Паруси над степом
Шрифт:
«Махновці», цебто нерубаївці, уникаючи дошкульних стусанів, відступили до річки і сховалися за Чорною скелею. Останнім плентався понуро їхній командир — Адик Ліщинський. Раптом він зупинився й став упрошувати Володьку:
— Візьміть, хлопці, до себе… Білим не хочу. Хай он Грицько буде у них командиром…
— Е, ні! — показав йому кулак Шумило. — Зрадників нам не треба! Ти бач який — продавати своїх!
— Ви ще пожалкуєте! — пригрозив Адик. — Ми вам всиплемо!
— Давай, давай! — улюлюкали «червоні».
Зіщулившись, Адик пошкандибав
Почалась підготовка до бою. Володька — тепер хлопці зверталися до нього: «Товаришу командир», — швидко розподілив обов’язки: Грицько Хмельовий — його заступник, Валько — кулеметник, Льонька — піднощик патронів, решта — хто в розвідці, а хто в кавалерії чи піхоті. Трьох «бійців» на чолі з Михайлом Зіньком Шумило виділив наглядати за табуном. Війна війною, а якщо коні забредуть у трясовину, однаково перепаде усім — і «білим», і «червоним». Та коли вже тут Зінько, можна бути спокійним за табун: він догляне.
Михайло не брав участі в таких баталіях. Це людина серйозна. Математик. У нього завжди за пазухою підручник з арифметики чи геометрії. Спитай Михайла: «Якщо 261 помножити на 35, скільки буде?» — він поморщить лоба і скаже: «Дев’ять тисяч сто тридцять п’ять». І не перевіряй — точно!
Дітлашня, знаючи Зінькову «слабину», треба чи не треба, смикала його повсякчас: «Помнож, Мишко!.. Поділи, Мишко!..» І він терпляче множив та ділив. І дозволяв глузувати з себе, хоч був найсильніший серед своїх однолітків і мав трохи дикуватий вигляд. Ходив Мишко по-ведмежому, вперевалку, зігнувши дугою важкі жилаві руки; на голові у нього стриміла копиця «соломи», віхті тої «соломи» закривали майже все лице, рябе від густого ластовиння. Та скільки б не скубли Мишка, він тільки мружив сірі спокійні очі й добродушно усміхався.
Загін «червоних» зупинився в густих очеретяних хащах. Володька виставив патрулів (щоб нерубаївці, бува, не підслухали секретну розмову) і виклав план бойових дій:
— Чуєш, Грицьку? Будеш командувати піхотою. І кулемет бери. Заляжете на горбі. Головне — більше галасу. Кричіть «ура», дражніть їх і взагалі… Хай думають, що ми всі там окопались. Адик, ось побачите, кине своїх на горб. А я з кавалеристами піду в обхід Чорної скелі і атакую з тилу. Ми їх, жовторотих, як курчат, переловимо! Ясно?
— Ясно! — гаркнули табунчанці.
Хлопці, підбадьорені командиром, з гиканням і свистом кинулись до складу зброї. З-під кущів верболозу витягли дерев’яні піки й шаблі, бузинові пухкалки, одягли рогозяні лати. Валько звалив на плечі кулемет — щось подібне до величезної рогатки. Між її ріжками стирчало дуло — двопудова чавунна труба. Дуло було зовсім не потрібне, навпаки, воно лиш обтяжувало кулемет, зате надавало йому страхітливого вигляду. А щоб налякати «білих», Валько ладний був перти на собі й цілого воза.
Грицько махнув рукою піхотинцям: «Гайда, хлопці, гайда, молодці!» — і повів своє воїнство на позицію. За ним гнувся під важкою ношею Валько, а Льонька ззаду підтримував
На узвишші Валько встромив у землю загострену ніжку рогатки, спрямував у бік Чорної скелі дуло. Потім «зарядив» кулемет сухою грудкою, натягнув гумовий пасок і з криком «Вогонь!» відпустив його. Грудка, фуркнувши в повітрі, ляснула по воді, здійнявши фонтан бризок. Злякано квакнули жаби і шубовснули з берега в темний річковий глиб.
— Ого, як дає! — роззявили роти піхотинці. Вони саме набивали свої пухкалки горохом.
— Льонько, патронів! — покотився балкою Вальків голос. Іншим разом Льонька пропустив би ті слова повз вуха, та зараз його брат був кулеметником, а наказ старшого по службі — закон. Льонька швиденько збігав до болота й там, де колись топталися коні, назбирав у картуз твердих грудок.
Коли Льонька повертався назад, за річкою почувся шум. Там щось ухкало, мекало й дирчало. Сонячні зайчики гойдались на хвилях, сліпили очі, та, примружившись, Льонька побачив: нерубаївці пішли в наступ! В рогозяних латах, з дерев’яними піками, вони були схожі на папуасів.
В ту ж мить знов пролунало грізне:
— Льонько, патронів!
«От гава! — схаменувся Льонька. — Валько сидить з порожніми руками, а я витріщив очі!»
Підняв хлопець картуз — і мерщій на позицію.
Але тут сталося те, чого не передбачив у своєму плані Шумило: «червона» піхота не всиділа на бугрі й кинулась до річки, назустріч «білим». Валько летів попереду з кулеметом, труба з дзенькотом волочилась по камінню. Нерубаївці пішли вбрід, змішалися з табунчанцями, і зав’язався рукопашний бій. Тріщали списи, бахкали горохом пістолі. Хтось стрибнув Льоньці на плечі, і він сторчма полетів униз; картуз все-таки не випускав, разом з ним звалився у річку. Мало не заплакав з горя: пропали боєприпаси!
В цей час із-за Чорної скелі почулося:
— Аля-ля-ля! Угу-гу-гу!
Це Володька з кіннотою вдарив по «білих» з тилу. Він налетів так несподівано, що нерубаївці розгубилися й дременули вздовж берега. Останнім біг, накульгуючи, Адик Ліщинський. За ним гнався з піднятою шаблюкою Шумило, а навперейми «махновцю» помчав Грицько. Ось вони вдвох насіли на довготелесого ватажка Нерубаївки.
— Скупать його, скупать! — горлали табунчанці.
Ліщинського за руки й ноги потягли до мілкої річечки.
Адик верещав, пручався, але хлопці розгойдали його, і — аж ляснуло, коли Адик бовтнув у воду.
Всі — «білі» й «червоні» — весело зареготали і собі, мов жаби, один за одним плюхнулись у річку. Бій, власне, закінчився, вже не було ворогів, а були сільські друзяки, яким після спеки захотілося побрьохатись в прохолодній воді. І це було б чудовим завершенням «бою», аби не зіпсував настрою Адик.
Мокрий, з обвислими рогозяними латами, виліз він на берег і заревів, як дівчисько.
— Дурні ви, дурні! — розмазував сльози Ліщинський. — Більше не граюсь з вами… Дурні набиті!