Меч Арея
Шрифт:
Мецiлiй загалом знав, про що йтиметься в розмовi, й не дуже охоче їхав сюди. Але вiн i сам був зацiкавленою особою в сiй вiйнi, й не вельми впирався на вмовляння.
Вони сидiли в ясно-синiй полотцi головнокомандувача тiльки вдвох, i лише крокiв за десять стовбичили, незворушно розставивши голi ноги, обплутанi ремiнцями сандалiй, два вої в гривастих шоломах. Один тримав шуйцю на рукiв'ї короткого меча, iнший був озброєний сулицею з широким сталевим овершям. Ецiй сказав:
— Готи здрять усе твоїми очима, сенаторе, й чують твоїми вухами. Лiта 439-го вказав єси готам мир – i вони пристали на твою раду. Вкажи їм
Сенатор мовчав i думав про те, чи згадає Ецiй про його маєток. I воєначальник таки не проминув кинути свiй головний козир:
— Твоя земля лежить у пiднiжжi гори Канталум, високий сенаторе. Якщо ми не втримаємо гунiв тут, Аттiла поведе їх на полудень, щоб злучитись iз головними силами вандалiв…
Мецiлiй посмiхнувся. Ецiй мiг i не пiдкреслювати сього. Але се була суща правда. На березi чудового озера в нього прекрасна вiлла, й квiтучi поля, й нi з чим не зрiвнянна теплиця. Коли гунам не перетяти шлях, вони обов'язково, йдучи до Iспанiї, натраплять на його маєток i вщент зруйнують його. Та й самого Мецiлiя навряд чи пожалiють – вiдомого царедвiрця й сенатора, який чимало шкоди завдав гунам у не так давно минулi часи. Але Мецiлiй був досвiдчений оратор i полiтик, вiн не мiг просто так узяти й погодитись, не витягши з того бодай найменшої користi. Вдавано безпорадно розвiвши руки, вiн схилив долу очi.
— Коли такий високий мiж молить мене о помiч, я не потраплю вiдрiкти йому.
Й хоч хитрiсть вийшла не дуже глибока, та Ецiй якомога мiцнiше потиснув сенаторовi його бiлу руку, що, здається, нiколи не знала нi меча, нi сулицi.
Наступного ж ранку старий сенатор, морщачись од болю в суглобах, бо надворi йшов дрiбний i майже осiннiй холодний дощ, побрався верхи на захiд шукати табiр невловного Теодорiка. Ецiй же, переконаний в успiшному завершеннi його мiсiї, наказав своїм i Ромуловим легiонам просуватися в тому ж керунку – назустрiч готам.
Конунг Теодорiк i справдi не змiг вiдмовити своєму давньому друговi Мецiлiєвi. Сенатор сказав йому головне:
— Якщо гуни здобудуть гору в ратi сiй, вони зметуть i тебе, й твiй народ. I доведеться готам знову шукати притулку собi на островах або ж у пустелях Африки. Се речу тобi я. Ти ж вiдаєш, я здавен маю любов до готiв. Чи не досить їм тинятися по свiтах? Рим одвiв їм Ланди – найкращу землю мiж Пiренеями та Гаронною. Коли станеш пiд прапор великого Риму, iмператор дасть тобi й землi за Гаронною – до самої Луари… Коли ж нi – сам знаєш Аттiлу. Та й Гейзерика з вандалами – такоже.
Конунг Теодорiк Рудобородий мiркував i зважував два днi, третього ж уранцi наказав своїм герцогам, графам та баронам згортати полотки. Готська рать пiшла вгору понад лiвим берегом Луари. Подолавши її притоки В'єнну, Ендр та Шер, вони заглибились у лабiринти ста озер, що мали назву, дану їм галлами, Солонь. Вода в озерах була й справдi мало придатна для пиття, зате сюди навряд чи наважилася б ступити кiнна рать Аттiли.
