Парфуми
Шрифт:
Часом цей аперитив мерзоти недостатньо його розігрівав, і він дозволяв собі невеликий нюховий екскурс до Грімаля, де призволявся смородом сірих м’ясистих шкур та дубильних речовин або уявляв собі нудотні випари шестисот тисяч парижан за нестерпної спеки у розпалі літа.
І тоді раптом — у цьому й полягала мета вправи — з оргастичною силою накопичена ненависть виривалася назовні. Як гроза насувався він на ці запахи, що посміли образити його шляхетного носа. Як град на пшеничне поле, падав він на них, як ураган, перетворював він це паскудство у порох, заливаючи його величезним очисним потоком дистильованої води. Таким праведним був його гнів. Такою величною була його помста. О! Яка велична мить! Гренуй, цей маленький чоловічок, тремтів від збудження, його тіло судомно напружувалося від хтивого задоволення і вигиналося так, що в якийсь момент він ударявся головою об стелю штольні, а потім повільно розслаблявся і якийсь час лежав, знесилений і глибоко задоволений.
Тепер він міг зі спокійним сумлінням якийсь час відпочивати. Він випростувався; фізично — наскільки дозволяла вузька кам’яна штольня; зате внутрішньо, на чисто виметеній території своєї душі, він зручно випростовувався на ввесь зріст і поринав у солодкі мрії про вишукані аромати. Наприклад, він викликав своїм нюхом п’янкий подих весняних лук; теплий травневий вітер, що грається з першими зеленими листочками бука; морський бриз, терпкий, як підсолений мигдаль. Вставав він надвечір — так би мовити, надвечір, бо ж, звичайно, не було ніякого вечора, чи ранку, чи полудня, як не було ні світла, ні темряви, і не було ні весняних лук, ні зеленого букового листя… взагалі у внутрішньому всесвіті Гренуя не було ніяких речей, а були тільки аромати речей. (І тому єдино адекватною й можливою facon de parler [5] про цей всесвіт — говорити про нього, як про ландшафт, бо наша мова непридатна для описання світу запахів.) Отже, надвечір у душі Гренуя наставав момент, як на Півдні в кінці сієсти, коли з ландшафту повільно спадає полудневе заціпеніння і припинене на якийсь час життя от-от розпочнеться знову. Гнівом розпалена спека — ворог тонкого аромату — відступила, збіговисько бридких демонів знищено. Поля внутрішніх битв, м’які й гладенькі, лежали у непристойному спокої пробудження і чекали, що на них зійде воля господаря.
5
Манерою говорити(фр.).
І Гренуй вставав — як уже було сказано — і струшував із себе сон. Він підводився, великий внутрішній Гренуй, уподібнювався велетневі у всій своїй величі і красі — майже шкода, що його ніхто не бачив! — і оглядав свої володіння, гордо і велично.
Так! Це було його царство! Незрівнянна імперія Гренуя! Створена і підкорена ним, незрівнянним Гренуєм, за його примхою спустошена і відбудована знову, розширена, ним до незмірності і захищена вогняним мечем проти будь-якого зазіхання. Тут ніщо не мало значення, окрім його волі, волі великого, прекрасного, незрівнянного Гренуя. І після того, як були винищені всі паскудні міазми минулого, він бажав, аби його імперія духмяніла. І він владними кроками йшов зораною цілиною, засіваючи її найрізноманітнішими ароматами, де — марнотратно, де — ощадливо; на безмежно широких плантаціях і на маленьких інтимних клумбах, розкидаючи насіння жменями чи опускаючи по насінині в затишних місцях. У найвіддаленіші провінції своєї імперії поспішав Великий Гренуй, палкий садівник, і невдовзі не лишилося жодного закутка, куди б він не кинув зерно аромату.
І коли він бачив, що все добре, що вся країна насичена його божественним Гренуєвим сім’ям, Великий Гренуй насилав на неї дощ винного спирту, спокійний і густий, і скрізь сім’я проростало, розвивалося, аж серце раділо. На плантаціях пишно колосилися вруна, а в затишних садах наливалися соком стебла. Бутони розпукувалися, аби швидше випустити квітки з оболонки.
Тоді з наказу Великого Гренуя дощ ущухав. І над землею починало світити лагідне сонце його посмішки, у відповідь на яку мільйони пишних квітів нараз розпускалися, укривши імперію від краю до краю суцільним барвистим килимом, зітканим із міріад найвишуканіших ароматів. І Великий Гренуй бачив, що це добре, дуже, дуже добре. І посилав на землю вітер свого дихання. Під його пестощами квіти виділяли аромат і змішували міріади своїх ароматів в один, що мінився всіма відтінками, та все ж був єдиний у своїй постійній мінливості, універсальний аромат на славу Його, Великого, Єдиного, Прекрасного Гренуя, котрий, сидячи на троні золотої духмяної хмари, знову втягував у себе ці пахощі, і запах жертви тішив його. І він спускався з висоти, щоб багато разів поблагословити своє творіння, а творіння дякувало йому за це радощами, тріумфуванням та все новими вибухами чудових пахощів. Тим часом вечоріло, і аромати ширилися на всі боки, змішуючись у нічній блакиті до дедалі фантастичніших відтінків. Попереду була справжня бальна ніч з гігантським феєрверком найблискучіших запахів.
