Парфуми

Зюскінд Патрік

Гренуй викарабкався на гору однієї серпневої ночі 1756 року. Коли почало світати, він стояв на верхів’ї. Він ще не знав, що його подорож скінчилася. Він думав, що це лиш етап на його шляху до ще чистішого повітря, і крутився по колу, нишпорячи носом по грандіозній панорамі вулканічної пустелі: на схід, де прослалось широченне плоскогір’я Сен-Флур та заболочені береги річки Ріу; на північ, звідки він прийшов, багато днів підряд перебираючись через карстові хребти; на захід, звідки легкий вранішній вітер доносив до нього лише запах каменю та шорстких трав; на південь, зрештою, де на багато миль простяглися вибалки Плон-дю-Канталь аж до темних проваль Трюйєра. Скрізь, у всіх напрямках,

панувало однакове безлюддя, але кожен крок у будь-якому напрямку означав наближення до людей. Стрілка компаса крутилася по колу. Орієнтирів більше не було. Гренуй досяг мети. Але разом з тим він потрапив у пастку.

Коли зійшло сонце, він усе ще стояв на тому самому місці, ловлячи носом повітря. З розпачливим напруженням він намагався визначити напрямок, звідки йому загрожував людський дух, — і протилежний напрямок, куди він міг би втекти. Він підозрював, що звідусіль долітатимуть бодай якісь слабенькі людські запахи. Проте тут не було нічого. Тут був тільки спокій, так би мовити, спокій запахів. Навкруги панував тільки схожий на тихий шурхіт одноманітний подих мертвого каміння, сірих приземкуватих рослин та сухої трави.

Гренуєві знадобилося багато часу, аби повірити у відсутність людських запахів. Щастя було таке несподіване. Його недовіра довго чинила опір здоровому глуздові. Він навіть, коли піднялося сонце, закликав на допомогу зір, винишпорюючи очима на горизонті найменші ознаки людської присутності — дах якоїсь халупи, дим вогню, загорожу, міст, отару. Притуливши долоні до вух, він намагався почути посвист коси, гавкіт собаки чи плач дитини. Цілий день просидів він під пекучим сонцем на верхів’ї Плон-дю-Канталь, марно очікуючи бодай найменшого доказу. Тільки після заходу сонця його недовіра поступилася місцем наростаючій ейфорії: він утік від ненависного смороду! Він справді лишився один-однісінький! Він був єдиною людиною на світі!

Його затопила нестримна хвиля тріумфу. Як потерпілий від корабельної аварії після довгого блукання морем екстатично вітає перший населений людьми острів, так святкував Гренуй своє прибуття на гору самотності. Він кричав від щастя. Відкинувши рюкзак, попону й палицю, він тупав ногами по землі, піднімав догори руки, кружляв у шаленому танку, щосили вигукував на всі боки своє ім’я, стискав кулаки, переможно погрожуючи ними всій безмежній країні, що лежала внизу, сонцю, що вже сховалося, так наче це він особисто прогнав його з неба. Він шаленів, як божевільний, аж до пізньої ночі.

25

Наступних кілька днів він витратив на те, щоб улаштуватися на горі, бо йому було ясно, що він не скоро покине це чарівне місце. Спочатку він пошукав нюхом воду і знайшов її у розколині під верхів’ям, де вона тоненькою плівкою збігала по скелі. Її було небагато, але якщо він терпляче з годину хлебтав її, то цілком задовольняв свою денну потребу рідини. Він відшукав і харч, тобто маленьких саламандр та гадюк, яким відкручував голови і проковтував цілими, з кістками і шкірою. Заїдав він їх сухими лишайниками, травою та журавлинами. Такий неймовірний за обивательськими мірками режим харчування його анітрохи не бентежив. Останні тижні й місяці він уже не бачив їжі, приготовленої людиною, як-от хліб, ковбаса чи сир, а відчувши голод, пожирав усе їстівне, що тільки потрапляло йому під руку. Найменше він нагадував гурмана. Він узагалі не знав ніякої насолоди, окрім насолоди чистим безтілесним запахом. Про комфорт він також не мав жодної уяви, міг би спати і на голому камені. Але знайшов дещо краще.

