Меч Арея
Шрифт:
Пiд опiвнiч, коли Велика Ведмедиця напилася води в Полунiчному морi й лягла набiк, старiйший вiдун наказав зливати юшку. Вона приємно пахла домашнiм варивом, i декому вiд того свербiло в горлi, та нiхто й не подумав осквернити святу требу. Всi, хто знову посходився до княжої полотки, сидiли на охололiй землi й пильно стежили за рухами вiдьмакiв.
Давши м'ясовi прохолонути, старiйший склав його в одне варило, тодi всi п'ятеро всiлися коло нього й почали вiддiляти м'ясо од кiсток. Розiмлiла баранина була пiддатлива, й найстарiший вiдун заходився ворожити по кiстках. Богдан стояв над варилами й жадiбно ловив кожне слово й кожен
Мiсяця того-таки в наступний день
Удосвiта ввесь руський табiр уже був на ногах i, коли з-за лiсу на довгому горбi зiйшло сонце. Великий князь київський Богдан Гатило чинив требу перед раттю. Йому подали трьох бiлих пiвнiв, i вiн одтяв їм голови: двом з першого разу, третьому ж тiльки з другого. То теж було знамення, й Гатило пiднiс угору скривавлений меч:
— Боже, й ти, Дажбоже, й ти, Дано, й ти, Перуне Громовержцю, й ти, Юре Побiднику, вам урiкаю сю кров, i хай буде так, як схочете ви, кому требили i вiтцi, й дiди, й прадiди нашi в землi Руськiй. Хай буде воля ваша!
Його слова було чути далеко, й можi стояли, слухали князевих слiв i чекали зову. Нарештi загула довга мiдна труба Великого князя, по нiй озвалися труби iнших князiв та боляр. Гатило сiв на свого сiрого яблукатого й поправував униз. Сiєї митi почулися труби та роги в римсько-готському станi. Ворог приймав виклик. Гатило минув шерегу возiв, дiйшов до рову, якусь мить постояв, удивляючись туди, де височiв наїжачений списами ворожий табiр, i простяг руку назад.
Вишата подав йому куцу й тонку сулицю з блискучим сталевим площиком на кiнцi, Гатило пiднявся на стременах i далеко метнув її в бiк ворога.
— Князь уже почав! – щосили гукнув до ратникiв старий конюший Вишата. – Потягнiм, дружино, по князi!
Повiтря знову розтяли ляскiтливi мiднi згуки, переростаючи в могутню бойову пiсню, вiд якої в можiв стискалися щелепи й зводились на перенiссi широкi густi брови. Повiльним кроком сходили вони стежками, що лишались помiж окопами глибокого й широкого рову. Спершу йшли пiшцi й ставали кожен пiд бунчук свого зверхника чи князя. Й коли рiв проминули останнi можi, за ним густою хмарою посунули комонники. Збудженi загальним галасом i пiдсвiдомим чуттям, конi заливисто iржали й ставали дибки. Переднi косували бiльмами на глибокий рiв, але йшли й iшли, покiрнi волi вершникiв.
На тому боцi вiдбувалося те саме. Римляни й готи також залишили табiр на горi й сходили вниз. I звiдти линули тонкi виляски мiдних труб i рогiв, а можi руськi сторожко вдивлялися в ту веремiю й чекали митi, коли вдруге загудуть їхнi труби.
Пославши вивiдцiв до самої рiчки, Гатило вже знав, яким ладом битиметься ворог.
— По лiву руку латини, по праву готи, а посерединi всi инчi, – сказав десяцький.
Гатило розiставив свої полки так: по праву руку, навпроти римських легiонiв, – схiднi готи Видимира, Велiмира, Тодомира й Ардарiка; всi вони пiдкорялись князевi Ардарiковi. Посерединi став з руськими полками сам. Проти русiв були тi, що вивiдця їх назвав «усi инчi», тобто пiдвладнi римлянам слов'янськi дружини. На лiвому краї Гатило поставив сiврiв, i деревлян, i лугарiв, i полки неслов'янських язикiв пiд бунчук
— Ти-с боявся стати супротиву кревних своїх, – сказав вiн вождевi готiв Ардарiковi. – Я ж iду й не страхаюся.