Проте Великий Гренуй відчував себе трохи втомленим і, позіхаючи, казав: «Ти ба, я зробив велике діло і цілком задоволений. Але як усе досконале, воно починає наганяти на мене нудьгу. Я хочу піти вже, аби на завершення цього великотрудного
Так говорив Великий Гренуй, і тоді як простий духмяний парад внизу радісно танцював та веселився, він, спустившись із золотої хмарини, летів на широко розпростертих крилах понад нічною країною своєї душі, додому — у своє серце.
27
Ох, як це приємно було — повернутися додому! Подвійний сан — Месника і Творця світів — добряче стомлював, і витримувати ще потім годинами свято власних витворів також було досить важко. Знесилений божественними обов’язками творення і представництва, Великий Гренуй тішився думкою про домашні радощі.
Його серце — пурпуровий замок у кам’янистій пустелі, схований дюнами, оточений оазою боліт та сімома кам’яними мурами… Дістатися до нього можна було лише повітрям. Він мав тисячу комор, і тисячу підвалів, і тисячу розкішних салонів, і один з-посеред них із простою пурпуровою канапою, на якій Гренуй, тепер уже більше не Великий Гренуй, а зовсім приватна особа Гренуй або просто дорогий Жан-Батіст, любив відпочивати після щоденної важкої праці.
А в коморках замку стояли високі, до самої стелі, стелажі, і на них розмістилися всі запахи, зібрані Гренуєм за все життя, кілька мільйонів запахів. І в підвалах замку зберігались бочки з найкращими ароматами його життя. Коли вони вистоювалися, їх розливали у пляшки і кілометрами складали у прохолодних, вологих проходах, відповідно до року та місця виробництва; і було їх стільки, що забракло б життя, аби призволитися з кожної пляшки.
І коли наш дорогий Жан-Батіст, повернувшись нарешті chez soi [6] , лягав у пурпуровому салоні на свою затишну софу — вже знявши чоботи, — він плескав у долоні і скликав своїх слуг, що були невидимі, непомітні, нечутні і, що найцікавіше, ніяк не пахли, тобто були уявними слугами, і посилав їх до комори, аби з великої бібліотеки запахів принесли йому той чи інший том, і наказував спуститися в підвал, аби принесли йому питво. І уявні слуги поспішали виконати накази, а шлунок Гренуя стискався в судомі нетерплячого очікування. Тоді він почував себе, мов п’яниця біля шинквасу, якого зненацька охопив страх, що йому з якоїсь причини не принесуть замовлену склянку горілки. А раптом підвали та комори нараз спорожніли? Раптом вино у бочках зіпсувалося? Чому його змушують чекати? Чому не ідуть? Зілля потрібне йому негайно, він не може без нього, він зараз помре на місці, якщо не отримає його.
6
У свій куток(фр.).
Але спокійно, Жане-Батісте! Заспокойся, дорогий! Вони прийдуть і принесуть те, чого ти так жадаєш. Вже злітаються слуги. На невидимій таці вони несуть книгу запахів, невидимі руки у білих рукавичках підносять коштовні флакони, ось вони вже знімають їх з підноса, дуже-дуже обережно, кланяються і зникають.
І, залишившись на самоті — нарешті знову на самоті — Жан-Батіст накидається на жадані запахи, відкорковує першу пляшку, наливає повну-повнісіньку склянку, підносить її до рота і п’є одним духом. Випиває склянку прохолодного запаху, і це чудово! Цей напій такий рятівний, що від блаженства любому Жан-Батісту на очі навертаються сльози і він негайно наливає собі другу склянку цього аромату: аромату 1752 року, схопленого навесні, перед сходом сонця на Королівському мосту, коли з заходу дув легкий вітер, в якому змішалися запах моря, запах лісу і смолистий запах причалених до берега човнів. Це був запах кінця першої ночі, коли він, без дозволу Грімаля, вештався до Парижа. Це були свіжі пахощі першого світанку, який він прожив на волі. Він був провісником якогось іншого життя. Запах того ранку став для Гренуя запахом надії. Він дбайливо зберігав його. І щодня призволявся ним.
Після другої склянки зникла нервовість, усі сумніви та невпевненість, і його опанував чудовий спокій. Він зручно вмощувався на м’яких подушках, відкривав книжку і починав читати про запахи свого дитинства, про шкільні запахи, про запахи вулиць і закутків міста, про людські запахи. І його пронизувало приємне тремтіння, бо в ту мить він заклинав ненависні йому, винищені запахи. З відразою й інтересом читав Гренуй книгу бридких запахів, а коли огида пересилювала інтерес, він закривав її, відкладав убік і брав до рук іншу.
Паралельно він раз по раз пригублював благородні аромати. Після пляшки з ароматом надії він відкоркував іншу, з 1744 року, що була наповнена теплим запахом дров перед будинком мадам Гайяр. А потім випивав флягу вечірнього аромату, насиченого парфумами та важкими пахощами квітів, зібраного на околиці парку в Сен-Жермен-де-Пре влітку 1753-го.
Тепер був уже добряче наповнений ароматами. Тіло в подушках дедалі важчало. Розум приємно затуманювався. Проте учта на цьому не закінчувалася. Хоч його очі й не могли більше читати, книжка давно вислизнула з рук — він не хотів закінчувати вечір, не спорожнивши ще однієї останньої, найрозкішнішої пляшки: це був аромат дівчинки з вулиці де Маре…