Парфуми
Шрифт:
Вранішнє сонце, відбившись від фронтонів протилежних будинків, кидало тепле жовте світло на його обличчя. Бальдіні й досі дивився на вулицю, що вела на південь, до будівлі Парламенту — як усе-таки приємно, що Гренуя вже не видно! — і його переповнювало почуття вдячності. Він вирішив, що як паломник перейде на той берег, до Нотр-Даму, кине золоту монету в церковну карнавку, запалить три свічки і на колінах подякує Господові, що послав йому стільки щастя і звільнив від покари.
Але йому знову щось по-дурному стало на заваді, бо пополудні, коли він уже зовсім зібрався йти до церкви, пішов поголос, нібито англійці оголосили війну Франції. Само по собі це не було причиною для особливого занепокоєння. Та оскільки саме цими днями Бальдіні хотів відправити до Лондона партію парфумів, він відклав відвідини Нотр-Даму і натомість пішов у місто, щоб довідатися про все самому, а звідти — на свою мануфактуру в Сент-Антуанському передмісті, аби тим часом затримати відправку
Бо ж уночі трапилася невелика катастрофа, яка, з належною затримкою, дала привід королеві видати наказ, аби всі будинки на всіх мостах міста Парижа були знесені; без помітної причини міст Міняйл — із західного боку поміж третьою і четвертою опорою — завалився. Два будинки так раптово попадали в річку, що нікого з мешканців не можна було порятувати. На щастя, загинуло лише дві особи, а саме, Джузеппе Бальдіні та його дружина Тереза. Прислуга — з дозволу чи без дозволу — вдома не ночувала. Шеньє, який тільки над ранок напідпитку прийшов додому — точніше, хотів прийти, бо дому вже не було, — пережив нервовий шок. Він тридцять років тішив себе надією, що Бальдіні, який не мав ні дітей, ні родичів, зробить його своїм спадкоємцем. І так одразу вся спадщина пропала, все-все: будинок, крамниця, сировина, майстерня, сам Бальдіні і навіть заповіт, в якому, очевидно, був пункт про власність на мануфактуру!
Не знайшли нічого, ні трупів, ні скрині з грішми, ні книжечки з шістьмастами рецептами. Єдине, що залишилося від Джузеппе Бальдіні, найкращого парфюмера Європи, була суміш запахів мускусу, кориці, оцту, лаванди й тисячі інших речовин, які впродовж іще багатьох тижнів ширилися за течією Сени від Парижа до Гавра.
ЧАСТИНА ДРУГА
23
На той час, коли завалився будинок Джузеппе Бальдіні, Гренуй був на шляху до Орлеана. Імла великого міста залишилася позаду, і з кожним кроком повітря довкола нього ставало ясніше, чистіше, свіжіше. Воно вже не було таке насичене. Вже не напливали на нього з шаленою швидкістю метр за метром сотні, тисячі різних запахів, а ті нечисленні, які ще лишалися, — запахи піщаного шляху, лугів, грунту, рослин, води, — довгими стрічками тяглися понад землею, поволі здуваючись, поволі колихаючись, майже ніде раптово не обриваючись.
Гренуй сприймав цю довколишню простоту як визволення. Ці спокійні аромати тішили його нюх. Уперше в житті він міг не турбуватися про те, аби впіймати серед запахів щось нове, несподіване, вороже, або не пропустити щось приємне. Уперше він міг дихати майже вільно, не змушуючи себе раз по раз сторожко принюхуватись. Ми кажемо «майже», бо по-справжньому вільно крізь Гренуїв ніс не проходило нічого. Навіть коли для того не було жодної причини, в ньому завжди була на сторожі якась стриманість щодо всього, що поступало іззовні і що доводилося впускати усередину свого єства. Впродовж свого життя, навіть у ті рідкісні хвилини, коли він відчував щось подібне до задоволення, а може, навіть щастя, він охочіше видихав повітря, аніж вдихав: адже почав він своє життя не сповненим надії вдихом, а вбивчим вереском. Але, крім цього обмеження, що йшло від його натури, Гренуй, віддаляючись від Парижа, почував себе дедалі краще, дихав дедалі легше, ішов дедалі швидше, навіть випростався, тож здаля він мав вигляд звичайного підмайстра, тобто цілком нормальної людини.
Найбільше полегшення давало йому віддалення від людей. В Парижі скупченість людей більша, аніж у будь-якому іншому місті світу. Шістсот, сімсот тисяч людей проживало в Парижі. Вони кишіли на вулицях і майданах, а будинки були геть напхані ними, від підвалів до горищ. У кожному закутку Парижа юрмилися люди, кожен камінь, кожна місцинка землі тхнула людьми.
Те, що ці густі, липкі людські випари пригнічували його впродовж вісімнадцяти років, наче передгрозова задуха, стало Гренуєві ясно лише зараз, коли він поступово віддалявся від них. Досі він думав, що ввесь світ такий і від нього треба тікати. Проте це був не світ, це були люди. Зі світом, як з’ясувалося, де не було ні душі, можна примиритися.
На третій день своїх мандрів він потрапив у гравітаційне поле запахів Орлеана. Ще задовго до якихось видимих прикмет наближення великого міста Гренуй відчув згущення людських випарів у повітрі і, відмовившись від своїх початкових намірів, вирішив обминути Орлеан. Йому не хотілося так швидко втрачати щойно здобуту свободу дихання, занурюватись у затхле повітря людського юрмища.
