Меч Арея
Шрифт:
— Сла-ва-al
Можi дружно побiгли вперед, i кожна десятка несла свою драбину. Зi стiн сипалося камiння, хлюпав вар i шкварчала смола, тут i там падали й несамовито кричали пораненi й попеченi, та драбини вже мiцно вп'ялись мiж визубнями кам'яного заборола стiни, й можi, тулячись пiд щитами, лiзли й лiзли на п'ятнадцяти-саженну висоту. Латиняни дружно боронились i теж кричали до хрипу. Кiлька драбин полетiло вниз, турнутi довгими баграми зi стiн, i можi падали разом з драбинами, схожими на химерно вилiпленi живi грона. Та на їхнє мiсце надходили iншi й iншi, й подекуди бiй зав'язувався вже й мiж визубнями стiн i навiть по той бiк заборола.
Орест, сам того не помiчаючи, весь час горланив, а Вишата стояв i лише п'ястуки йому збiлiли вiд напруги, бо ж обiруч стискав червонi, поцяцькованi золотом пiхва меча свого.
— Вишато! – крикнув до нього болярин Орест. – Ворота-а!..
Старий конюший чимдуж побiг туди, де найбiльший баран бив залiзним лобом у ковану браму. Русичам нарештi пощастило зiрвати її з завiсiв, але вона не падала. Виявилося, латинцi вночi або ще й ранiше пiдсипали ворота камiнням i землею.
Вишата крикнув до можiв, що мiрно розгойдували колоду тарана:
— Коти всп'ять!
Його не зразу второпали, нарештi здоровезна вежа почала з рипом котитися назад, бо така була воля мiжного Вишати, в битвi ж слово зверхника є закон, i покон, i Боже велiння.
— Пiд захiдню!
Таран, розвернувшись, поповз у той бiк, куди показував старий конюший i по якомусь часi протиснувся й собi до iнших таранiв, що стояли щiльно один коло одного й лупали мур.
Тепер тут було легше. За ввесь час не спалахнув жоден таран, бо захисникiв коло сiєї стiни лишилося мало, всi боронили ту, всхiдню, куди без упину дерлися й дерлися руськi можi.
— Пiди гопкай! – сказав конюший Орестовi, й болярин одразу зрозумiв його. Вiн проскочив пiд дах одного тарана, хоч докруж свистiли й упиналися в землю жалами десятки й сотнi стрiл, i почав щосили кричати:
— Гоп-ки!.. Гоп-ки!.. Гоп-ки!..
Й високо вимахував руками вгору й униз. Потроху тарани пiдкорилися його наказовi й почали бити, всi разом:
— Гоп-ки!..
Можi й собi заходились пiдтягати Орестовi, й за кожним таким дружним ударом захiдня стiна аж гула. Се Вишата знав ще з тих рокiв, коли доводилось виймати твердинi для грецького iмператора, й тепер уся його увага була прикута до сiєї стiни. Потомленi можi вiдходили на перепочинок, i їхнє мiсце займали бiля колод iншi, спочилi, й тарани гупали й гупали, згори на них лилася смола, падало камiння, та не так рясно, як учора й усi попереднi днi.
Вишата немов боявсь одiйти вiд сього мiсця бiля нарiжної башти. Навiть коли пiдбiг нарочитець i сказав, що з боку всхiднього нiчого не виходить, старий конюший, тримаючи над головою щит, не зрушив i лише крикнув можевi:
— Лiзьте, й годi!
Так тривало цiлий день, i навiть обiдали вої пiд дашками таранiв. Тривало гупання й пообiдi, й лише на схилку дня Вишата домiгся свого. Захiдня стiна мiж нарiжною вежею та ворiтьми раптом дала трiщину. За годину та трiщина почала викришуватись, i хоч сюди збiглося безлiч латинян, але зробити вони вже нiчого не могли. Втворилась велика пробоїна, куди Вишата негайно кинув кiлька свiжих сотень київських i галицьких. I коли нарештi першим можам пощастило проникнути в дiрку й сутичка зав'язалась усерединi городу Генабума, над заборолами знявся дивний сигнал. Два гудцi, тримаючи довгi труби, давали не сигнал до вiдступу, а клич до бою, врочистий i дзвiнкий клич.
