуділи литаври, і кругом майдану понеслося:
— На раду! На раду!
Зривалися, простували крижі, стріпували одіж, замотували селедці за уха і уставлялися куренями, півколесом.
Курінні отамани кождий своїм куренем порядкували. Всіх очі поверталися на город, бо звідти надходили гетьманські посли, а з ними Нестулей і Гордієнко.
— Отсей підстаркуватий козак — це генеральний суддя Чуйкевич, — пояснювали собі запорожці.
— А чи такий справедливий, як був покійний Василь Леонтійович?
— Постривай! Чуйкевич не показав ще гетьманові усього, що вміє.
— А цей біля його — то Мокієвський.
— А третій молодий — так це Мирович буде, переяславського полковника синок.
— Усім їм на купу я не няв би віри, якби не Мручко з ними.
— Мручко хоч простий, так правдивий чоловік.
— Наш, колись у Січі курінним отаманом був.
– Ґалаґан на Січі кошовим служив, — замітив котрийсь, так його закричали. — Як ти ще раз Мручка поруч Ґалаґана згадаєш, так ми тобі всі кості порахуєм. Перше подумай, а тоді кажи. Невторопа!
— Мручко — правда сама!
Розмову перервали вигуки «Слава!», бо Гордієнко з послами на майдан увійшов. За послами увійшло 500 козаків Нестулея.
Уставилися луком проти запорожців.
Гордієнко промовив:
— Отеє вам, панове товариство, посли від пана гетьмана Івана Степановича.
— Слава гетьманові, здорові були його посли!
— Здоров був, сотнику Мручку!
— Здоров, здоров! — лунало кругом, і Гордієнкові прийшлося довгу хвилину ждати, заки втихомирилося настільки, щоб можна було чути його голос.