Поблизу джерела він відкрив природну штольню, яка кількома вузькими звивинами вела в середину гори, доки метрів за тридцять не закінчувалася

завалом. Там, у кінці штольні, було так тісно, що Гренуєві плечі торкалися з обох боків каміння, і такою низькою, що стояти він міг, тільки зігнувшись. Але він міг там сидіти, а, якщо згортався клубком, то й лежати. Це цілком задовольняло його потреби у комфорті. Бо таке місце мало неоціненні переваги: в кінці тунелю навіть удень панувала непроглядна ніч, стояла мертва тиша, а повітря дихало вологою, солонуватою прохолодою. Гренуй одразу відчув, що тут ніколи не було жодної живої душі. Заволодівши цим місцем, він відчув майже священний трепет. Охайно розстелив він на землі свою кінську попону, наче укрив олтар, і, лігши на неї, відчув справжнє блаженство. Він лежав у найсамотнішій горі Франції, за п’ятдесят метрів під землею, як у своїй власній могилі. Ще ніколи в житті не почував він себе так безтурботно — хіба що в утробі матері. Коли б навіть зовні згорів увесь світ, тут він нічого б не помітив. Він тихо заплакав. Він не знав, кому дякувати за таке щастя.

В наступні дні він виходив із штольні тільки для того, щоб нахлебтатися води, швиденько звільнитися від сечі й екскрементів та вполювати ящірку чи гадюку. Вночі їх легко було впіймати, бо вони заповзали під кам’яні плити або в маленькі нори, де він безпомилково винюхував їх.

У перші тижні він ще кілька разів піднімався на верхів’я, аби обнюхати горизонт. Але невдовзі це стало швидше обтяжливою звичкою, аніж необхідністю, бо жодного разу він не відчув нічого загрозливого. І тоді він припинив екскурсії; здійснивши все необхідне заради елементарного виживання, він намагався якомога швидше повернутися до свого склепу. Бо тут, у склепі, він, власне, і жив. Це означає, що двадцять годин на добу він сидів у цілковитій темряві, у цілковитій тиші на своїй попоні в кінці кам’яного коридора, обіпершись спиною на купу осипу, втиснувши плечі поміж скелі, — і йому досить було самого себе.

Бувають люди, які шукають самотності: розкаяні грішники, невдахи, святі чи пророки. Вони усамітнюються здебільшого в пустелях, де живляться акридами та диким медом. Дехто навіть живе у печерах та ущелинах на безлюдних островах, або сидять — трохи граючи на публіку — у клітках, підвішених до гілок, прилаштованих до стовпів. Вони роблять це заради того, щоб наблизитися до Бога. Самотність необхідна їм для убивання плоті і каяття. Вони переконані, що тим догоджають Богові. Або ж місяцями, роками чекають вони на те, що у самотині їм буде дароване Боже одкровення, яке вони понесуть у люди.

Це аж ніяк не стосувалося Гренуя. Про Бога він і гадки не мав. Він не каявся і не чекав небесного провидіння. Він усамітнився тільки заради власного задоволення, аби бути ближче до самого себе.

Ніщо його тут не відволікало, і він купався з невимовною насолодою у власному існуванні. Мов труп, лежав він у кам’яному склепі, майже бездиханний, майже не відчуваючи ударів свого серця — і в той же час жив таким інтенсивним і збоченським життям, як ніхто інший у звичайному світі.

26

Ареною цих збочень була — само собою зрозуміло — його внутрішня імперія, куди він від самого народження закопував контури всіх запахів, які будь-коли зустрічав. Щоб настроїтися, він спершу видобував з пам’яті найранніші, найвіддаленіші: ворожі, затхлі випари спальні мадам Гайяр; гидкий дух висхлої шкіри ЇЇ рук; оцтово-кисле дихання отця Терьє; істеричний, гарячий материнський піт годувальниці Бюссі; трупний сморід Кладовища невинних; убивчий запах своєї матері. І він насолоджувався відразою та зненавистю, аж волосся у нього ставало дибки від сластолюбного жаху.