Меч і хрест

Лузина Лада

Але чи означає це, що «худая ведьма» – жінка, занадто хороша для відьми, чи їй просто страшенно хочеться підтасувати таку відповідь? З іншого боку, в жодному описі канонічних чаклунок не сказано, що ті зобов’язані щоночі чергувати на горах, «чтобы остановить то, что может нарушить истину». Щоночі! Це ж робота важча, ніж у тата!

«Моя влада – ваше рабство», – загрозливо брязнула в її голові бідолашна Килина.

«Невидима і вільна!» – закричала обожнювана Маргарита Миколаївна.

У словах цих жінок таїлася виразна суперечність.

– Що,

навіть одного хлопця не візьмете? – не вгамовувався таксист. – Ні, а серйозно, що це буде?

– Та випускний святкуємо. Інститут закінчили. – Дарина брехала, як дихала.

– А який?

– Театральний.

– Воно і видно, актриси! – вдоволено реготнув шофер. – Телефончик не залишите?

– Ну вже вибачте, – хихикнула Дарина Чуб. – Або гроші, або телефончик.

Водій тут же посерйознішав і вибрав гроші. Машина в’їхала на згасаючу Трьохсвятительську, заполонену довгою огорожею, що розрослася навколо новозбудованого Михайлівського монастиря, який загородив колись відкритий з усіх боків парк.

– Тут, – загальмувала машину Дарина біля старого особняка, що прилягав до виштукатуреної монастирської огорожі й напевно близько знався ще з попереднім, – дев’ятсотлітнім Михайлівським. – Почекайте нас, ми недовго, – про всяк випадок збрехала вона й гордо похвалилася: – За мною, я тут кожну діру знаю!

Катя неприховано скривилась і сунула таксистові сто гривень:

– Дочекайтесь у будь-якому разі.

Йдучи за помахом Дарининої руки, трійця пірнула в якусь незрозумілу хвіртку і, пройшовши неправильний трикутник двору, утвореного трьома четвертинами будинків, вильнула у вузьку кам’яну щілину між стінами.

– Прошу, – запросила їх Дарина, зробивши крок у сіро-молочні сутінки парку. – Ох і добре тут!

– «…на терасах кращого місця у світі – Володимирської гірки!» – закінчила цитатою Ковальова.

– Булгаков? – вгадала з інтонації Чуб. (За всієї її пошани, розумницю занадто вже зашкалювало на обожнюваному «Майстрові».) Утім, зараз вона була солідарна з ними. – «Вот стою на горке, на Владимирской. Ширь вовсю – не вымчать и перу!» [7] – гордо гримнула вона іншим класиком і грянула вголос: – «й-о-хо-хо, ще й пляшечка рому!»

7

«…Так когда-то, рассиявшись в выморозки, Киевскую Русь оглядывал Перун». В. Маяковский, «Киев».

День був наполовину розбавлений ніччю, що потроху спадала на землю, і суботні кияни ще ніжилися на літніх лавах і висіли на низькій огорожі, вдивляючись у «приголомшливий за красою краєвид». А в овальній альтанці над обривом уже цілувалися якісь двоє закоханих, що на смерть прилипли одне до одного, і Дарина романтично засопіла, згадавши, як колись, на першому курсі училища, цілувалася зі своєю тодішньою Великою любов’ю на цій самій лаві, під металевим мереживом даху.

Від альтанки в сіро-мереживному капелюсі дорога збігала крутим півколом на нижню терасу гори, де височів пам’ятник князеві Володимиру з трисажневим хрестом, що світився електричними лампочками. Праворуч від чавунного Хрестителя Русі було розкреслено п’ять

симетричних алей, якими прогулювалися кілька пізніх любителів міської природи. Ліворуч, на круглій лаві, що оперізувала дуб, розташувалася щебетлива студентська компанія, озброєна десятком пляшок пива.

– Дивно все-таки, – зауважила Дарина. – Як Лиса Гора може бути за два кроки від Хрещатика? Мені здавалося, що відьми мусять збиратися в якомусь безлюдному місці.

– А воно й було тоді безлюдним, – пояснила Марійка. – Раніше з Верхнього до Нижнього Міста можна було потрапити тільки Андріївським узвозом. Фунікулера не було. А Олександрівський, ну, той, який зараз Володимирський, узвіз од Хрещатика на Поділ проклали лише 1850 року. Десять років прорубували. Та що там, коли й сам Хрещатик якихось двісті років тому побудували, а Києву – тисяча п’ятсот!

– А я чула, менше, – озвалася Катя.

– Або більше. Це офіційна версія: тисяча п’ятсот. А насправді ніхто точно не знає, скільки йому років. Історики, як і раніше, сперечаються. Уявляєш, – апелювала Марійка до Чуб, – яка тут раніше гущавина була, величезна – до самого Дніпра! Перунів гай. А потім, коли князь повалив звідси дерев’яного ідола, відьми покинули це місце.

– Вони пішли, а ми оселилися! – весело гмикнула Дарина. – Я ж виросла тут, на Десятинній. Мене бабуня все дитинство на Володимирській гірці вигулювала. Може, я на цій самій Чортовій горі у пасочки гралася!

– А мій заступник каже, що вікна нашого офісу теж виходять на Лису Гору, – посміхнулася Дображанська.

– На Замкову-Хоревицю-Флорівську-Киселівку, – серйозно кивнула Марійка Ковальова. – Багато хто вважає її п’ятою. Її якось іще звуть, здається, Киянкою…

– Стійте! – очманіло скрикнула Чуб.

Катя й Марійка зупинилися.

– Та не в тому розумінні, – схвильовано замахала руками вона. – Я виросла поряд із Лисою Горою, ти – працюєш! А ти? – Вона вимогливо подивилася на Марійку.

– Я – ні, – зніяковіла та. – Не сходиться. Навіть близько жодної немає.

– Жаль. Хоч якесь пояснення вимальовувалося. Гаразд, веди, Сусанін! – підбадьорливо поплескала Чуб Марійку по плечу. – Показуй, де твоє невелике підвищення?

Вони спустилися перетинчастою доріжкою, викладеною цеглою, й попрямували в бік фунікулера. Вечір став синім. Їхній штатний «Сусанін» здивовано озиралася на всі боки, недоречно згадавши, що в XIX столітті для створення нових майданчиків і терас Володимирську гору досипали землею із садиби Меринга, і тепер правильно визначити вік того чи іншого «підвищення» практично неможливо…

– Може, ця? – показала вона на напівкруглий виступ на нижній терасі. – Або та? Чи там, де Кокоревська альтанка?

– Так, побачення логічно в альтанці призначати. – Дарина мимохіть згадала закохану пару. – О’кей, тут почекаємо.

Трійця всілася на лаву.

Час повільно поповз у нікуди. За п’ятнадцять хвилин майже зовсім стемніло, і в парку над ними засвітилися двоголові ліхтарі. Дніпро, якому начебто належало пролягати внизу, завис перед ними просто в небі, як дивовижні фотошпалери. Нижче бігли вогнями, сходячись в одній точці, Набережне шосе і Володимирський узвіз, праворуч сяяла калюжею вогників Поштова площа і дерся горою чотириступінчастий вагончик фунікулера.