Паруси над степом
Шрифт:
— На корч, браток, налетіли…
Гришин голос долинув ніби знадвору.
— А сани… як?
— Витримали…
Льонька побачив батьків портрет на стіні, прищулився, наче снігу йому натрусили за комір. Яким чудом перенісся у свою домівку? Може, Грицько приніс?
— Лідо, не сердься на Гришу, — сказав хриплувато, — я сам напросився.
Іскорка вдячності промайнула в очах сусіда. І здалося, та іскорка спалахнула на сестриному обличчі теплим лагідним вогником.
Коло берестків хурчить пошарпана тритонка. За баранкою — Володька Шумило. Все літо практикувався він
Льонька не відступає од Хмельового. Тітка Катерина тицяє вузлик Грицькові, весело бубонить коваль, всі збуджено товпляться, і спантеличений Льонька крутиться тут же, хоче сказати щось Гриші — ніяк не наважиться.
Володька сигналить: пора, поїхали!
Ось і настав твій час, Гришо!
Правда, вирушаєш ти у великий світ не на своїх аеросанях, як колись уявлялося Льоні, а на колгоспній вантажній машині. І їдеш не відкривати нові землі, а поступати в морське училище. А втім, хто знає, може, від цього старенького берестка починається шлях, який проляже через далекі, невідомі світи?
Гриша стоїть у кузові машини, міцний, присадкуватий, загорілий. Поглядом, розгубленим і журливим, він шукає когось у натовпі. Льонька підтягнувся до нього на руках, тихо спитав:
— Батька виглядаєш?
— Батька? — в Гришиному голосі гіркота. — Он він…
Старий Хміль стоїть віддалік, під своєю хатою. Стоїть нерухомо, спираючись на ціпок. Звідси видно лиш бороду і дві вуглини маленьких недобрих очей. І Льонька ніби почув, як він шамкотить, звертаючись до свавільного сина: «Тікаєш з дому? Ну-ну, тікай… Пропадеш, нестямний. Не вмієш копійчину берегти»…
Гриша, мабуть, не чує тих слів. Він шукає когось у натовпі. І раптом завмирає на місці з широко відкритими очима, сумними і ніжними. Льонька перехопив його погляд і побачив під берестком… Ліду. Вся вона — легка й прозора, і смуток на обличчі — мов тінь хмарини в погожий день.
Машина рушає.
Гриша кричить Льоні:
— За саньми дивись! Тобі залишаю…
І махає рукою. Не йому, а тій, що злилась з берестяним листям. Ліда рветься крізь натовп уперед, за машиною, здійнявши над головою руки.
І дід Хміль піднімає ціпок. Чи то прощається з сином, чи то погрожує йому.
Льонька поплентався в лісок, самотній, пригнічений.
Понурими тінями пропливали мимо кущі. Просто в очі заглянула гілка бузини, ніби спитала: «А де Гриша?»
Пірнув у густу чагарникову зелень і виринув на маленькій галявині. Як вам тут, мої аеросани? Самітні, забуті. Вже й ланцюги поіржавіли, і хміль повився між ними, і трава проросла в кабіні.
Оглянув мотор. Ланцюги — від комбайна, надійні. І пропелер міцний. Це ж тракторний вентилятор. А сидіння? Не годиться. Геть потрухло.
— Ой, роботи ще тут, біля саней. А може?.. Якщо вже робити, то справжній літак. Ото було б здорово!
Голос повис у німій тиші. Ні з ким порадитися. Гриша уже далеко. Ну що ж, з братом візьмемось. Валько до всякої роботи беручкий. І пиляти, і тесати — все уміє.
Отже — бути літакові!
Піднімемось на крилах над степом, понесемось далеко-далеко, аж туди, де нічого не видно!
Чуєте,
А більше — ніхто!
Недаремно кажуть: літо надворі — пусто в селі.
Розбрелися хлопці з Хмелівки хто куди. Валько пішов воду возити в степ, де саме були в розпалі жнива. Ліда, провівши Грицька, теж стала збиратись в дорогу. Увечері, якась притихла, сумовита, лаштувала вона чемоданчик, і Льонька помітив: поміж ситцевих платтячок сховала «Червоні вітрила», Грицьків подарунок. Поїхала Ліда в місто — поступати в медичне училище. І Льоньці робота знайшлася. Став за сторожа на колгоспному току. Про літак свій не забув, але відклав справу до осені.
Та раптом все це — і літак, і робота, і навіть саме життя, здалося, втратили свій звичайний смисл.
Почалося те, чого ніхто в селі не чекав.
Почалася війна.
Частина друга
ЗЕЛЕНА ГУСІНЬ
Ніч у літаку
Десь далеко гриміли жорстокі бої, десь за горбатими степами вирішувалась доля Табунчанського, і село болісно чекало: що буде сьогодні? Що трапиться завтра?
Кожного дня жінки прощалися з чоловіками й синами на греблі, прощались мовчки, без сліз, і повертались, німі, постарілі, в село, хутчіше бралися за роботу: треба, кінчати жнива, вивозити хліб, відправляти худобу в тил…
Валько, як і раніше, їздив у поле на водовозці. А Льонька сторожував на току. Ще тиждень тому сторожування було для нього приємною забавою. Уявіть собі великий квадратний майданчик, де ще з весни утрамбували землю і зробили рівний глиняний настил. Це колгоспний тік. В центрі його — високий очеретяний намет, по-табунчанському — балаган. На майданчику й під наметом — гори зерна. І Льонька — господар його. Якщо забреде курка або теля — ого, як вони тікатимуть звідси! Гірше було з горобцями. Цілими ескадрильями налітали на тік. Поліщук відганяв їх, дармоїдів, і рогаткою, і грудками, і пронизливим свистом. А в обідню спеку, коли стихав гомін на току і навіть горобці забивалися у затінок, можна було вільно розважатися. Видряпавшись на бантину, аж під самий верх намету, хлопець заплющував очі й летів униз, по груди груз у пшеницю, розхлюпуючи по долівці сухе ваговите зерно; крутив порожню віялку, щоб вона дирчала, як кулемет; заглядав під ваги — що там у них всередині.
Та все це було вчора. А тепер — не до гульок йому. Як не старалися жінки, як не допомагали їм підлітки, було ясно, що колгосп не встигне вивезти хліб. То для якого ж дідька його стерегти? І Льоньку все частіше тягло до кузні, де збиралися старі колгоспники, щоб обмінятися думками з приводу війни. Приходили сюди в основному досвідчені політикани — ті, що воювали ще в першу «германську». Підсліпуваті діди, колишні піхотинці й кавалеристи, які пишалися старими контузіями, поважно розсідалися на колодах, пригощали один одного міцним тютюном і після незмінного: «Ну, як воно там, на фронті?» — починали дискусію.