Тут iз Теодорiком i зустрiлися легiони Ецiя та Ромула. Незабаром привiв своє ополчення й Лiторiй.
У серединi п'ятого мiсяця травного сполученi сили римлян i готiв, маючи в собi численнi слов'янськi полки, пiдвладнi Римовi, були на мiсцi. Прийшли й полки жупана Сватоплука та вже раз битого русинами жупана Мiровоя, якому пощастило уникнути полону, хоч при сьому утратив i жону, й малого сина свого, й безлiч можiв ратних.
У
Вишата копiєм вийняв двi фортецi: Скалон на березi рiчки Марни й Мелену над повноводою Сеною. Потому звернув майже на полудень i схопив мiцною пiдковою Генабум, що здiймався чорними кам'яними стiнами над неосяжною рiвниною високого правого берега Луари.
Про те, щоб узяти копiєм i сю твердь, не могло бути й мови. Побившись об стiни пiвтора дня, Вишата вiдтяг воїв на сотню сажень i наказав обкласти Генабум за всiма правилами облоги. З обозiв було пiдкочено до стiн громохкi тарани та iншi стiнобитнi вежi, розкаряченi кидуни метали через мури камiння й важкi стрiли, схожi на велетенськi сулицi з конопляними хвостами: мiцний лук кидуна натягало п'ятеро й шестеро можiв, на лук ставили стрiлу, пiдпалювали прядиво й пускали. Стрiла з ревiнням неслася через городськi мури, тягнучи по собi довгий i чорний хвiст полум'я та диму, й викликала в городi гвалт i пожежi.
Коло трьох ворiт городу стояли захищенi цупким панциром з волячих скор тарани з важкими баранячими головами на кiнцях колод. Вони лунко били в дубовi, кованi мiддю ворота й поступово розхитували їх, дарма що по той бiк захисники ввесь час пiдпирали ворота сохами й кам'яними брилами.
З-помiж визубнiв заборола городської стiни стрiляли з лукiв простими й важчими стрiлами, й хоча се не дошкуляло тим, що пiдковою стояли круж городу, але заважало воям коло таранiв та веж.
З ними боролися тими-таки стрiлами: зумиснi вежi, якi могли вищати й нижчати, пiднiмалися на рiвень стiнного зуб'я, й з отворiв на латинських воїв сипався град стрiл. Але такi вежi часто займалися. Латинцi обливали їх смолою й пiдпалювали. Тодi палахка потвора з рипом одкочувалася назад i на її мiсце ставала нова чи полагоджена й укрита свiжозмоченими волячими скорами.
Вздовж усiєї стiни, крiм тiєї, що висла над крутим берегом Луари, то тут, то там русичi ставили височеннi драбини й починали дертись угору. Тодi в сих мiсцях збиралося багато латинян. Iншi ж дiлянки ослаблювались, i там можна було вдарити краще. Скрiзь лилася кип'яча смола, лiтало камiння, свистiли стрiли на той i на той бiк. I в таборi, й надто ж у мiс тi горiли пожежi, валував дим, роз'їдаючи очi оборонцям i нападникам, i тояв такий галас, що на сто сажнiв довкола не можна було нiчого почути.
Так тривало сiдмицю. Вранцi мiсяця червця в чотирнадцятий день сонце зiйшло з-за хмари. Вишата Огнянич, убачивши в тому добрий знак, повiв сам полки свої на приступ. Усi тарани, приведенi вночi до ладу, стали дружно бити лобами в кам'яну твердь. I коли сонце пiдiбралося на добрих двi сулицi вгору, вiн раптом одкотив тарани вiд стiни всхiдньої й поставив їх усi пiд стiну захiдню.
— Се було би зупершу… – сказав вiн боляриновi Орестовi, та той у гаморi не почув слова вельможа.
Вишата наказав тягти всi драбини, скiльки їх було в таборi, до вiльної стiни з боку всхiднього й крикнув так, що передужив клекiт запеклого бою: