Паруси над степом
Шрифт:
Взяв кавалок глини і швидко стулив фігурку. Дуже симпатичний вийшов чоловічок. Ніби живий.
Грицько подав Льоньці чоловічка, таємниче спитав:
— Батьків немає?
— Немає.
— А Ліда?
— В хаті. Німецьку зубрить.
Худе, різко окреслене обличчя Грицька зблідло. На переніссі зійшлись густі рудуваті брови.
— А тобі чого?
— Та так, — глибоко зітхнув Грицько. — Фотографії приніс.
Пригадав Льонька, як він крутився коло його сестри і клацав саморобним фотоапаратом. І охота йому ото бігати
Жаль стало Льоні сусіда.
— Покликати Ліду?
— Ні, ні, не треба! — підвівся Грицько. — Я сам…
Через мить він вискочив з хати червоний як рак. Навздогін йому полетіло якесь скельце, брязнулось і розбилось. А потім ще одне, і ще…
— Ось я в школі скажу! — крикнула схлипуючи Ліда.
Льонька підібрав одне скельце. Сестрине фото, напис:
«На пам’ять Ліді». Скло обклеєне кольоровим папером. Навіть вушко прироблене, щоб вішати фото на стіні… Поспіхом згріб те, що лишилось від портретів, і — слідом за Грицьком. А він, як очманілий, біг, не вибираючи дороги. Наздогнав його Льонька у лісочку. Гриша сидів, закривши обличчя руками.
— Гришо, візьми, — Льонька легенько штовхнув Хмельового.
Той не дивлячись взяв осколки й мовчки поліз у гущавину. Вирив під кленом яму, склав знівечені портрети, пригорнув їх землею ще й притоптав.
— А тепер ходімо на капе! — сказав рішуче.
Льонька відчув, що зараз станеться щось надзвичайне.
— Повторюй за мною, — наказав Грицько. — «Хай мене печуть на вогні, не скажу нікому про те, що бачив…»
— Хай печуть… — залепетав Поліщук жахливі слова.
Вони повзли під суцільними шатами бузини, мов у зеленому підземеллі.
— Капе — що це таке? — спитав Льонька пошепки.
— Командний пункт. Теж мені… вояка…
В очі раптом ударив сонячний сніп. Світло проникало сюди вузьким колодязем, пробитим у товщі зелених віт. Золоті цямрини, цинкова кришка — кусочок хмарини. Справді — колодязь від землі до неба!
— Дивись, — тихо мовив Гриша.
Малий підняв голову і завмер від захоплення. Перед ними на маленькій галявині стояла казкова машина. Як уві сні, ходив Льонька круг неї, з трепетом оглядав пропелер, туго натягнуті ланцюги, гордо задерті носи полозів. І сидіння, й педалі, й кермо — все, все було справжнє, все приваблювало, кликало: «Сідай і лети!»
— Ну, як? — смутку наче й не було в Гришиних очах — вони світились радістю.
Льонька лиш хитав головою. Що тут казати — чудо! Чудо та й годі!
— Шестірню треба дістати. Сюди, до пропелера. І тоді — готово!
— Шестірню? Яку? — аж підскочив хлопець: йому хотілось чимось, хоч дрібничкою, допомогти Гриші. — Може, я знайду?
— Таке, знайдеш… Треба ж розмір знати. Це тобі не тачка…
Зосереджений,
— А ти вночі не боїшся?
— Я? Вночі? — образа стисла горло. — Та я ж кожну ніч сплю надворі. Отам за хатою, на сіні.
— Добре. Тоді, як стемніє, давай підемо до кузні. Дістанемо шестірню…
Льонька ладен був йти за ним у вогонь і воду.
Солодом пахне берегове сіно. Льонька лежить під ковдрою в сорочці і в штанях, прислухаючись до нічних шерхотів. Біля повітки ліниво ремигає корова. Хтось прочовгав по двору. Певно, мати. Вихлюпнула воду, скрипнула дверима. Стало тихо, глухо.
Нечутно підкрадається сон і хоче зліпити Льоньчині повіки. Та спати не можна! Бо скоро вони підуть до кузні… І раптом спало на думку: а чого це вночі? Біля кузні — ціла гора трубок, коліщаток, пасів… Можна зазирнути вдень і вибрати все, що потрібно. Хіба дядько Карпо пожалкує для аеросаней якусь дрібничку?..
— Фюіть! — почулося з кущів.
Льонька здригнувся, підвів голову… Свист повторився. Та це ж Грицько викликає! Льонька мерщій схопився на ноги. Налетів на пакіл, тріснула холоша, і малий простягнувся на землі.
— Тс-с-с, не галасуй… — буркнув сердито сусід.
Тихо і вкрадливо, наче кішка, проскочив Грицько у балку. Льонька — за ним; наступив на розірвану холошу і знов упав.
— От помічник мені, — розізлився Грицько. — Закоти штани!
Берегом дістались до ставка і залягли на бугрі.
Ніч була тиха, зоряна. Визубрений місяць, наче лебідь, плив між очеретами по іскристій гладіні ставка. Де-не-де скидалась риба, дзюрчала вода під греблею. Видно було як удень. Лише тіні від крислатих верб, довгі й химерні, чорно лежали на березі.
— Яка краса! — милувався Гриша. — Хіба можна спати в таку ніч? Давай до ранку блукати…
— Ех, жаль, не взяв ти фотоапарата, — зітхнув Льонька. — Картина вийшла б.
Грицько блиснув проти місяця рівними і крупними, як кукурудзяне зерно, зубами.
— Картина… Придумав — моїм саморобним вночі фотографувати. Спеціальну апаратуру треба. Зрозумів?.. А втім — і мого вже немає…
— А де ж він? Обміняв на щось?
— Батько побив.
— Як — побив?
— А так. Взяв — і гепнув об поріг.
Над ними, в іскристій безодні неба, мерехтіли зорі. Здавалось, затамуй подих — і почуєш, як вони стиха бринять, торкаючись невидимих струн. Музика ночі і брязкіт безжально розбитого фотоапарата… Все це не поєднувалось у Льоньчиній голові.
— Малий ти, багато чого не розумієш, — похитав головою Грицько. — Ти думаєш, чого це я з дому пішов? Душно мені в хаті. Ікони та молитви — тільки й чуєш. Батько одне торочить: «Копійчину треба заробляти». Bсe йому мало, все гребе під себе. Побачив фотоапарат і присікався: «Роби картки та продавай. Нічого байдикувати»…