Він десятою дорогою обходив не лише міста, а й села. Він немов сп’янів від дедалі прозорішого, чистішого повітря. Тільки щоб запастися провіантом, наближався він до якогось поселення чи одинокого двору, купував хліб і знову зникав у лісах. Через кілька тижнів йому стали неприємні навіть зустрічі з поодинокими мандрівниками на віддалених дорогах, не міг він більше терпіти й запаху селян, що косили першу траву на луках. Боязко обминав він кожну отару овець, не через самих овець, а щоб обійти запах вівчарів. Він ішов полем навпростець, шукав обхідних шляхів, за кілька годин наперед відчувши наближення ескадрону рейтарів. Не тому, що він, як інші підмайстри та бродяги боявся перевірки паперів чи військової служби, — він-бо навіть не знав, що йшла війна, — а тільки тому, що відчував огиду до людського запаху вершників. І ось само собою, без особливого рішення трапилося так, що його план — якомога швидше прийти у Грас — поступово збляк; цей план, так би мовити, розчинився в свободі, як і всі інші плани та наміри. Гренуй не прагнув уже нікуди, хіба що далі, далі від людей.
Зрештою він почав переміщуватися лише ночами. На цілий день ховався у підлісках, спав під кущами, у хащах, у найнедоступніших місцях, згорнувшись калачиком, мов тварина, натягнувши на тіло і голову землисто-брунатну попону, уткнувшись носом у згин ліктя і обернувшись до землі, щоб анінайменший чужий запах не порушував його снів. Коли заходило сонце, він прокидався, принюхувався у всіх напрямках, і тільки переконавшись, що й останній селянин пішов з поля, а найвідважніший мандрівець перед настанням темряви знайшов притулок, тільки тоді, коли ніч з її вигаданою небезпекою підмітала від людей землю, Гренуй виповзав зі своєї схованки і продовжував подорож. Щоб бачити, йому не потрібне було світло. Вже й раніше, мандруючи вдень, він часто годинами йшов із заплющеними очима, тільки за своїм нюхом. Від яскравих краєвидів, що раз по раз змінювалися, у нього боліли очі. А от місячне світло йому подобалося. Місячне світло не знало кольорів, воно лише злегка окреслювало контури місцевості. Затягнувши землю брудною сірістю, воно цілу ніч душило життя. Цей ніби вилитий зі свинцю світ, де все було непорушне, окрім вітру, що, мов тінь, часом спадав на сірі ліси, і де не жило нічого, крім ароматів голої землі, був єдиним світом, який мав для нього значення, оскільки був схожий на світ його душі.
Так просувався він у південному напрямку. Приблизно у південному напрямку, бо йшов він не за магнітним компасом, а лише за компасом свого носа, завдяки якому обходив кожне місто, кожне село, кожен хутір. Упродовж тижнів не зустрічав він ані душі. І він міг би втішатися заспокійливою вірою в те, що він — сам-один у темному чи залитому холодними місячними променями світі, коли б його точний компас не підказував йому, що це не так.
Навіть уночі у світі були люди. І в найвіддаленіших місцях були люди. Просто вони, мов щурі, позаповзали у свої нори і спали. Вони забруднювали землю, бо навіть уві сні поширювали свої запахи крізь розчинені вікна та щілини домівок, затруюючи природу, полишену, здавалося, на саму себе. Що більше звикав Гренуй до чистого повітря, то чутливіше реагував на людський запах, який зненацька, зовсім несподівано, долітав звідкілясь, гидкий, як сморід старого козла, і видавав наявність десь поблизу вівчарського куреня, чи халупи вугляра, чи розбійницької печери. Отак тікав він світ за очі, дедалі чутливіше реагуючи на людський запах, який зустрічався йому тепер усе рідше. Його ніс вишукував найвіддаленіші місцевості країни, гнав його геть від людей, все енергійніше притягуючи до магнітного полюса максимально можливої самотності.
24
Цей полюс, тобто найвіддаленіша від людей місцина у всьому королівстві, був у центральному масиві провінції Овернь, приблизно за п’ять днів подорожі на південь від Клермона, на висоті дві тисячі метрів, на верхів’ї вулкана Плон-дю-Анталь.
Гора являла собою величезний конус зі свинцево-сірого каменю, оточений безмежним, сумовитим плоскогір’ям, що лиш де-не-де поросло сірим мохом та сірими приземкуватими чагарями. То там, то сям, немов гнилі зуби, стирчали брунатні скелі та кілька обвуглених пожежами дерев. Навіть у найсвітліші дні ця місцевість була сповнена такого смутку, що й найбільший вівчар цієї найбіднішої провінції не погнав би сюди своїх тварин. А вночі, у блідому світлі місяця, ця забута Богом пустеля здавалася чимось потойбічним. Навіть розшукуваний повсюди овернський бандит Лебрен вважав за краще пробиватися в Севенни, — де його схопили й четвертували, — аніж ховатися на Плон-дю-Канталь, де його напевне ніхто не знайшов би, але де на нього чекала смерть довічної самотності, а вона видавалась йому значно страшнішою. На багато миль довкола гори не було ні людей, ні звичайних теплокровних тварин — тільки якихось кілька кажанів, жуків та гадюк. Упродовж десятиліть на вершину ніхто не сходив.