Меч і хрест
Шрифт:
Марійка втупилась у його коричневий виворіт, із медалями та гербами «WLADIMIR WYSOCKI, KIEW» із хрещатицького фотоательє тезки великого барда, з київським корінням. І раптом їй стало жаль Олександровича – такого беззахисного перед нею. Про таємницю, яку він так полохливо намагався зберегти, вона могла дізнатися, вийшовши з його квартири і пройшовши всього один квартал, де за рогом, на Великій Житомирській, розташувалася київська Бібліотека мистецтв.
«До речі, гарна ідея, – зауважила вона мимохідь. – Досить подивитися на цю Емілію – «не Катю»
– Будьте люб’язні, – Врубель нелюб’язно вказав їй на двері.
Марійка підібралася. Залишалися тільки два шляхи – йти геть. Або улюбленим способом Дарини – просто напролом!
– Даремно ви відмовляєте мені, – мовила повагом вона, насупившись. – Ви ж не хочете, щоб я розповіла все…
Марійка зам’ялася, роздумуючи, кого назвати: конкретного Прахова чи абстрактного Володимира Федоровича?
Але художник вирішив це питання за неї.
– Києвицькому! – зробився він зелений обличчям. – О Господи, я пропав! Чого ви хочете? Грошей? У мене зараз є! Я віддам вам усе, – сполохався Врубель. – Усе, що завгодно, тільки…
– Я лиш попросила вас показати мені картину. І все! – присоромлено пояснила Марійка.
Їй знову стало його жаль – так жаль, що вона мимохіть закусила губу: «Бідолашний, бідолашний!» Він зацьковано і нерозуміюче поглянув на неї і в якомусь затупленому відчаї зірвав завісу з полотна, і тут же з’ясувалося, що шантаж був не вартий свічок – навіть із мистецтвознавчої точки зору. Бо з полотна на неї поглянуло грубе, написане однією сірою олійною фарбою, відразливе, з великим ротом і товстоносе обличчя, у якому без зусиль вгадувався образ знаменитого врубелівського «Демона», який іще не оформився, був невмілий, але вже народжений із пітьми.
Але те, що першого, знищеного згодом, «Демона» Врубель написав тут, у Києві, Марійка знала й без того.
– Схожий, – приголомшено сказала вона.
– Схожий?! – припадочно затрясся художник. – Хіба такий уже схожий? О-о! Ні!
– Про що ви?
Марійка хотіла сказати лише, що він цілком схожий на того, що висів у Третьяковці, – в синіх штанях, із м’ясистим носом, смаглявим і гранітним ротом та сльозою на щоці. Тільки цей був злий і гострий, із чорними, як вовчі ягоди, очима без дна…
Але Михайлів крик несподівано оголив інше приховане почуття: цей перший «Демон» справді був схожий на когось зі знайомих, недавніх, можливо, навіть близьких.
Вона спохмурніла, намагаючись згадати. Але він заторсав її.
– Поясніть негайно! Хто ви така? Чому запитуєте все це? Вас прислав Києвицький? Чого він домагається? Навіщо мучить мене? – застогнав Врубель. – Між нами з Емілією нічого не було. Ніколи. Ви самі чули. З нашої розмови цілкомз розуміло…
Його лихоманило від страху, чоло стало страдницьким і вологим. Художник пустив очі під лоба, з силою смикнув комір оксамитового камзола і, часто, переривчасто дихаючи, почав бездумно розстібати сорочку. І Марійка побачила, що його білясті груди покреслені свідомими й довгими, глибокими ножовими
– Михайле Олександровичу! – застогнала бідолашна шантажистка йому в тон. – Я без лихого наміру! Я не знаю ніякого Києвицького! Мене прислав Володимир Федорович. Я хотіла сказати, що він схожий… Він схожий на «Демона» Лермонтова! – знайшлася вона, та відразу зрозуміла, що знахідка ця була не з кращих.
– Як ви зрозуміли, що це Демон? – одержимо прошепотів Врубель, здається, переляканий іще дужче.
Марійка стиснула губи, намагаючись зрозуміти, що вона може і чи може взагалі відповісти на це запитання. І не придумала нічого.
– Я читала нещодавно поему пана Лермонтова. І мені здалося… Пробачте! Просто цікаво було дізнатися, чого так злякалася ця пані, – повторила вона, виправдовуючись. – Я піду, мабуть. І не турбуйтеся, Христа ради, я нікому нічого не скажу! – утішливо додала вона, розуміючи, що через її немічну погрозу він, можливо, мучитиметься ще багато місяців і днів, боячись, що поставив під загрозу честь заміжньої жінки. – Я це так сказала, від образи… Не гнівайтеся на мене.
– Так ви… Ви не знайомі з Києвицьким? – повернувся до тями він.
Марійка заперечно захитала головою й позадкувала до дверей – у своє ХХI століття, навіщось накидаючи на волосся шаль із нитяних мережив, абсолютно непотрібну за межами XIX.
– Стривайте, – зупинив він її. – Благаю, Надіє Володимирівно! Я хочу зрозуміти! Ви своєрідна людина. На секунду мені привиділося, що саме у вас мій порятунок. Я так виразно, так чітко це усвідомив.. І ось зараз ви знову так дивно на мене подивилися, саме тим самим поглядом, ніби ви знаєте про мене все і співчуваєте моїм мукам, яких я і сам іще, можливо, не знаю. Такий погляд і мав бути у Спасительки.
Чи давно ви овдовіли? – запитав він із несподівано пекучим інтересом.
– Давно, – невизначено махнула вона рукою, винувато опускаючи «той самий погляд» у підлогу. – Мені пора додому. Пробачте.
– А хто ваші батьки? Де ви живете? – Марійка відчула, що він заганяє її в кут.
– Я сирота. З міщан. Але я порядна жінка! – випалила вона разом усі відомі їй штампи.
– Даремно ви відмовилися від грошей, – потеплів він.
– Я не можу прийняти плату, не зароблену чесною працею, – з пафосом згадала Марійка штамп № 4.
– Можливо, ви хочете…
«…їсти», – вгадала вона слово, що не прозвучало, по тому, як він помітно сконфузився, очевидно, злякавшись принизити її цим запитанням, і схвильовано виправився:
– Можливо, ви дозволите мені запросити вас? Без усяких двозначностей. Поговорити про Лермонтова. Ви були коли-небудь у Семадені, на Хрещатику?
– Ні, – чесно призналася вона. – І гадаю, що ніколи там не буду.
Подумки Марійка вже стояла на вулиці – вже бігла Володимирською додому, на Яр Вал, хмурячи брови і вишукуючи в коморі пам’яті те саме схоже обличчя, відчуваючи: саме в нім, що так налякало професоршу Прахову, і таїться головний знак цієї, вже залишеної позаду години.