Полтава
Шрифт:
— Пан Біг не може шведам догодити, — почав, сідаючи на лавці, котру йому Гермелін підсунув, — перше нарікали на мороз, тепер нарікають на дощ, а як настануть спеки, то й на них будуть нарікати.
— Терпеливішого народу від шведів, — осмілився завважити Піпер, — нема. І в політиці, і на війні.
— Чого доказом їх король! — засміявся Карло.
— У трудах воєнних так, — притакнув канцлер. — Всі ми дивуємося витривалості і терпеливості вашої королівської милості.
— Мерсі, — перебив йому Карло, котрого соромила й онесмілювала навіть найщиріша похвала. — Мерсі! Але чого ж ви тоді хочете від мене,
— Ми тільки добра хочемо Швеції і її володареві.
— А я Швеції і вам, — відрубав король, а по хвилині несміливо спитав: — Але невже ж ми тут прийшли, щоб обмінюватися гарними словами? — і дивився на свої чоботи, заболочені аж до колін.
Ніхто не відповідав, тільки дощ цюрком лився зі стріхи і шумів вулицею, як водопад. Всі мимохіть насторожили уші, дехто зітхав.
— Дощ. Звичайний дощ, — вода! — заспокоював їх король. — Не бачили, панове, дощу? Реншільд не втерпів.
— Це не дощ, а потопа! — промовив рішучо. — Боюсь, чи не повториться історія з аркою Ноя.
— Ляпалії, ексцеленціє, ляпалії. Ще коли б Люксембург дощу боявся, то не кажу, бо він малий, але ми!
Реншільдові кутики уст задрижали. Він насилу здержався, щоб не свиснути згірдливо.
— Ваша королівська милість хай дозволять собі сказати, що всі ми почуваємо себе малими супроти тутешніх просторів.
— Я — ні! — перебив король.
— Ми вашої королівської милості не втягаємо в рахунок, — заявив, кланяючися, Піпер. — Але дійсно, розміри тутешнього краю переходять численність і силу нашої армії. Боюся, щоб степ не проковтнув нас. Наша армія тепер така мала…
— Тому кождий її член мусить бути великий, — відповів король і поклонився направо і наліво. — Кождий, мої панове, кождий!
— Не гадаємо, ваша королівська милосте, присвоювати собі прав до такого високого титулу. Тільки дуже нечисленні здобувають його. Ми люди звичайні, а що найбільше, середньої міри. Але ж і найбільшому недобре починати війну з Богом і природою. Є межі, котрих нікому переступати не годиться.
— Де вони? — спитав нетерпеливо король.
— Перед одною з них опинилися ми власне, — продовжав спокійно Піпер. — Сьогорічна зима була так багата в сніги, як багатою буде весна у води. Того ми ані заперечити, ані змінити не в силі. І як великі були наші втрати від морозу, так ще куди більші можуть бути від води. Тутешній край пологий, його перетинає чимало рік і потоків. Замало вони глибокі, щоб приняти до себе й віднести в море ту величезну скількість води, яку дасть сегорічний стоплений сніг. Тутешні люди говорять, що ані таких сильних морозів, ані таких великих снігів ніхто з них не пам'ятає. Отож, коли зі своїх берегів виступлять ті ріки й потоки, то весь край переміниться в море, в одно велике море, в якому потонуть шляхи й мости і з якого виходу не буде. Ще кіннотчики, може, якось, хоч і з великими втратами, переберуться, але що станеться тоді з нашою артилерією і з обозом? Вони пропадуть, а без артилерії навіть армія, зложена з самих героїв, війни провадити не може. Тому-то ми не лиш просимо, але й благаємо вашу милість занехати дальший похід і спасати себе та армію, без котрої наша дорога вітчина останеться сиротою, зданою на ласку і неласку ворогів.
— Благаємо вашу королівську милість, — загомоніло кругом, і Карпові люди обступили свого короля, «залізну голову».
Цей
— Я перед ворогом ніколи не втікав.
— Ми також ні, — озвався Гілленкрок. — Але ж тут ворогом природа, іншого поки що не бачимо. Не ворог, a vis maior [112] зневолює нас до відвороту. Impossible [113] .
112
Більша сила (латин.)
113
Неможливо (фр.)
— Це каже Гілленкрок? — здивувався король.
— Так, це кажу я, що мало коли говорю… В цей мент заскрипіли двері, й увійшов гетьман. Король звітався з ним і зробив місце поруч себе.
— Панове, — почав, — хочуть відступати, а властиво завертати з дороги. Якої гадки ваша світлість?
Гетьман глянув по зібранню, яке затаїло в собі дух і благало його очима, щоб притакнув.
— Є сили вищі від найсильніших людей, — почав півголосом гетьман, — і з ними змагатися годі.
— Значиться?
— Треба нам вертати за Ворсклу і дожидати весни. При теперішній відлизі ніяка воєнна акція не є можлива. Наглої зміни погоди ніхто передбачити не міг і ніхто за відворот не відповідає. Це прямо один із тих несподіваних припадків, котрим краще зійти з дороги, ніж противитися. Головою муру не переб'єш.
Всі відітхнули вільніше. Ніби змора, що давила-їх, щезла кудись. Тільки король сидів прибитий. Зробився ще менший і ще марніший. Підпухлі очі пройнялись великим смутком. Тонкі пальці дрижали. Видно, боровся з собою. Почувався самотнім серед своїх людей. Навіть Гілленкрок і Мазепа були другої гадки, ніж він, а Левенгавпт завзято мовчав. Мовчав і Гермелін. Але король навіть у них не бачив нині своїх однодумців. Скорше милосердя читав в їхніх очах. Поправляв рукою комнір, котрий його чомусь-то давив, ніби віддих спирав. Розщібнув горішний ґудзик. Рани з відморозі пекли.
«Чому Елеонора не пише? — прийшло йому нараз до голови. — Може, хора? Післати б чоловіка туди…»
За вікном шумів дощ, як водопад.
Хотілося почути когось близького, рідного, свого.
Важко так довго бути одиноким! Може, той свій зрозумів би його скруту. Світ і люди проти його. Налягають, щоб спроневірився собі, щоб замість вперед, ішов назад. Чому Елеонора не пише?..
Скляними зіницями дивився на окруженця, і, мабуть, перший раз зрозумів, який він їм чужий. Немов крізь сон почав:
— Дощ, вода, Талес з Мілету, панта рей, ляпалії, мої панове, ляпалії! Під ногами все-таки земля. Гінстерсфельд перетягне гармати. Він підносить коня. Коли я маю своїх трабантів, то зайду, де схочу. Чоловік сильніший від дощу і від гармат…
Це вже не балакав вожд і король, але герой з якоїсь скандінавської заги, котрий за тридев'ятою горою і в тридесятім царстві-государстві шукає незвичайних пригод, не жахаючись ні води, ні огня, ні ніякої ворожої сили.
Серед головної квартири сидів тепер не Карло XII, лиш легенда про нього, легенда, що має іноді силу, більшу від дійсності.