Меч Арея

Бiлик Iван

— Йди, княже Гатиле, бо зачеплю, – похмуро мовив старий косак, i Гатиловi стислося серце вiд лихого передчуття. Вiн штрикнув жеребця острогами попiд ребра, аж той сердито заiржав, i подався туди, де, на його думку, мiг бути син Юрiй. Але коло гурту князiв його спинив Годой. Луганський князь вимахував од хвилювання закривавленим мечем, мовби погрожував Гатиловi:

— Вишата пiшов yсn'ять!!

Над боронним полем починало смеркатись, i Богдан напружено взирався туди, звiдки лунали крики далекого бою.

— Ардарiку – гукнув вiн до вождя остроготiв, той почув його й примчав. – Веди своїх по менi!

— А тут?! – здивувався германець.

— Веди, речу! А ти, – Гатило звернувся до Годоя, –

вдержуй, допоки моцi матиймеш. А потому – через рiчку всп'ять поза отим гаєм! – вiн показав мечем туди, де валчилися руси з римлянами Флавiя Ецiя. – Поза тванню мiж великою й меншою горою. Я буду там!

I погнав у сутiнках до далекого гаю, куди зникле римськi легiони, переслiдуючи русiв.

Коли Богдан прискакав, легiони вже встигли бродом перейти рiчечку й мiж чорними очеретами болота й малим пагорком наступали Вишатиним полкам на п'яти. Русичi, певно, не чинили опору, бо не чути було нi ляскоту мечiв, нi звичних для бою крикiв. Богдан почекав, доки пiдiйдуть Ардарiковi дружини, й разом iз ним перебрiв на той бiк рiчки.

— Пiшакiв виведи на гору, комоннi нехай стоять тут, у долинi пiд драговищем, – наказав Гатило германському ватажковi.

— Що єси замислив? – збентеживсь Ардарiк.

— Видiти-ймеш, – одповiв Гатило.

Ардарiк переказав його велiння котромусь воєводi, й той побiг до ратникiв. Гатило знав, про що зараз думає Ардарiк, але в сю мить було не до балачок. Почулися крики, бойовi крики «Сла-а-а-вва-а-а!..» Чи вдасться ж Богдановi його план, яким вiн хотiв спростувати вiщування вчорашнiх ворожбитiв? Над пагорбом уже було майже поночi, болото ж унизу здавалося чорною плямою, та Гатило знав усе, що там дiється. В болотi, повирiзавши для дихання рурки з очерету, сидiло кiлька пiших сотень чернегiвського князя Божiвоя. Коли римляни, переслiдуючи Вишату, проминули їх, вони повилазили з води й вдарили римлян зодзаду.

Узявши з собою Ардарiка, Гатило майнув туди. Там творилося неймовiрне. Розгубленi легiони втратили лад i змiшалися з руськими ратниками, а се було найгiрше, чого мiг сподiватись навiть такий досвiдчений, тертий-перетертий, битий-перебитий у боях мiж, як вождь римських залiзних легiонiв Флавiй Ецiй.

Валка точилася тепер на всiй десятигоннiй долинi мiж двома горбами, й Ецiй не мiг нi зiбрати розсипанi легiони, нi навiть скликати легатiв та квесторiв, бо й сурмач кудись пропав – чи лiг, пiдтятий гунською сулицею, чи, може, й утiк.

Ецiй бився куцим мечем поряд з десятком ветеранiв своєї преторської когорти й помалу прокладав собi дорогу вперед, хоч i не знав до пуття, куди має йти й що робити. Легiони лишилися без вождя, й се вже промовляло само за себе. Вихопившись iз кiльця, в яке його взяли були ворожi мечники, вiн повiв п'ятьох, уже тiльки п'ятьох, туди, де стояв найдужчий гамiр. Але червнева нiч видалася така темна, що не можна було збагнути, де свої, а де чужi. Ецiй дослухався мови – се лишалось єдиним дороговказом, а римськi легiонери вiддавен одзначалися красномовством у брутальнiй лайцi. Вiн спробував передолати їх голосом, та його вже нiхто не чув або й не слухав. Старому полководцевi огидно тремтiли колiна. Вiн дозволяв ветеранам захищати його своїми щитами, бо коли тобi п'ятдесят шiсть i ти цiлий день витримав отаку боронь, то рука вже вiдмовляється тримати меч, хоч ти будь не те що Флавiй Ецiй, а навiть Флавiй Валентинiвн.

Цiлу нiч вождь римських легiонiв проблукав iз одним ветераном, бо решту перебили, тинявся широким полем мiж горбами, рiчками та драговинням, i тiльки по других пiвнях прибивсь у табiр своїх союзникiв-вiзiготiв, та й то випадково. В готському ж станi теж панував цiлковитий безлад.