Вишату мов окропом ошпарило. Вiн озирнувся назад i в косих променях
На якусь мить галас бою ввiрвався, та згодом вибухнув з новою силою. Римська залога мовби набула нової сили й люто виштовхувала з пробоїни тих можiв, якi вже були всерединi. Належало кинути туди свiжi сотнi воїв, щоб до приходу римлян i готiв здобути фортецю. Та Вишата зорив i зорив на захiд, звiдки повiльно наближалася пiдмога неприятелевi.
Махнувши до молодого можа, який стояв оддалiк i пильно дивився на свого зверхника, вiн крикнув:
— Гуди!
Отрок одразу зрозумiв, чого вiд нього вимагає Вишата, й повiтря розтяв мiдний згук труби. Звiдусюди прибiгли сотники й тисяцькi, й Вишата наказав:
— У сп'ять!
Можi почали вiдриватись од латинян, якi насiдали, збудженi появою своїх легiонiв, i незабаром пролунала воля Вишати, повторена багатьма вустами:
— Пали!
Зайнявся спершу один, а потiм усi тарани й вежi, руська рать вiдходила за всхiдню стiну Генабума. Й доки настала темрява й до городу пiдiйшли першi центурiї римлян i готськi комонники, русичi були вже за добрих п'ятдесят гонь од так i не взятої твердi. Можi похмуро мовчали, мовчав i Вишата, їдучи позаду на волохатому жеребцi, й думав про те, що скаже Гатиловi й що вiдповiсть йому той.
Так невдало закiнчилась облога Генабума мiсяця червця в чотирнадцяте.
Мiсяця того ж таки
За два днi Вишата, вiдiрвавшись од римлян i готiв, якi переслiдували його, був у ранiше захопленiй фортецi Меленi, та тут на нього чекав нарочитий вiд Гатила, й старий конюший, зруйнувавши стiни городу, пiшов далi на полунiчний всхiд у напрямку Скалонума на рiчцi Марнi. Великий князь київський був уже там, i, коли по двох днях прибув зi своїм воїнством молодий князь Данко Богданич, а також Годечан i Божiвой зi своїми, Гатило наказав iти в тому напрямку, звiдки повернеться допiру конюший Вишата Огнянич.
Вишатi вiн тодi не сказав i слова, й той полегшено вiдiтхнув – сподiвався на гiрше.
Городу Скалона Богдан Гатило чiпати не велiв.
— Потрощимо заборола – а як згодяться й нам?
Вишата довгим поглядом подивився на свого володаря, питати ж нiчого не став. За сей час, вiдколи не бачилися, Гатило мовби всох з лиця й почорнiв. Але то було не од вiтру та сонця, бо Вишата добре знав Богдана – з дитячих лiт, коли разом бавилися на днi Хрещатого Яру в гилки й гупаря.
Гатило поспiшав. Ополчення мусило переправитися через Марну й стати на горах мiж її двома притоками. Виявляється, князь уже встиг побувати й там i вибрати зручне мiсце для зустрiчi з ворогом.
Коли останнi сотнi Божiвоєвих полкiв ще тiльки виходили з брам городу Скалона, Гатило на чолi передових комонних сотень уже стояв на довгому пагорi, пiд яким в'юнилася мiлка притока Марни. Попереду здiймався ще один пагiр, менший i круглястий, i Гатило наказав розiп'яти полотку саме тут. Можi й челядники заходились коло повстяного намету, Великий же князь, гукнувши боляр, тисяцьких i сотницьких, зiйшов до рiчки.
— А дай-но броду, – сказав вiн до свого старшого сина, косатого князя Данка, й той, приостроживши гнiдого коня, забрiв у рiчку.