Парфуми
Шрифт:
Лише за північ, коли зникли й могильники, почала збиратися всіляка потолоч: злодії, вбивці, розбійники, проститутки, дезертири, неповнолітні злочинці. Запалили невелике вогнище, щоб зварити їжу й розігнати сморід.
Коли Гренуй вийшов з аркад і змішався з ними, вони спочатку зовсім не звернули на нього уваги. Він
А цей чоловічок у блакитному сюртуці наче виріс із-під землі, з маленькою пляшечкою в руці, яку відкоркував. Це було перше, що всі змогли пригадати: раптом серед них опинився чоловік з пляшечкою. А потім він вилив на себе вміст цієї пляшечки і нараз засяяв неземною красою.
На мить вони, наче від вогню, сахнулись од нього з побожністю та надзвичайним здивуванням. Але тієї ж миті відчули, що відсахнулися тільки для того, аби накинутися на нього, що їхня побожність перетворилась у пристрасть, а здивування — в захоплення. Вони відчули непереборну тягу до цієї людини-янгола. Янгол випромінював нестримне тяжіння, якому жодна людина не могла чинити опір, тим паче що ніхто не хотів опиратись, бо те тяжіння було їхнім неприхованим бажанням: туди, швидше до нього!..
Люди оточили Гренуя, двадцятеро, тридцятеро людей, і звужували це коло дедалі дужче. Та ось обруч уже не вміщав усіх, вони почали тиснути, відпихати, виштовхувати одне одного, кожен хотів дотягтися до середини.
І коли в них відмовили останні гальма, коло розпалось. Вони кинулись на янгола, навалилися на нього, збили з ніг. Кожен хотів доторкнутися до нього, урвати собі бодай шматочок від нього, хоч крильце, хоч пір’їнку, іскрину його дивовижного вогню. Вони позривали з нього одяг, повидирали
Проте людська плоть досить цупка і її не так просто роздерти, навіть коли людину треба роздерти, коням доводиться прикласти чимало зусиль. Та ось блиснув ніж, другий ніж, посипались удари, батуючи тіло, задзвеніли сокири, з тріском розрубуючи суглоби та кістки. В найкоротший час янгола було розкладено на тридцятеро, і кожен член цієї зграї, вхопивши собі шмат, забирався подалі, гнаний хтивою жадобою, і пожирав його. За півгодини Жан-Батіст Гренуй до останньої кісточки зник з лику земного.
Коли канібали, закінчивши трапезу, знову зібралися біля вогнища, ніхто не промовив жодного слова. Хтось відригував, хтось виплюнув кісточку, прицмокнув язиком, підкинув ногою в полум’я клапоть блакитної тканини: всім було трохи незручно, і вони не наважувалися поглянути одне на одного. Вбивство чи інший нікчемний злочин кожен з них, будь то чоловік чи жінка, вже учинив за своє життя. Але зжерти людину?.. Вони думали, що на таке страхіття не будуть спроможні ніколи й нізащо. Й дивувалися, як легко це їм далось, і що при всій незручності вони не відчували навіть натяку на нечисте сумління. Навпаки! В животі, правда, було трохи важкувато, зате зовсім легко на серці. В їхніх похмурих душах раптом заворушилося щось приємно-світле. А на обличчях з’явився дівочий, ніжний відблиск щастя. Можливо, тому вони й соромилися глянути одне одному в вічі.
А коли все ж наважилися зробити це, спочатку несміливо, а потім зовсім відверто, то не змогли стримати посмішок. Вони надзвичайно пишалися собою. Вони вперше зробили щось із любові.