Коли Гатило наказав Ардарiковi забрати свої дружини, вiзiготи зразу ж одчули полегкiсть. Руських воїв стало рiдше, й вони потроху вiдступали

назад. У посмерках ще дужче заметалося червоне корзно готського конунга. Теодорiк пiдохочував своїх райтерiв i кнехтiв зробити ще один, останнiй удар, щоб перекинути русiв у рiчку, бо зрадники-остроготи вже накивали п'ятами.

Й потомленi райтери додали тиску, бо й русичi стомилися за довгий червцевий день i ледь вимахували мечами.

Й раптом бiлий жеребець Теодорiка (проти ночi вiн пересiв на найбiлiшого) спiткнувся й на всьому скаку впав. Райтери бачили, як у повiтрi майнуло червоне корзно конунга, та сподiвалися, що вiн устане й йому дадуть нового коня: сьогоднi таке траплялося вже вчетверте. Але конунг Теодорiк лежав i не пiдводився. Коли кiлька райтерiв нахилилось над ним, вiн хрипiв, i з рота й з носа йому бiгла чорна кров. Теодорiк намагався пiдвестися й щось сказати, та кров цебенiла ще дужче. Затуляючи себе довгими щитами, райтери обмацали свого конунга. Кiлька ребер з лiвого боку було переламано – певно, це зробив кiнь копитами. В горлi ж стримiла, глибоко вп'явшись, чорнопера стрiла. Коли вона здогнала конунга – чи ще на конi, чи пiд час падiння, – того нiхто не помiтив. А кров цебенiла й цебенiла, й руда борода конунга готiв Теодорiка стала вiд кровi чорна.

Коли готи, пiддавшись на хитрiсть луганського князя Годоя, почали тиснути на руськi лави й перти їх до рiчки, Теодорiк, сiпнувшись усiм своїм важким тiлом, вiддав боговi душу. Готи, розлюченi смертю свого вождя, гнали русичiв, мов оскаженiлi леви, гнали до рiчки, гнали бродом понад чорною драговиною, керованi сином Теодорiка герцогом Торiсмундом. I на тому боцi рiчки, вже в долинi, готам захiднiм раптом ударили в спину готи всхiднi, й усе пiшло шкереберть. Руськi полки, якi досi втiкали чи вдавали, нiби втiкають, тепер повернулися лицем до них i теж ударили. Й доки Ецiй на протилежному кiнцi долини марно намагався зiбрати розтрощенi й розсипанi легiони докупи, новий вождь вiзiготiв герцог Торiсмунд робив те саме край чорних очеретiв болота.

Громогучно лящала й дзенькала зброя, звiдусiль долинали лютi й розпачливi крики, й у темрявi плавали тiльки невиразнi тiнi ратникiв.

— Готи-и! – вигукнув Торiсмунд, вигукнув так само, як цiлий день сьогоднi вигукував його батько. – Бийте шолудивих псiв Ардарiка!.. Бийте зрадникiв!.. Усi до рiчки!..

Та його, як нещодавно й Ецiя, нiхто не чув. Торiсмундовi слова передавалися тiльки вiд сусiди до сусiди. Райтери були спробували пробитися назад, понад драговиною до рiчки, та остроготи вищитинилися довгими списами й не пропускали їх. А тодi зненацька, й сього разу збоку, з-за гори вихопилася незлiченна кiннота Тодомира та Божiвоя й розсипала готiв по всiй долинi. Комонники ганялися за ними й, почувши готську мову й лайку, накидали їм зашморги й вели в полон. Такий зашморг стиснув в'язи й герцоговi Торiсмундовi, та хтось iз товаришiв перерубав мотузку мечем. Торiсмунд зострожив коня й пустив повiддя – куди виведе. Кiнь довго кружляв мiж темними постатями ратникiв, невiдомо й чиїх, i нарештi привiв Торiсмунда до чималого скописька людей. Хтось голосно лаяв по-готському й Христа, й Одiна, й усiх на свiтi кумирiв i натужно зойкував, певно, поранений. З гурту гукнули:

— Хто йде?!

Один з райтерiв, що не вiдставали од герцога, вiдповiв:

— Свої! Син конунга Торiсмунд!

— А-а! – закричали в гуртi. – Торiсмунд!!!

Кiлька постатей метнулося до прибульцiв, один ухопив герцогового коня за повiд, але Торiсмунд ударив його мечем i повалив. Тодi хтось кинув сулицю й улучив герцога в голову. Торiсмунд упав з коня. Знялася веремiя. Доки iншi билися з остроготами (бо Торiсмунд потрапив саме до їхнього табору), один з-помiж райтерiв ухопив ураженого Торiсмунда за пояс, пiдважив собi на сiдло й утiк разом iз ним.