Ардарiк схилив очi додолу. Та вiн не почував себе винним. Гатило мав свої плани щодо потойбiчних слов'ян, а то вже зовсiм рiзнi речi.
Великий князь київський наказав знову густи, але римляни чомусь не вiдповiли на виклик. Незабаром з-од їхнiх лав прискакали до самого берега на конях двоє нарочитцiв. Богдан упiзнав учорашнього молодого сла. Другий був новий – ще молодший за сього.
— Патрицiй Ецiй кличе Аттiлу перейти на наш бiк. Якщо ми стояти-ймемо так, то не зможемо стрiтися. Мiж нами рiчка, свiтлий царю.
Богдан вiдповiв через тлумача Костана:
— Речи велемiжному Ецiєвi, що Аттiла просить його на свiй бiк. Учора ми смо вже вволили мольбу Ецiя, хай таки вiн уволить нашу.
Нарочитцi повернули назад, а Гатило подумав, що мiг би таки й уволити волю Ецiя. Вишата сказав:
— Мiлко є. Вiн не вiдає.
То була iстина, Ецiй i справдi не встиг вимiряти глибину рiчцi й тепер боїться: пустить свої легiони на той бiк, i гуни переб'ють їх ще в водi.
З сього можна було б скористатись. I коли римськi нарочитцi з'явилися на протилежному березi вдруге, Богдан вiдповiв, що згоден переправитися через рiчку, хай лишень римляни та готи вiдiйдуть аж до свого стану. Незабаром латини прискакали й повiдомили волю зверхника:
— Патрицiй Ецiй згоджується!
У ворожому таборi заграла сурма. Гатило скликав своїх князiв та боляр i звелiв пропустити комонникiв уперед. Усе робилося швидко: списоносцi та мечники розступилися, в проходи ринула кiннота й умить переправилася на той бiк Маурiакуму, за нею бiгцем подалися пiшцi. Й доки римляни та готи перешикувалися, комонники полетiли на них. Такого блискавичного кидка нiхто в римському таборi не сподiвався. Руська кiннота раптом ударила в середину, в ту саму середину, якiй Ецiй найменш довiряв i яку й поставив туди, щоб мати її пiд пильним оком лiвого та правого крила.
Тут мало хто й чинив опiр. Гатило завчасно посилав до вождя гальських аланiв, бана Санка, ябеду, й Санко вiдповiв дуже прихильно. Так само було вчинено й iз жупаном Сватоплуком, який двiчi спробував гостроти руського меча й не хотiв утретє, й з вождями поморських вендiв-слов'ян. Тепер уся середина ворожих полкiв змiшалась i завирувала, й доки лiвий римський та правий готський краї спам'яталися й повернули свої коп'я туди, надiйшли пiшаки руської ратi. Вони не давали римлянам i готам зiмкнутись водно. Пiдвладнi Гатиловi готи Ардарiка склiщилися з першими лавами римських легiонiв, готи мусили битись окремо проти численної ратi деревлян, сiврiв, лугарiв та всiх iнших, кого вiв уперед п'ятдесятишестирiчний князь Годой.
Комонники Гатила вiдтиснули назад, аж пiд саму гору, де тепер стояв порожнiй римський табiр, воїв бана Санка, Сватоплука та решти слов'янських князiв i жупанiв i поволi гнали їх поза готськими лавами конунга Теодорiка до берега. Однi хапали їхнє оружжя, iншi скидали вершникiв з коней, i вої, що допiру становили середину ворожої лави, тепер уже мало нагадували вiйсько. Тiльки молодий жупан Мiровой, що так пiдступно повiвся з рiдним братом Хладiвоєм, кричав до своїх воєвод i сотникiв не пiддаватися проклятим русам i стояти на смерть. Але одна вдало кинена палиця вибила його з сiдла, строщивши руку.